Ворушити минуле — це як перегортати каміння на галявині. Інколи знаходиш щось цікавеньке, частіше — нічого особливого, а інколи така капость вигулькне, що й пожалієш.
Недавно зі старовинним приятелем згадували про спільних знайомих з нашої рок-юності кінця 1980-х. І ось, слово за слово, з’ясовується: Сашко Чернецький за сьогоднішніми переконаннями — впертий ватник. На відміну від Сергія Чигракова, що грав із ним в одній групі.
Я про всяк випадок зазирнув у Мережу, і точно: «Росія віддала свої території УРСР! Три западенських області, Галицію (частина Австро-Угорщини) після закінчення війни. Краще було б їх не приєднувати до УРСР, оскільки в них виплекувалася й потім пишним цвітом розквітла бандерівщина, котра й привела Україну до сьогоднішнього стану. Я не сепаратист и не путінський агент. Я українець, інтернаціоналіст і антифашист. Я хочу, щоб моя Україна жила з Росією, без кордонів і без війни... Зараз люди на південному сході б’ються за свободу від фашизму й олігархії. Я з ними, а ви вирішуйте самі. Набридло» (запис в «Живому журналі» Чернецького; там є й гірше).
Ось тобі й маєш.
Олександр Чернецький — засновник харківського гурту «Різні люди». Харків наприкінці 1980-х мав чи не найкращий рок-клуб в Україні, а «Різні люди» були знаменитими, підкоряли зали й стадіони в Петербурзі, Москві і Ризі. Вигравали вони за рахунок хрипкого, роздираючого голосу Чернецького та злободенних текстів. Росіянин Сергій «Чиж» (Чиграков) вносив більше м’якості, мелодизму й гумору, але загалом «Різні люди» чверть століття тому були серед найвідоміших рок-н-рольних правдорубів у СРСР, а кожний їхній виступ і альбом відчутно збільшував градус вільнодумства в слухачів.
Потім розпався СРСР, як наслідок — зник сам феномен радянського року, Чиж повернувся до Росії й зробив успішну сольну кар’єру, Чернецький частково переїхав туди ж. Зрештою, я упустив їх з поля зору. Тепер — отакі новини.
Повторюся, знав обох, і подібних заяв більше чекав від Чигракова — через його більш компромісний характер і любов до радянської естради. Але Чиж акуратно мовчить на російсько-українські теми, і, принаймні, за це йому подяка.
Це насправді довша історія. Пам’ятаю, наприклад, що в середині 1980-х той таки Макаревич здавався смішним анахронізмом, а Костянтин Кінчев (Панфілов) з його протестними гімнами «Ми разом» та «Моє покоління» — справжнім титаном опору. Минули роки, й Панфілов перетворився на найпримітивнішого імперця, расиста та релігійного мракобіса, а Макаревич співає перед біженцями у Святогорську, виступає проти війни, отримує тонни бруду від охопленої шовіністичним угаром російської громадськості, але своєї позиції не зрікається. Або взяти мого колишнього кумира Єгора (Ігоря) Лєтова — зірку російського панк-підпілля. Більш непримиренного ворога радянської влади та загалом будь-якого тоталітаризму на тодішній рок-сцені годі було шукати. Щойно впав СРСР — Лєтов, наче і не було нічого, почав підтримувати червоно-коричневу сволоту з такою ж пристрастю, з якою шпетив комуністів та нацистів лише кілька років до того; світла йому пам’ять, але це було, м’яко кажучи, прикро.
Чи є тут закономірність? Жодної. Бунтівник ще з часів перебудови, пітерський рок-музикант Михайло Борзикін (недавно, до речі, приїздив у Київ зі своєю групою «Телевізор»), свої принципи зберіг і по сьогодні; позиція Юрія Шевчука давно відома; свого часу відсторонений, аполітичний, наче «над сутичкою» рок-критик Артемій Троїцький — нині дошкульний і дотепний критик путінського режиму. Навіть напівзгаслий Гребенщіков приємно здивував недавнім пасажем під час концерту в Москві: «Війна закінчиться, щойно ми вимкнемо телевізор. Нам ї...ть мозок. Але то наша справа: дозволяти це їм чи ні». Прикладів, цілковито різних, можна навести чимало.
Закономірності нема, але є банальне і від того не менш вірне спостереження: свобода — найскладніше з випробувань. Особливо для борців за свободу.
