Северодонецьк – це не те місто, де лише вата, завод і совок. Тут є де випити каву, а найприємніше це робити в проукраїнській кнайпі «Артишок». На вході величезний прапор України, а всередині вишиванка та червоно-чорний стяг. Це кафе надзвичайно популярне серед українських військових, які без перестану сюди приходять випити кави та посмакувати тортиком. Одним з військових виявився мій земляк, 23 річний львів’янин Мар’ян. Він доброволець в батальйоні «Львів». Зі зброї у нього лише пістолет, а бороди, навідміну від інших, у нього немає.
- Як до вас люди ставляться?
- Та по-різному. Одні раді, що ми приїхали, тішаться, а інші кричать – «Ви уроди». Кажуть чого ми сюди приїхали, що ЛНР-івці – хороші хлопці, нам тушонку і гречку давали. Була така історія, коли ми на блок-посту зупинили жінку, яка мала в паспорті талончик допомоги від ЛНР. Ми так її відводим у бік і питаєм: «Ну что? Помогли?», а вона – «Да, мальчики тушонку и рис дали». Ще була історія, коли повз блок-пост машина проїжджала. А ми цю точку зайняли, коли сепари втекли, ми перші після них прийшли і закріпились. От зупиняєм дядька, він виходить і дає паспорт, а там 50 гривень. Ми йому кажемо, щоб забрав, а він такий: «А что? За проезд платить не надо?». ЛНР з них гроші за проїзд брало!
- Мар’ян, ким ти був до війни? Працював чи десь вчився?
- За спеціальністю я електромонтажник, - усміхаючись каже солдат – але служив в армії і завжди мріяв про роботу в формі. Військова форма - то моя мрія була
- А де служив?
- В Києві. Охорона Дисбату.
- Ти добровольцем пішов?
- Так, батальйон «Львів». Спочатку я працював в охороні на Дрогобицькому Нафтопереробному заводі. Два роки працював. Потім пішло скорочення, то я на стройку в Польщу, Сочі їздив. Ще раніше, хотів після армії іти в міліцію працювати. Так мені хірург в лікарні У Львові завалив медогляд. Я все здав, а він до мене доколупується. Я зрозумів, що він хоче, то поклав на стіл сотку. Він далі за своє. То я кладу двісті, триста, чотириста, п’ятсот, а він такий – «Хлопчику, то замало». Ну я його триповерховими матами, якими знав накрив і пішов. Потім в Дрогобичі мені полковник сказав, що можна йти в міліцію, але можуть на Схід відправити. А я шо? Взяв і пішов, от тепер тут – Мар’ян замовк. Взяв свою каву та поводив ложкою, розмішуючи цукор.
- Дівчина моя дуже відговорювала. Казала, що на Схід заберуть. Я її заспокоював, казав, що все добре буде. Але таки відправили. Та була ротація на початку вересня, то ми одружились. Її Аня звати. До 10 вересня дали відпуск. З того часу далі тут. На екскурсію приїхали – сміється і крутить обручку на правій руці
- Мар’ян, а що ви вже пройшли?
- Луганську область вдоль і впоперек об’їздили. Спочатку тільки на зачистки їздили. Потім блок-пости сепарні брали. Біля Лисичанська самі взяли пару. Після першої ротації у нас один вбитий і два поранених… - знову замовкає
- Де "найиепліше" було?
- Кримське…Там постійно то їхні луплять, то наші. Тиждень назад знову туди їздили. Там можна просто стояти і дивитись, як над тобою снаряди літають. Перший раз було найтяжче. Всі були розгублені, не знали, що робити. В нас перший виїзд був у Лисичанськ. Нас була колона величезна, десь два кілометри, а супроводжували місцеві даїшники. А ми ж батальйон «Львів», погану славу там маємо. У нас не було важкої техніки, ми простими автобусами їхали. На блок-пості на мосту перед Лисичанськом зупиняють нас і кажуть вертатись назад, бо там засада і нас чекають. Кажуть, що розвідка доклала. Ми тоді почали трясти даїшників, так виявилось, що вони після мосту мали вистрибнути з машини і втекти, а нас би накрили зі всіх сторін. Бог нас береже. Це правда.
- Ти пам’ятаєш свій перший бій тут?
- О, Боже, що то буде? – сміється і тричі хреститься – перші рази дуже страшно було. На кожен шорох підривався. А нас ще доукомплектовували людьми третю роту, то набрали новачків, які підготовки ніякої не мали, два тижні готувались. Поставили їх на охорону периметра, то вони на кожного пса в кущах - тудудуду. Цілу чергу випускали, а всі підіймались і вже не спали. Тепер вже привик до звуків, не звертаю уваги. Привик
- Не було образливо, що не дали проголосувати?
- Нас запитали, чи хочемо. Так ми всі дружньо сказали – «НІ» - випалює солдат
- Чому?
- Нема за кого. Всі вони думають про нас тільки перед виборами
- А комбати, які є в партіях?
- Ееееех… - вздихає і відводить погляд – в нас реально нема за кого голосувати. Вони не думають про нас, якби думали, то хоча б на ротацію відправили. А так ні з того, ні з сього сказали нам – «Ви лишаєтесь на вибори». Для чого? Ми легко встигали перед виборами помінятись. Ще прикол. Нас мали беркутівці львівські міняти, а вони відмовились їхати. То ми підняли кіпіш. В результаті половину з нас відправили додому, а решта…ну от ми тут.
- У вас все добре із забезпеченням?
- Та во зимову форму видали, в якій вже зараз холодно, – сміється.
- То це в тебе зараз зимова форма?
- Та де, то літня. Я ту не ношу.
Мар’ян розстібає куртку. Під нею один сірий светр, під ним ще один, чорний, а потім - термобілизна.
- Розумієш, от видали нам термобілизну. Дві пари одіваєш, а толку ноль. Могли ж щось нормальне купити, викинути пару тисяч. А то купили гівно за двісті гривень, а ти ходи в ньому. Їм для нас все жаль. Але, що тут жалітись, самі прийшли, ніхто не заставляв…
- А що командування? Багато нарікань чути…
- Від командування залежить дуже-дуже багато. Якщо нормальний комбат, то все класно – Мар’ян ламає палички якими помішував каву – Ееееех. Чесно кажучи, тут по ситуації деколи забивається на начальство. Був випадок, коли їхали в Кримське. Наш комбат був у Львові, то за старшого лишився його зам. От ми їхали день, дуже легко вділись. На вечір приїжджаємо, розвантажуємось, автобуси поїхали, ми без транспорту залишились. Не дай Бог що, ми далеко на ногах не втечемо. І той наш зам каже лишатись на добу. А як? Ми вже стоїмо трусимось від холоду, їсти немає що. Ну ми взяли забили на нього і поїхали назад. На другий день підняли кіпіш, бо ми не виконали наказ. Але хіба нас наперед не можна було попередити про таке? Невже це важко було зробити. Ми б підготувались і лишились без проблем.
- Ти хочеш до кінця дійти?
- Моя вже давно каже, щоб я вертався. Але не можу просто встати і піти. Не можу
- Скоро буде перемога?
- Знаєш, ми були одного сепара вловили, то він на допиті каже, що ви б нас за тиждень перетовкли, якби генерали вас не зливали. Розумієш, от є наказ з штабу АТО. Ми їдемо виконувати бойове завдання, а нас вже чекають. Так постійно. Куди б ми не їхали, нас всюди чекають. На блок-пост приїжджаємо – вже бомблять. Наш львівський батальйон сепари дуже хочуть розбити. Вже стільки таких ситуацій було, але я все більше переконуюсь наскільки сильно нас Бог боронить…
На прощання ми з Мар’яном обіймаємось як добре знайомі. Він повертається до своїх побратимів за столик, а в кнайпі лунає «Океан Ельзи».
Северодонецьк – Львів. Ярослав Назар
