На захисному драпуванні довкола реконструкції київського ЦУМу, яку проводить, як відомо, фірма Ахметова, нещодавно з’явилося кілька написів. Трохи про Путіна — ну, цей текст з «ла-ла-ла» вже весь колишній СРСР знає, а ще (цитую мовою оригіналу): «Ринат, ты предал Донбасс или продал?» Сильно сказано, гарними великими літерами написано. Однак, здається, тут той випадок, коли шукають чорну кицьку в темній кімнаті за відсутності самої кицьки.
Зрозуміло, що після втечі горлорізів з попереднього уряду роль головного диявола перейшла до Ахметова. Наразі йому приписують авторство повзучого перевороту на Сході і мало не плани щодо реставрації диктатури.
Але ось на днях у Єнакієвому десь 300 бандитів з автоматами та іншим необхідним для перемовин обладнанням прийшли до місцевого металургійного заводу, який належить Ахметову. Директора на смерть перелякали, вивели персонал із заводоуправління, підняли над будівлею прапор «Донецької республіки». Завод остаточно не захопили, мабуть, тому, бо незрозуміло, що з ним далі робити — це не міськрада і не відділок міліції.
Тобто ще раз: на підприємство до людини, яку вважають найбагатшою в Україні, яку йменують королем Донбасу, вдираються якісь люди і влаштовують дебош. Без будь-яких для себе наслідків.
Але, зрештою, так і мало статися.
Бо що, взагалі, наш герой робив останні півроку?
Спочатку робив вигляд, що нічого не відбувається, всебічно підтримуючи Януковича. Коли прикидатися стало неможливим — згодовував газетам обтікальні фрази про загальне примирення. Удавав глибоку стурбованість, коли люди в Києві гинули вже десятками: слова, зрештою, коштують дешево. Впливу його частини фракції Партії регіонів з головою вистачило б, щоб припинити кровопролиття в перший же день. Але «король» вирішив грати почет до останнього. Зрештою залишився без діла.
І це його нічому не навчило.
Бо в історії з донецьким сепаратизмом він поводився так само. Мудрував і вираховував, вичікував і відмовчувався. Випускав заяви про єдність країни і водночас приймав у себе путінських емісарів. Ну й перехитрив самого себе. Сепаратисти не сприймають його ніяк, він для них — кульгава качка, відпрацьований матеріал, зникаюча величина. Якщо їм знадобиться від нього якась нерухомість чи актив — прийдуть і візьмуть.
Ні, Ахметов не зрадив і не продав Донбас. Він його просто прос*ав (вставити замість зірочки літеру «р» чи «п» — лишаю на розсуд читача) так само, як і свою партію, з усіх можливих кандидатів у президенти обравши найгіршого.
Цікаво, що паралельно з цим згасає зірка не менш впливової людини з протилежної частини політичного спектру. Тимошенко поводиться дуже активно, вона всюди, вона багато шумить, багато їздить, багато радить, багато скандалить, але це — жвавість агонії. Газової принцеси більше нема. Восени вона стане історією — так, як багато хто до неї.
Могутні йдуть. Ідуть ті, хто здавався вічним. Хто здобував статки, не виробляючи нічого. Хто боровся за владу, не вибираючи засобів. Хто бачив себе володарями доль. Падіння їх буде не безславним, швидше, непомітним. Без епічного розмаху та фінальної битви.
Тим, хто суне їм на зміну, варто добре запам’ятати цей урок скромності. Бо, якщо треба буде — повторимо.
