У програмі нашого тритижневого перебування в США на запрошення Державного департаменту в якості учасників International Visitor Leadership Program – шість американських міст у різних куточках країни, від Техасу на кордоні з Мексикою до Баффало на кордоні з Канадою. Вивчаємо і намагаємося зрозуміти, яким чином у США відбувається взаємодія між урядовими та неурядовими структурами на різних рівнях – федеральному, штатовому, локальному – для протидії торгівлі людьми.
У цьому сенсі Лас-Вегас – дуже вдале місто для відвідання. Проституція, наприклад, яка тут заборонена законом, зрозуміла річ, існувала в цьому місті, заснованому гангстерами, завжди. У подарункових крамницях ви знайдете купу сувенірів на інтимну тематику (на зразок склянок із написом «Лас-Вегас. Дівчата у вашій кімнаті – вже за 20 хвилин»), але про проституцію в контексті проблеми торгівлі людьми тут говорити не люблять – така собі цензура солодкого життя.
Утім, несподівано для себе саме тут, у Лас-Вегасі, місті зовсім не «моєму» і кліматично, і культурно, я зустріла неймовірних жінок.
Вівієн.
Народилася в Нігерії. Коли дівчинці було три, її родина переїхала до Ефіопії, тікаючи від збройного конфлікту. Але катаклізми застали їх і там. Завдяки тому, що її батько працював на американську компанію, родину евакуювали до США. Вівієн виросла в Остіні, штат Техас. Спершу вступила на медичний, але за рік покинула навчання. Каже – вчасно зрозуміла, що її покликання – бізнес, і пішла вивчати МВА. Тривалий час (здається, кілька десятиліть) працювала на компанію Ford. За цей час встигла перемогти рак і три роки прожити та пропрацювати в Китаї. Зараз Вівієн на пенсії. Вона розкішно виглядає, носить красиві сукні, водить дороге авто, страшенно цікава в спілкуванні, з чудовим почуттям гумору та здоровою самоіронією. Вівієн і «на пенсії» - це ніби з різних всесвітів. Принаймні, для людини із нашої частини світу. Вже на пенсії вона переїхала до Лас-Вегаса. Не зі своєї волі, а через те, що до Невади вирішила переїхати її мама, яка мріяла про це місто все життя. Мамі Вівієн – 74. Вона живе в Лас-Вегасі і вона щаслива. Минулого року здійснила ще одну свою мрію - і побувала в Рейк’явіку. Частина родини Вівієн досі живе в Нігерії. Вони – мусульмани, а в неї на шиї – хрестик.
Рейчел Екрус.
Виконавча директорка Центру судово-медичної експертизи в Університеті Невади, президент громадської організації Nevada Health Rights. Експертка-криміналістка, яка фактично привезла до Лас-Вегаса інститут експертизи, яка може виявляти Травму. Свідомо пишу це слово з великої літери, бо йдеться про фізично-психологічний феномен, який штовхає жертв торгівлі людьми до криміногенної поведінки або примушує залишатися в рабстві. До Рейчел звертаються правоохоронні органи та замовляють таку експертизу, а в подальшому її висновки визнаються доказом у суді. Таким чином вдається довести, що, приміром, проститутка – жертва, а не правопорушниця. Рейчел довелося докласти чимало зусиль, щоб її експертизи тут «прижилися». Великою мірою на всій території США жінок зі складною долею правоохоронці сприймають вже саме як жертв, хоча подекуди парадигму «вона ж шльондра» переламати ще не вдалося. Паралельно з основними своїми задачами Рейчел навчає інших місцевих експертів виявляти Травму, а також проводить тренінги для правоохоронців. Їй не байдуже. Вона документує стан жертви, навіть якщо та не збирається звертатися до поліції. Можливо, з часом жертва змінить свою думку, і на той момент доказова база має бути під рукою.
Сінтія Леюнг.
Суддя, голова Муніципального суду Лас-Вегаса, в минулому – прокурор. У деяких штатах США (і Невада – один із них) судді добровільно можуть брати на себе зобов’язання в рамках певних програм, спрямованих на вирішення глобальних соціальних проблем. Наприклад, для подолання злочинності серед неповнолітніх. Суддя Леюнг працює з програмою із реабілітації жінок, що засуджені за проституцію та злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків. Її функції складно описати якимось одним словом, але в будь-якому разі вони виходять далеко за межі уявлень про повноваження судді в наших умовах. Вона і стежить, чи дотримується жінка програми реабілітації, і контролює ефективність виконання програми, і спілкується з жертвою не лише як представник суду, а і як психолог, як соцпрацівних, як жінка, як людина – усе в одному флаконі. Про своїх «підопічних» суддя говорить із великим співчуттям та відчуттям людяності, не як про проституток, а саме як про потерпілих - людей із Травмою. Довершує образ захоплення палеонтологією, тому по її столу, прямо в залі суду, «бігають» пластикові динозаври. Щоправда, вони сховані від сторонніх очей за суддівською трибуною.
Навіть не уявляю собі, як у Лас-Вегасі виживають ці три світлі жінки. А ще вони якось примудряються це місто любити.
