Видатний композитор і один із фундаторів автокефалії Української православної церкви Кирило Стеценко («День» писав про нього в статті Наталки Поклад «Композиторська «хата») прожив у Веприку менше ніж півтора року (1920—1922 роки), але за цей час село стало своєрідним релігійним і музичним центром кількох повітів. Послухати хор, організований Стеценком, приходили люди з навколишніх сіл. Хор хлопців і дівчат на чолі зі Стеценком ходив по селах і виступав з концертами. Стеценко вважав, що український народ через українську народну пісню прийде до національного пробудження та єдності думки в боротьбі за своє визволення. Він писав: «Пісня українська розкаже народові його історію, минувшину; пісня розкаже йому, хто він, які були в нього герої, хто такі Наливайко, Трясило, Залізняк, Гонта, Хмельницький... Він узнає і серцем своїм прийме дух вільності і свободи...».
Українська культурницька робота священика викликала лють ворогів. Коли Кирило Стеценко помирав від тифу, на який захворів після відвідин хворого селянина, до нього навідувалися чекісти. За переказом, один чекіст набрав з криниці відро холодної води і вилив на хворого Стеценка. Він помер 22 квітня 1922 року.
1929 року майже всі пісні, які співав хор Стеценка, було заборонено як націоналістичні. Десятки років не було чути музики Кирила Стеценка до поеми Шевченка «Гайдамаки», твору Черкасенка «Про що тирса шелестіла», до віршів Олеся, Грінченка та інших. Замовчували, що композитор був автором музичної обробки гімну «Ще не вмерла Україна». Брат Кирила Григоровича, панотець Петро Стеценко, був репресований. Жертвами репресій 1930-х стало багато родичів Кирила Стеценка.
Комуністи розправилися з веприківцями за національне відродження. У тридцятих роках Голодомором і репресіями знищили півтисячі людей — чверть села. 1933 року у Веприку було чотири випадки людоїдства. З репресованих урятувався лише один — Володимир Якович Халюк, який прожив 100 років і 45 днів. Наприкінці життя він так пояснював масові репресії: «Не за практичну діяльність проти озвірілої влади нищили людей, а за те, що ці люди були мислячими й національно свідомими. Вони могли в майбутньому передати свої думки новому поколінню — прищепити паростки національної свідомості».
Але всіх не знищили...
Під час Другої світової війни, коли на Київщину прийшли з Заходу українські патріоти, юний веприківський поет Володимир Косовський вступив в ОУН. Його мати співала в хорі Кирила Стеценка. А батько Іван Косовський під час Першої світової війни закінчив школу прапорщиків, 1918 року був військовим комендантом міста Василькова на Київщині. Його розстріляли 1938 року.
Під час німецької окупації була розібрана огорожа на могилі Кирила Стеценка. Уночі 24 травня 1942 року юні поети-оунівці Володимир Косовський та Андрій Кравець-Кравченко встановили на могилі Стеценка березовий хрест зі своїми віршами. Але якийсь поліцай забрав той хрест з могили.
1944 року Володимира Косовського засудили до 20 років концтаборів. Звільнившись після смерті Сталіна, він повернувся в рідний Веприк і працював завідувачем фельдшерсько-акушерського пункту. Володимир Косовський домігся встановлення пам’ятника на могилі Кирила Стеценка, організував його музей і вісім років працював на громадських засадах його директором. Але з’явилися непрохані гості з КДБ, звинуватили Косовського в націоналістичному впливові на молодь і звільнили з посади директора музею. Також його звинуватили в тому, що він розмовляє з дітьми українською мовою, у своєму дворі посадив «националистические кустарники» (калину), а доньці Олі справив «националистическую свадьбу» (весілля з усіма українськими звичаєво-традиційними обрядами). Від повторного арешту Косовського врятувало, як говорили, те, що його медичні послуги буди потрібні і чекістам, котрі присилали до нього своїх родичів на лікування.
Лише під час перебудови В.І. Косовський обійняв посаду старшого наукового співробітника Музею-садиби К.Г. Стеценка. Почали виходити книги його поезій і публіцистики. У 1987 році Володимир Косовський започаткував у Веприку обласний фестиваль «Пісенні дзвони». А 29 травня 2000 року подвижник української культури Косовський помер, трохи не доживши до свого 77-річчя. Його поховали поруч із могилою Стеценка, як він і заповідав.
Щорічно до дня народження Кирила Стеценка у Веприку відбуваються науково-практичні конференції, а до 130-річчя священика-композитора, яке буде наступного року, планують улаштувати «Стеценків Великдень».
