«У війни не жіноче обличчя, хоча сама війна – іменник жіночого роду». Ця стереотипна фраза відома чи не кожному. Та вона далеко не відображає всю правду про війну. Особливо про таку справді всенародну національно-визвольну, яка йде в Україні сьогодні. У цієї війни таки і жіноче обличчя. Вірніше, багато жіночих облич. Мова йде не лише про українських жінок-воїнів, які підбивають рашистські танки, рятують поранених, дивляться у приціл снайперської гвинтівки тощо. Історія цієї війни повинна буде писатися у цілокупності найрізноманітніших подій, осмисленні різних, інколи здавалось би, несумісних факторів, враховуючи як широкомасштабні воєнні дії з обох сторін, так і особистісні людські історії.
Одразу заперечу тим, хто стверджуватиме, що ця війна не має гендерного виміру. Має. Ще й який! Справа не лише в тому, що навіть з точки зору учасників активних бойових дій Україна по факту перейшла вже межу, яка описувалась формулою «війна – чоловіча справа». Сьогодні 17% ЗСУ складають жінки. Вони воюють, вони гинуть, вони перемагають. І не завжди їхні гострі оцінки дій влади подобаються цій владі, проте свою правоту вони доводять не тільки словом, а ще й ділом. Чи не найбільшою легендою цієї війни поряд із «Привидом Києва» - уславленим льотчиком – стала винищувачка рашистських танків Тетяна Чорновол – офіцер української армії, «дєвочка, яка б’є танки орків», як вона сама сказала про себе в одному з інтерв’ю, описуючи власну конкретну ситуацію. А відома українська снайперка, українська журналістка, офіцер Збройних Сил України Олена Білозерська, яка вкотре заперечила повідомлення рашистстьких ЗМІ про власну загибель? Чи Маруся Звіробій зі своїми «Марусиними Ведмедями» - інструкторами вишколу добровольців спецназу? Хіба це не жіноче обличчя війни? Ці та багато інших феноменів українського спротиву заслуговують на окрему аналітику та спеціальне дослідження, зокрема, в контексті завершення побудови української модерної нації. Мова також і про реформування ЗСУ, до речі, у гендерному питанні – у відповідності до стандартів НАТО, де, як відомо, найкращими бійцями-снайперами є якраз жінки-снайперки. Україну сьогодні не приймають до Альянсу. До того ж вона заявляє голосами своїх очільників, що в реаліях теперішнього часу не дуже й прагне туди. Та все ж у статусі країни-партнерки НАТО наша країна залишається (сподіваюся, від цього ніхто не відмовиться), отже дотримання положень 1325, 1820, 1888, 1889, 1960, 2106, 2122, 2422, 2467 і 2493 Резолюції Ради Безпеки ООН щодо жінок, миру та безпеки, які є основою гендерної політики як ООН, так і НАТО, ніхто не відміняв.
Наведені вище приклади жіночих звитяг на полі бою з російськими окупантами, як і багато інших, не згаданих тут, дозволяють стверджувати, що ЗСУ виграло від залучення українського жіноцтва до власних лав. І доки путлєровські «персонажі з зайвою хромосомою» кепкують із «бойциц», наші дівчата кошмарять їхні танкові екіпажі й пускають орків на перегній.
Та історія війни, а тим більше жінок і війни, не обмежується лише бойовими звитягами. Вочевидь, величезну консолідуючу роль в українському суспільстві відіграють жінки тилу, вірніше, нон-комбатантки: волонтерки; усі ті, хто працює сьогодні на підтримання економіки країни; хто бореться з ворогом на інформаційному фронті; хто працює у тилових медичних закладах; хто забезпечує виживання власної родини, а разом із тим допомагає іншим справитись зі складними психологічними проблемами тощо.
Прикметною подією нашого часу став широкий волонтерський рух по всій країні та за кордоном, абсолютною більшістю якого є саме жінки. У розмовах із активними учасницями-волонтерками, зокрема, з’ясовується, що для багатьох із них величезне психологічне значення має фактор конкретної корисності справи, яку вони сьогодні роблять для інших, насамперед, для воїнів ЗСУ та тероборони, наприклад, плетучи маскувальні сітки для порятунку життя бійців. На початку агресії це було виготовлення «коктейлів Молотова» (вони ж «бандера-смузі» в українському перекладі). Мотивуючим фактором «вийти з дому» для українського жіноцтва є і допомога переселенцям, реабілітаційні заходи для дітей, які пережили окупацію та бомбардування, піклування про старих і немічних та багато іншого. Дуже часто сьогодні можна почути з вуст жінок, що самі українці не чекали від себе такої міри консолідації та побажання зберегти цю єдність спільноти і після перемоги над орками. Подібні факти говорять про зростання громадянської свідомості та активну розбудову громадянського суспільства в Україні. Як відомо, саме розвинене громадянське суспільство в конкретній країні є запорукою проти диктатури та гарантією громадянських прав і свобод.
Захоплення та глибоку повагу викликають жінки, які разом із чоловіками виходять проти окупантів на боротьбу за свободу й Україну у захоплених ворогом населених пунктах, ведуть партизанську війну проти російських фашистів.
Не можна обійти увагою і роль українського жіноцтва на інформаційному фронті. З’явилось багато нових цікавих і талановитих облич журналісток, блогерок, телеведучих. Думаю, сьогодні відійшли у небуття світські левиці малоросійських телешоу типу Оксани Марченко, нещодавно ще суперпопулярної телеведучої.
Окремі сторінки історії жіноцтва у цій страшній війні буде, безумовно, присвячено жінці-жертві. Це наскрізна трагічна історія наруги, зґвалтувань, принижень, страху і страждань, яка випала на долю чималої кількості наших співвітчизниць. Це страшний унікальний досвід, який оприявнює чи не найяскравіше гендерну специфіку рашизму і путінізму, як і війни загалом. Про це, мабуть, найскладніше говорити, але уникати чесної і виваженої аналітики по таких проблемах не можна саме тому, щоб створювались гарантії, що таке не повториться «ніколи знов».
Отже, війна України проти путлєр-рейху, як, зрештою, і будь яка інша війна, має конкретне чоловіче й жіноче обличчя, тобто гендерний вимір. І про це теж варто говорити, якщо хочемо зрозуміти, що насправді відбувається з нами.
