«Доброго дня. Мені дали квартиру. Я страшенно рада. Але вона абсолютно порожня. Чи можна я виберу ці стільчики, крісло, стіл? У мене зараз немає машини, я можу попросити друзів їх забрати днів через два, в четвер…».
З такими словами я звернулась в один із секонд-хендів для українців у Копенгагені, де вимушено проживаю з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого. Приємна данська пані сказала, що взагалі «ми так не практикуємо», але спробуємо зарезервувати для вас ці меблі. І попросила залишити мій телефон. Я написала його на листочку й залишила на обраних стільцях.
Мені не пощастило на четвер знайти машину: всі, до кого я зверталися, просили перенести усе на суботу. І я знову повернулася в цей центр поговорити про «ще два дні». Однак не встигла я перетнути поріг й розповісти про своє прохання, як до мене вискочила жінка й почала кричати, що «це не ОК», «що їй це не подобається», «що такі правила»… і ще багато інших англійських слів, які полетіли в мій бік, як кулі. З її обурення я зрозуміла, що в правилах цього центру не передбачено резервування речей і, якщо я хочу щось взяти, я маю це забрати зараз.
Я ще намагалася її пояснити, що за кордоном переважно матері з дітьми, які не можуть забрати громіздкі речі – їм треба шукати когось, хто б їм допоміг, і це не одразу вдається.
Однак жінка мене не чула.
І тут я відчула щось зовсім інше. Мені не ставало проблеми знайти ті злощасні чотири стільці десь в іншому місці, і я, звісно, дотримуватимуся правил того центру, де наразі перебуваю. Але чому я маю вислуховувати крик і приниження? Я біженка, але ж я людина.
- Не розумію, чому ви до мене так агресивно ставитеся?
І на цих словах працівниця закладу враз стихла. А я змогла ще додати:
- Зараз я не маю машини. Я не маю своєї країни…
Далі мене почало трусити, я зірвала папірець з моїм номером телефону з тих меблів, вискочила з центру й ледь дійшла до якогось кутка, як почала ридати.
Я плакала зовсім не від меблів.
Мене трясло від болю, втоми, образи, розпачу, втрат за останні три місяці.
Можливо, ця жінка була наймиліша в світі й просто їй «не пощастило зі мною». Але за два-три тижні, як я отримала право на проживання в Данії, мені довелося відбудовувати все своє життя: оформлення всіх документів, пошуку помешкання, дитячого садка, турботи за дочки й літнього тата. А їй… максимум волонтерити 2 години в центрі для українських біженців і пити вино, споглядаючи за заходом сонця. Можливо, навіть не самій, а в обіймах чоловіка, який вислуховує всі її нарікання на українських біженців, які «чомусь» не можуть забрати одразу всі речі, як їх побачать.
У той день я таки забрала стільці й крісло – моєму данському приятелеві для цього довелося піти з роботи. Тієї жінки вже не було. Інші працівниці вибачалися за цю прикру ситуацію й сказали, що вони попросили її піти.
За столом я повернулася в суботу. І поки я чекала на інше данське подружжя, яке мені допомагало переїжджати в нову квартиру, я спостерігала за українками, які виходили з центру.
Одна жіночка несла великий важкий пакунок, загорнуту в хустку. Він був очевидно для неї незручний, і вона постійно його ставила на землю. Інша жінка і зовсім молода дівчина собі на плечі почепили важкі стільці. Одна до іншої казала:
- Як ми це принесемо додому?
- На автобусі.
- Та нас туди не пустять, скажуть, що ми слабі на голову…
Але вони пішли далі. І я помітила, як ці три худенькі жінки завернули в найближчу автомийку, певно, сподіваючись, попросити когось їх підвезти.
Інша жінка везла собі меблі, скориставшись легким магазинним пластиковим кошиком на колесах. Кошик був непристосований для їзди по асфальту, колеса постійно застрягали в ямках, і кошик з речами хилився вбік. Але жінка його вперто вирівнювала й поволі йшла далі…
…Ситуація з меблями нагадала мій розпач в аеропорту Братислави, коли я вимушена була залишити самокат дочки, який вона любила. Його подарував їй хрещений на день народження. На ньому вона їздила до садочка. Каталася навкруги мене й чоловіка, її тата, поки ми після робочого дня пили на вулиці каву. Із цим самокатом вона перетнула піший кордон Україна – Словаччина, рятуючись від війни.
Але який я не встигла зареєструвати на посадку в літак. Бо лишалося тільки дві хвилини. Хоча я підходила до стійки реєстрації за годину, щоб перевірити, чи все з моїми квитками і посадкою на літак в порядку. І тоді мене запевнили, що так.
Виявилося, що ні. Але біля мене не було нікого поряд, хто б мені допоміг зорієнтуватися.
Самокат можна ж було розібрати, покласти ще в одну сумку, оплатити вчасно – мільйон рішень, коли ти не сама, не в стресі, коли ти їдеш в Європу на відпочинок як туристка, а не рятуючи свою дитину від ракет і життя в підвалі.
Я ніколи не забуду, як мене, дорослу жінку, заспокоювала 4-річна дочка, обіймаючи: «Мамо, я не дуже хотіла цей самокат. Він зелений. А я хотіла собі рожевий, з квіточками… А цей мені не подобається. Я тоді плакала просто так…».
В одному з моїх дописів на фейсбук один чоловік, який зовсім мене не знає, якось дорікнув, що за кордон «ми побігли за ажурними трусами». Я не звертаю увагу на такі коментарі. Але так, в Словаччині родина, яка перша прийняла мене, купувала мені білизну. Я не зовсім розуміла, навіщо вони це роблять. Намагалася пояснити, що маю гроші. Принаймні на хліб, їжу для дитини і білизну.
І мені спокійно відповіли, що в мене попереду ще багато витрат і важко передбачити, як потрібні будуть ці кошти.
Таку допомогу я вчилася приймати. Мені це було важко, бо ще ж тиждень тому до війни я була сильна, фінансово незалежна, вирішувала кілька справ одночасно без особливих зусиль. А тут раптом стаєш вразлива. І твоя вразливість зростає в кілька разів, коли поруч біля тебе дитина.
Війна і біженство в перші дні-тижні відібрали в мене мою свободу. І тільки потім зрозуміла, що через це мені було важко дихати. Фізично.
Коли ти не можеш розпоряджатися своїм життям, планувати, мріяти, обіцяти дитині купити їй самокат. Тобі дають їжу, житло, одяг, меблі, дитячі іграшки – але це не про життя, а про існування.
І перше, коли я почала знову дихати, це був Відень. В Австрії я жила в подруги. Ми зайшли в магазин купити їжу, я знову відчула цей кайф стояти біля полиць з продуктами й обирати самій. Нехай щось скромніше, але самій.
Щоб себе порятувати, я знову відкрила сайт з дешевими авіалініями й почала вибирати поїздку. Як колись, до часів біженства. Найдоступніший рейс був до Іспанії (як два повноцінні обіди в Данії) – до подруги, яка перетнула сама кордон України на машині, на якій мала досвід їзди не більше 3-х місяців. Подруги-українки, яка сама з сином проїхала через усю Європу з Польщі до Іспанії в пошуках трохи теплішого клімату для її здоров’я і здоров’я її дитини. Українки, яка продовжує працювати в ІТ-компанії й заробляти на своє проживання, ще й допомагаючи фінансово близьким.
В Іспанії ми з нею купували піцу, дихали першим теплом біля моря і говорили, говорили, говорили… А я відчувала, як стаю живою.
Тоді в Іспанії я збагнула, що знову можу бути самостійною, щось планувати на ближчий час, ба – навіть мріяти. Я маю сили діяти: працювати, хоч для цього потрібно прокидатися майже через день о 5-й ранку, дбати про свою дочку і свого тата в новій країні. Зрештою, жити.
Я безмежно вдячна за всю ту допомогу, яку отримала від зовсім незнайомих мені людей у Словаччині, Австрії, Данії, Іспанії, Німеччині. І я хочу пам’ятати ці непрості дні біженства. Тому що навіть тоді, коли мені було вкрай важко, завжди було багато доброти. І саме ця підтримка допомогла повернути мені мою незалежність та силу.
Ірина Виртосу
Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.
