Армії будь-якої держави створюються для захисту власних володінь, державного суверенітету і, як це бувало неодноразово у світовій історії, — для завоювання чужої території. У пріоритеті, як правило, перебуває захист, тому практично в усіх державах військове відомство має назву міністерство оборони.
Але не так було в Російській імперії в усіх трьох її іпостасях: Російська імперія, РРФСР / СРСР, Російська Федерація. Від початку XVIII ст. відповідний центральний урядовий орган мав назву Військової колегії, військового міністерства. За більшовиків це став народний комісаріат військових і морських справ (наркомвоєнмор). Так тривало до 1934 р., коли нарешті в СРСР з’явився наркомат оборони. Щоправда, у певні періоди стару назву повертали, потім знову змінювали.
Отже, оборона держави не перебувала серед основних завдань військового відомства, навіть якщо виходити із суто номінальної ознаки. А от завоювання чужої території, поряд з придушенням повстань підкорених народів, навпаки, визначалося як найголовніше завдання армії.
Наведений за хронологічним порядком нижче перелік основних збройних конфліктів XVIII ст. засвідчує це.
1700 — 1721 рр.: Велика Північна війна, коли московська армія воювала проти шведів на теренах нинішніх Фінляндії, всієї Східної Балтії, Польщі, Литви, України, Німеччини і самої Швеції. Внаслідок цієї війни Російська імперія захопила значну кількість земель, загарбала всю Балтію, підкорила Україну. Одночасно, протягом 1710 — 1713 рр. тривала також війна з Турецькою (Османською) імперією на теренах сучасної Молдови, повністю програна Росією.
1722 — 1723 рр.: Перський похід Петра І по території Кавказу. Захоплені землі Російська імперії втримати не змогла.
1733 — 1738 рр.: війна за польську спадщину, коли російська армія пустошила терени Речі Посполитої, буцімто захищаючи промосковського короля Августа ІІІ.
1735 — 1738 рр.: російсько-турецька війна на теренах молдавських князівств і Криму.
1740 — 1748 рр.: війна за австрійську спадщину. Російська імперія брала участь у бойових діях 1741 — 1743 рр. і 1748 р. Російська армія діяла на теренах Угорщини, Австрії, Німеччини, Швеції.
1756 — 1762 рр.: Семирічна війна. Російська армії вдерлася у володіння сучасної Німеччини, майже повністю захопила Пруссію, але достроково вийшла із війни через політичні причини (смерть імператриці Єлизавети, прихід до влади Петра ІІІ — Пітера-Ульріха Голштейн-Готорпського).
1763 р.: почалися Кавказькі війни Російської імперії, які тривали з невеликими перервами майже 100 років (до 1864 р.). Театром воєнних дій став практично весь Кавказ, який згодом мав підкоритися російській владі.
1768 — 1774 рр.: чергова російсько-турецька війна на теренах молдавських князівств і Криму.
1768 — 1772 рр.: придушення Барської конфедерації на теренах Правобережної України та Польщі.
1787 — 1792 рр.: наступна російсько-турецька війна на теренах дунайських князівств і Криму. Остаточне підкорення Криму.
1788 — 1790 рр.: війна зі Швецією на теренах Фінляндії та Швеції.
1792 р.: російсько-польська війна, яка поклала початок переділу Польщі між трьома державами. Охопила терени Правобережної України та Польщі.
1796 р.: російсько-перська війна на Кавказі.
1799 р.: участь російської армії в другій антифранцузькій коаліції, похід до Італії та Швейцарії.
У перервах між цими походами, які були спрямовані на Європу, російське військо придушувало низку повстань підкорених народів на раніше завойованих територіях. Ідеться про башкирське повстання 1704 — 1711 рр.; повстання К. Булавіна на Донщині 1707 — 1708 рр.; нове повстання в Башкирії 1735 — 1740 рр., приборкання сибірських чукчів 1744 — 1747 рр.; повстання 1773 — 1778 рр. Є. Пугачова, навколо якого об’єдналися донські та яїцькі казаки, башкири, татари; ногайське повстання 1783 р.; повстання Костюшка в Польщі 1794 р.
Отже, висновок із цього стислого переліку напрошується сам. Практично щороку впродовж усього століття російська армія вела боротьбу за завоювання нових земель або придушувала повстання раніше поневолених народів. Російські підрозділи гуляли по всій Центральній та Східній Європі, Італії та Швейцарії, Україні, Криму, Кавказу, навіть в Азії. Жодного дня за ці 100 років не поставала потреба захищати власне російську територію.
Таким чином, варто стверджувати, що російську армію було створено не для захисту і оборони власне своєї держави. Армія стала головним знаряддям загарбання нових земель. А всі її полководці (О. Суворов, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін та ін.), яких так прославляли за царських та радянських часів, не були героями-захисниками. Вони — лише ватажки орди загарбників, руки яких по лікоть у крові шведів, поляків, німців, молдован, башкирів, ногайців, кавказьких горців, кримських татар, винних лише в тому, що хотіли жити на власній землі за власними законами й звичаями. Серед них були і казаки, які тоді вважали себе не росіянами, а окремим народом. І насамперед — українці, саме ім’я яких було ненависним цим росіянам.
Мабуть, у світі не було жодної такої армії. Як то кажуть сьогодні, «аналоговнет».
Георгій ПАПАКІН, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України
