Після перших спроб реалізації цілком здорової і в умовах війни безальтернативної ідеї про створення міністерства інформаційної політики в колах, що іменують себе «медіаспівтовариством», почалося неймовірне ревіння й виття. Ще не створену структуру почали таврувати й ганьбити й, демонструючи скромну ерудицію, порівнювати з «міністерством правди» з відомої антиутопії. А колишній журналіст, а нині нардеп С.Лещенко навіть підготував плакатик із символами фашизму й комунізму, мовляв, саме ці методи використовуватимуть у проектованій установі. У наших трудівників пера, мікрофона й телекамери є одна дуже погана особливість: як важкий алкоголік скрізь бачить чортиків, так їм скрізь увижається цензура. Хоча часто-густо вони страждають не стільки від державного тиску, скільки від внутрішньоредакційної й самоцензури. Чим пояснити, що за часів режиму Януковича всі ці Найєми й Лещенки продзижчали вуха про сумновідомі «вишки Бойка», а після перемоги Революції Гідності, мов за командою (а може, дійсно за командою?) намертво замовкли про цей предмет? Яка цензура їх заблокувала? Може, внутріпарламентська? Аз грішний за часів Кучми писав про нього те саме й так само, як пишу зараз, після приходу до влади Януковича 2010 році я написав, що це ліквідатор української державності. І нічого, навіть жертвою скандалу не став. А мене тепер хочуть налякати...
«СВОБОДА БЕЗ БЕРЕГІВ»
Чи є підстави починати цю істеричну журналістську махновщину з вимогами «свободи без берегів»?
У нас уже була така свобода в Криму. Мав сумнівне щастя спостерігати її понад 20 років, коли ніхто не заважав у газетах, на радіо й телебаченні невпинно шельмувати Україну, сіяти до неї ненависть і презирство. «Урожай» пожинаємо сьогодні. Те саме було й є на Донбасі. За «свободу» не лише прямих агентів спецслужб сусідньої держави, а й просто безвідповідальних, анархічних і неосвічених журналюг, а незрідка банально підкупних розплачуємося кров’ю й стражданнями наших громадян. Ще не було прецедентів в історії, коли б країна виграла війну без будь-яких обмежень в інформаційному середовищі.
Яка може бути свобода, якщо ЗМІ закликає до розчленовування нашої країни, оспівує агресорів і терористів, закликає до дезертирства й саботажу? Але з погляду «медіа-бунтарів», нехай загине Україна, щоб не постраждало їхнє право на медіасвавілля. Вони хочуть не свободи, а вседозволеності. Як їдко висловлюється з цього приводу Дмитро Донцов: «...свобода для каналій торгувати Батьківщиною». Коли нація воює, військова цензура є абсолютно необхідною. Це питання життя й смерті, перемоги й поразки.
Але йдеться не лише про «витоки» ворожості в пресі. На жаль, є банально дурні журналісти, які, наприклад, у зоні АТО неодноразово полегшували життя розвідок противника своїми повідомленнями, розповідаючи про кількість наших військ, про їхню дислокацію, озброєння, маршрути пересування тощо. Комусь «свобода слова», а комусь — смерть або тяжке поранення. У наших журналістів є дуже вдячна аудиторія по той бік фронту, яка з щирою зацікавленістю їх дивиться, слухає й читає, роблячи висновки й повідомляючи, куди треба, для постановки завдань артилерії, танкам і «Градам». Невже так важко напружити журналістські мізки й додуматися до настільки очевидних речей?
От хоча б для наведення ладу в цій сфері у країні в стані війни необхідне міністерство інформаційної політики. У принципі. Інша річ, що конкретно ми отримаємо, наскільки це буде ефективний орган, чи виправдає він покладені на нього надії?
Ось про це можна й треба сперечатися. А влаштовувати всілякі дурниці у вигляді перформансів «ми за все хороше проти всього поганого», не варто.
ТОЛЕРАНТНІСТЬ ДОБРА ТАМ, ДЕ ВОНА ДОРЕЧНА
Я тут нещодавно скуштував порцію вельми поширеної у нас журналістської «геніальності». На каналі «1+1» у програмі «Розсміши коміка» телеведучі представили трьох гумористів-початківців із сусідньої держави Молдови, відрекомендувавши їх так: «Республіка Придністров’я». Причому останнє було виголошене з урочистістю середньовічних герольдів. Невже Україна вже визнала цей сепаратистський анклав і встановила з ним дипломатичні відносини? Навіть комікам голова дана не лише для жартів. Адже йдеться про канал «1+1», один з пристойних у нашому телепросторі, то що вже казати про інші.
А на телеканалі «Чорноморка» (вимушеному після відомих подій покинути Крим), що нині міститься в Києві, ведуча накинулася в студії з докорами на екс-нардепа, представника «Свободи» Ігоря Мірошніченка за те, що він з товаришами організував протестну акцію біля палацу «Україна» із закликом бойкотувати концерт одіозної Ані Лорак, яка демонструє повну відсутність солідарності з українським народом і абсолютну підтримку Росії. Мірошніченко запитав ведучу, а як ставилися б у СРСР до Клавдії Шульженко, якби вона 1942 року давала концерти в Берліні? До речі, в Чехословаччині був дуже популярний співак, який у період радянської окупації 1968 року повівся неправильно. Чехи й словаки його масово бойкотували, називаючи «музичним ідіотом». Толерантність добра там, де вона доречна. Не може бути толерантності там, де зачіпаються національні інтереси.
Пам’ятаю, як у Криму у заїжджих російських «зірок» правилом хорошого тону було плюнути в Україну, як, виступаючи в Севастополі в Будинку офіцерів ЧФ РФ, співачка Віка Циганова горлала: «Севастополь — Росія!» З боку української влади — ніякої реакції. Суцільна толерантність... Потім у севастопольському Будинку Москви російські політологи публічно закликали кинути до в’язниці тодішнього президента України Ющенка та прем’єра Тимошенко. У відповідь — толерантність... Вона й привела нас до «ввічливих зелених чоловічків». А ведуча «Чорноморки», мабуть, досі не зрозуміла, чому їй довелося покинути Крим...
А нині влада України толерантно створила в окупованому Криму «вільну економічну зону» і, як повідомила «Чорноморка», бізнесмени (деякі з яких нині керують Україною) з Києва перереєстрували свої кримські фірми за законами Росії, платять податки до бюджету країни-агресора й побічно допомагають російським військовим вбивати наших солдатів на сході України...
У студії «Чорноморки» командир батальйону «Крим» Іса Акаєв сказав, що причина бід України в тому, що нею правлять торгаші, навіть не комерсанти, як він висловився. Кажучи про позицію кримських татар, Іса Акаєв зазначив, що вони разом з українськими військовими частинами могли б утримати Крим, якби мали зброю і якби їх не обманювали, що в Криму все під контролем Києва, і СБУ, і МВС, і армія, якби їх не умовили (після масового мітингу в Сімферополі, коли кримські татари зірвали спробу прийняти Верховною Радою Криму антидержавні рішення) розійтися по домівках. А наступного дня Верховна Рада й Рада міністрів були захоплені спецназом ГРУ збройних сил РФ...
НІ ВІЙНИ, НІ МИРУ
У програмі «Право на владу» на «1+1» обговорювали питання: що робити з Донбасом? Зокрема, сперечалися про те, чи правильно припинили виплачувати в цьому регіоні пенсії й зарплати на окупованих землях? Чомусь Радянський Союз під час Другої світової війни не годував окуповані Київ, Одесу, Дніпропетровськ, хоча там жили радянські люди...
Комбат і нардеп Семен Семенченко заявив, що в березні 2014 року вистачило б кількох взводів для зачистки Донбасу. Але режим безвідповідальності призвів до Іловайська і ганебних Мінських угод. Ніхто ні за що не відповів. У результаті маємо ситуацію — ні війни, ні миру. І це виснажує Україну.
Колишній радник шефа МВС, а нині нардеп Антон Геращенко закликав відгородитися від Донбасу стіною. Судячи з усього, нинішня влада звільняти Донбас не збирається. Вона здатна лише здавати, а не відвойовувати. Та й за словами Семенченка: зрада й некомпетентність в оборонному комплексі не усунені, немає кваліфікованого командування й відповідальності кожного за дії й бездіяльність.
Дипломат Богдан Яременко упевнений, що війна триватиме й ми повинні звільняти свої землі, а не йти на капітуляцію. З цим важко не погодитися. Але де взяти сміливу, рішучу й кваліфіковану владу, якої у нас немає?
І звісно ж, правий Яременко, стверджуючи, що єдиними гарантами безпеки України є її армія і флот.
А поки ніяких підстав для задоволеності діями верхів немає. На фронті — бездарне керівництво, що перетворює наших солдатів і офіцерів на пасивну мішень для ворога, танкові колони російської армії абсолютно безперешкодно їздять через наш кордон, а «гуманітарні» конвої регулярно забезпечують терористів ДНР і ЛНР усім необхідним озброєнням і боєприпасами. А в тилу — бардак. Невже за дев’ять місяців влада не могла спрогнозувати можливу втрату вугільних шахт Донбасу й діяти превентивно? А тепер, проспавши ситуацію, нам відключають електрику, загрожуючи взимку заморозити Україну. Якщо так усе піде й далі, то неминуче постане питання про відповідальність Президента та прем’єр-міністра. І відповідальність не лише політичну...
Дедалі очевиднішим стає прагнення влади змінити країну, принципово нічого в ній не міняючи, а лише перефарбувавши кланово-олігархічний фасад у синьо-жовті кольори, зберігаючи систему Кучми—Януковича вже без Януковича, але все ще з Кучмою (якого подеколи запрошують на разові акції). Це свідчить про повну втрату нинішньою елітою інстинкту самозбереження.
А незадоволеність мас діяльністю влади нестримно зростає...
