Випадок у Луганську за участю депутата місцевої ради Романа Ландіка багатьох змусив замислитися над уседозволеністю представників політичної еліти України. «Якщо населення втрачає відчуття безпеки, то хоч які б були закони, вони правильно не функціонуватимуть. Доки люди бояться мажорів і їхніх батьків, ситуація посилюватиметься», — вважає філософ Володимир Приходько. Про проблеми мажорів, а також про ключові елементи правової свідомості українців і діалог інтелектуалів із владою говоримо з кандидатом філософських наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром ПРИХОДЬКОМ:
— Володимире Володимировичу, на сьогоднішній день поведінка так званих мажорів — дітей політиків, бізнесменів, яка супроводжується вседозволеністю і безкарністю, перетворилася на своєрідну проблему для суспільства. Як ви думаєте, яка природа цього явища?
— Знаєте, якщо переінакшити ідеал раю у мусульман, де померлого чекає велика кількість наїдків, де його зустрічають прекрасні діви, то ситуація буде така: в Україні просто потрібно стати народним депутатом, аби отримати увесь цей достаток. Адже політики настільки відірвані від суспільства, що дедалі більше нелюдських вчинків з їхнього боку ми спостерігаємо. Якщо не присікати такі випадки, як з Романом Ландіком, то влада скоро втратить усіляку підтримку громадян. А міліція взагалі нагадуватиме армію найманців. Інакше кажучи, правосуддя і закон мають бути рівними для всіх громадян України. Це загальновідомо і очевидно. Багато дослідників говорять, що в українців, ще з часів Російської імперії, була проблема з правовою самосвідомістю. І я схильний з ними погодитися. Тому що без права будь-яка мораль є справою суто суб’єктивною і не може набути, в позитивному сенсі слова, характер масовості. Нас усіх із дитинства вчать, що світ тримається на добрих людях. Але ж лише через право, яке виявляється у дії людини, дитині можна щепити мораль. Без дотримання правових норм, мораль спиратиметься на особистісну спонтанність або особливості родинних традицій. Без права, як жорсткого соціального зразка, поняття про мораль теж буде розмитим.
— Ви підтримуєте позицію правового позитивізму (коли будь-яке право зводиться до норм, чинних у дану епоху і в даному суспільстві, — не враховуючи, справедливе це право чи ні)?
— Річ у тім, що позитивне право є небезпечним. По суті, розвиток націонал-соціалізму в гітлерівській Німеччині був викликаний захопленням позитивним правом, тобто повним підпорядкуванням закону. Нацисти намагалися виправдати свої дії тим, що вони виконують закон. Але ж існують такі поняття, як безпека, справедливість і суспільне благо. Можна намітити деякий соціально-правовий трикутник взаємодії, через здійснення якого можлива справедливість: закон — безпека — суспільне благо. Одна зі складових цього трикутника — закон, який в Україні, так або інакше, функціонує. Українцям не вистачає такого елементу соціального життя, як суспільне благо. Ми часто плутаємо благо суспільства зі своїм особистим, і не розуміємо, що особисте комфортне життя досягається саме через це поняття. Крім того, варто відзначити низький рівень психологічної безпеки українців. Якщо звернутися до історії, то можна побачити, що право створювалося в буржуазному суспільстві, члени якого хотіли стабільності й упевненості у завтрашньому дні.
— Як ви вважаєте, чи можливий конструктивний діалог інтелектуалів з представниками політичної влади?
— Я думаю, що можливість завжди присутня. Інша справа, які способи цієї комунікації ми можемо спостерігати у сучасному світі. Сьогодні можливостей менше, або вони дуже вузькі, такі, що часто стосуються тих тем, які цікавлять, перш за все, владу. Джерелом цього діалогу майже постійно виступають політики. Адже інтелектуали це досить боязкі люди. Тому в Україні складно говорити про їхню активну позицію. Можливо, це результат довгого перебування в тоталітарній системі СРСР. У нас гуманітарії, які безпосередньо мають відношення до усіляких соціальних і культурних процесів в країні, завжди мали маргінальні позиції. У зв’язку з цим склалася негативна тенденція вважати інтелектуала своєрідною прикрасою круглих столів.
Інша справа, що у нас є досить сильна когорта письменників, відомих перш за все в Європі, на слова яких влада реагує хворобливо. Але в цілому в Україні інтелектуал самотній. Сьогодні нічого не робиться, аби змінити цю ситуацію. Нам потрібно пам’ятати, що суспільство без власних інтелектуалів починає орієнтуватися на чужу еліту. Узяти, наприклад, такого значного політичного гравця як США. Ця країна висуває певні ідеї, які потім реалізуються в інших державах. При цьому політики країн менш впливових обов’язково радяться з Вашингтоном. Тому, якщо ми ставитимемо собі за приклад інтелектуальні кола інших держав, то нав’язування чужих ідей нам забезпечене. Жоден із президентів незалежної України не зробив відчутного вкладу в гуманітарну політику країни. На жаль, зараз гуманітарна сфера зводиться, здебільшого, до винаходу якихось псевдосимволів і псевдосвят.
— Інакше кажучи, суспільство постійно зазнає ігрової імітації.
— Можна й так сказати. Ми маємо справу з певною грою, з чимось зовнішнім. До речі, саме невдала гуманітарна політика призвела до конфліктів у суспільстві. Варто пригадати хоча б конфлікт у Львові 9 травня. В даному випадку чітко просліджується явний розрахунок «організаторів» цього дійства. Влада розуміє, що вже не може займатися суто економічними питаннями, ігноруючи ті питання, які накопичилися в суспільстві. Львівські події — це лише один із моментів. А скільки ще залишилося питань без відповіді з боку політичної еліти. Наприклад, ми до цих пір спостерігаємо ситуацію ненормованості української мови. Я маю на увазі низький рівень перекладацької діяльності. Ми нечасто маємо справу з творами іноземних філософів, культурологів, учених. Природно, потрібно розвивати знання іноземних мов, але ж одним із форпостів є якраз лабораторії перекладу літератури. Я вже не говорю про столичні книжкові магазини, війна за які до цього часу продовжується. Голос інтелектуалів, які висловлюються із цього приводу, поки не дуже важливий, бо вони, як я вже говорив, є одинаками.
— На ваш погляд, якою має бути роль Президента щодо гуманітарної політики?
— Попри те, що Президент є символом і гарантом, він, і це найголовніше — має бути хорошим організатором. Ви зверніть увагу на кадровий склад, який займається сьогодні гуманітарною політикою. Адже тут не повинно бути людей, які прагнуть піднестися над своїми колегами. Чому ми лаємо Дмитра Табачника? Переважно тому, що він одноосібний. Його робота організована лише його власним баченням проблеми. Але демократизація повинна призвести до розуміння, що в гуманітарній сфері не можна самому проводити політику, до цього процесу обов’язково потрібно залучати інші політичні кола і спиратися на ширші погляди.
ДОВIДКА «Дня»
Володимир Приходько народився 1976 року в Донецьку. 1999 р. закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2002 р. Захистив кандидатську дисертацію на тему «Філософія історії Й. Р. Фіхте». З 2007 року — доцент кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Викладає курси: «Теоретична і практична філософія», «Феноменологія», «Філософія культури», «Філософія історії».
