Зараз можна прочитати, що «висока» російська культура «створила» Путіна й тих російських вояків, які зараз нищать Україну. Десь це так є. Пригадаймо, як російський «поет №1» Олександр Пушкін служив Російській імперії. У т. ч. пером. Хоча б таке: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов! И смолкнул ярый крик войны: Всё русскому мечу подвластно». Або як «наш» Микола Гоголь співав хвалебну оду російській імператриці (малася на увазі Катерина ІІ). Можна пригадати й Льва Толстого з проімперськими мілітарними мотивами у творчості. А також Федора Достоєвського з вихвалянням російської імперськості в «післякаторжний період» свого життя. Були в нього навіть низькопробні вірші зі славослів’ям російського царизму. Можна й далі множити приклади.
Та ось лише біда. «Велика» російська культура творилася значною мірою руками українців. Саме українські, як би ми зараз сказали, інтелектуали, а тоді їх називали книжниками з другої половини XVII ст. ринули в Московію, окультурили її. Вони й обґрунтували «єдність Русі» в «Синопсисі», який став підручником історії в російських школах XVII – XVIIІ ст. Концепція «Синопсису», потім оброблена українцем Феофаном Прокоповичем, визначила схему російської історії, якою користуються не лише в сучасній Росії, але й (на превеликий жаль!) на Заході.
Згадувані Микола Гоголь, Федір Достоєвський, а ще Антон Чехов, Іван Бунін, Анна Ахматова (Горенко) та й інші творці «високої» російської літератури за походженням були українцями чи напівукраїнцями. Найвидатніший російський композитор Петро Чайковський – так само. Взагалі українці творили не лише російську культуру, а й Російську імперію, а потім імперський Радянський Союз, творили російську армію, російську науку (один Володимир Вернадський чого вартий!), промислову могутність… Про це можна писати й писати (великою мірою цьому присвячена остання книга з Бібліотеки газети «День» «Детокс» – ред.). І, за великим рахунком, продовжують творити.
Нині, коли Російська Федерація здійснює повномасштабну війну проти України, люди з українськими коренями відіграють не останню роль у цій державі і в російській армії.
Можна почути, що зараз у Росії проживає приблизно 7 мільйонів українців. Як на мене, то ця цифра явно занижена. В нинішній Росії існує низка регіонів, які були населені етнічними українцями. Це – Стародубщина, Східна Слобожанщина, Східний Донбас і частково Донщина, Кубань. А ще українці живуть на Поволжі, Сибірі, Далекому Сході. Не так давно на шпальтах «Дня» я писав про українців цих регіонів. І це (що показово!) викликало бурхливу реакцію російських пропагандистів.
Звісно, чимало українців Росії «стали росіянами». Понад те, під впливом путінської пропаганди, деякі з них зробилися більшими шовіністами, ніж самі росіяни. Як, наприклад, свого часу це сталося з Достоєвським. Так, у близькому оточенні Путіна є люди з українськими коренями. Наприклад, нинішня голова Ради Федерації Росії Валентина Матвієнко походить із України, з Шепетівки, й по лінії матері має українське коріння. Або один із найближчих друзів Путіна, бізнесмен Геннадій Тимченко, як бачимо, має типове українське прізвище. До речі, його юність пройшла в Україні, де він закінчував школу в Болграді Одеської області.
Серед офіцерів у російській армії, зокрема й серед генералітету, є теж українці. Недавно прийшло повідомлення, що загинув заступник командувача російського Чорноморського флоту, капітан першого рангу Андрій Палій. Чоловік з типовим козацьким прізвищем! Так ось, його друг (теж з українським прізвищем!) Костянтин Царенко написав таке про нього: «Ты, киевлянин, пал за освобождение Украины от нацизма, НАТОвского экстремизма на нашей исконной территории Малороссии, окупированной реваншистами, врагами России». Ця коротенька епітафія, написана українцем про українця, багато що говорить. Цей українець Царенко мислить себе, як і свого друга Палія, малоросіянином. І Україна для нього – Малоросія, просто частина Росії, яку треба визволяти (виявляється!) від нацизму й НАТОвського екстремізму, захищаючи Росію. Хтось скаже: дикунство. Але таке дикунство закорінилося в голови багатьох українців Росії. Практично кожен день до нас приходять відомості, що той чи інший російський офіцер з українським прізвищем і українськими коренями був убитий на війні в Україні або потрапив у полон. Про солдатів я вже мовчу. І ці деякі вояки навіть мали родичів в Україні. Але прийшли вбивати сюди.
Хтось скаже: це ж дія російської пропаганди. Так. Але що робила й робить українська влада, аби протистояти цій пропаганді, спрямованій на українців? І сприяти формуванню української ідентичності в закордонних українців – передусім у Росії? Зрештою, в самій Україні маємо чимало пропагандистських ресурсів, що працюють на «русскій мір». Й, відповідно, масу малоросів. Добре, що на днях заборонили в нас проросійські партії. Але ж проросійський Московський патріархат і далі діє. Хай він принишк. Однак свою справу робить.
Зараз українська влада розуміє, що важливою ділянкою в цій війні є війна інформаційна. Так, є певні успіхи в цій війні. Але це переважно успіхи в самій Україні й країнах Заходу. Таких успіхів не видно в Росії. Так, достукатися до російської аудиторії важко – в т. ч. й з технічних причин. Але це треба робити.
Чому нашій владі не звернутися до українців Росії? Закликати їх підтримати нас у цей нелегкий час. Можна й нагадати в цьому зверненні відомі Шевченкові слова: «Бо хто матір забуває, Того Бог карає…» Чи подіє? Розумію, що на значну частину цих українців не подіє. Однак не всі вони отруєні російською пропагандою. Є й серед них такі, які розуміють, що відбувається. Й навіть переживають за Україну. Могло б таке звернення змусити декого з них замислитись. Зрештою, я більш ніж впевнений, що воно стало б інформаційною бомбою, яка б могла налякати російську владу. Бо хіба вона не боїться прозріння українців Росії?
