Кампанія по відмові від вивчення російської мови та літератури в Україні набуває обертів. Вона має цілком зрозумілі й переконливі мотиви: адже сторіччями русистика використовувалася для формування в українців комплексу меншовартости («меншого брата») й нав’язування нам руйнівної ідеології «русского міра». Вільне володіння російською за більш ніж поверхового знайомства з іншими чужими мовами узалежнювало українців від російських інформаційних мереж, які опосередковували знайомство зі здобутками світової цивілізації. Академічні студії над російською літературою мали всуціль компліментарний характер, плекаючи міф про її велич. Паралельне ж вивчення російської та української літератур у школі дуже послідовно нав’язувало модель безнадійної вторинности й провінційности вітчизняного письменства на противагу імперському блискові мистецтва слова північної метрополії.
Все це так. Варварська агресія Росії викликає інстинктивне відторгнення всього, пов’язаного з історичним досвідом брутального нав’язування українцям чужої мови й культури, з фатальним і не подоланим досі процесом примусової русифікації.
Однак, озираючись на минуле з соромом і огидою, ми мусимо думати про майбутнє. В осяжній же перспективі, вже після перемоги в цій війні, наша держава приречена на сусідство з небезпечною агресивною країною. Країною, котра від Андрія Боголюбського й до Володимира Путіна зазіхає на наші землі й нашу історичну спадщину.
Ігнорувати цю небезпеку легковажно. Наївно ховатися від неї, пишучи слова «Росія» чи «Путін» з маленької літери, наче загальні назви, якісь фантоми, а не конкретні означення реальних феноменів. Реальність історичного ворога треба приймати всерйоз. Варто враховувати його помилки, аби не повторити їх самим. Адже ганебне фіаско агресивних планів Росії значною мірою обумовлене незнанням кремлівськими ідеологами нашої культури, ментальности, історії.
Ворога треба добре знати. Тим-то русистика для нас має стати стратегічним знаряддям. Тільки ж, зрозуміло, це має бути принципово нова, українська русистика.
Російська мова повинна бути головною іноземною мовою, якою оволодіватимуть курсанти в наших військових училищах.
Адже, якщо англійська мова вводить нас у міжнародну систему комунікацій, то російська відкриває доступ до ворожих ресурсів, готує до ймовірних протистоянь із її носіями.
Студії над російською літературою, історією, культурою мають розкривати джерела імперських амбіцій і незбагненної для європейця нищівної агресії, яку Україна випробовує на собі в ці драматичні дні.
Отже, необхідна не ліквідація русистики в Україні як явища, а її принципова трансформація, або, точніше, творення нової гуманітарної галузі з цілком іншими кваліфікаційними нормами, освітньо-професійними програмами, структурою навчання тощо. Навряд чи русисти старої радянської школи готові до цього. І, можливо, як і в сфері озброєнь, нам варто звернутися до досвіду західних партнерів, аби вивчення російської мови та літератури в Україні перетворилося на стратегічно важливе знаряддя захисту нашого суверенітету й національної ідентичности від нових загроз геноциду?
архиєпископ Ігор Ісіченко,
доктор філологічних наук, професор
Харків
