Для широкого загалу українства майже непомітно промайнув той факт, що 3 березня цього року президент Російської Федерації Дмитро Медведєв підписав Указ «Про святкування 1150-річчя зародження російської державності», яке, за офіційною думкою, припадає на 2012 рік. У нас, в Україні, як відомо, цього доленосного року – футбол, а в росіян, як завжди, - державність. На подію увагу звернули останніми днями, після спілкування Д.Медведєва з ученими-істориками 2 серпня в м.Володимирі, де на даний нормативний акт було звернено належну публічну увагу російської громадськості. Тим більше, фахової й наукової. Хоча навіть після цього наш медійний простір знову зосередився на манівцях на кшталт того, що російський президент під час розмови наголосив на тому, що норми російської мови пропонують говорити саме «на Україні», а не «в Україні». І це вводить нас у нетрі російської філології з її заплутаними в усіх аспектах дороговказами щодо того, хто, коли і як «в» і «на», замість того, щоб дати можливість зосередитися на реальному предметі дискусії: як викладати російську історію російським громадянам.
Адже для нас не є великою таємницею, що в тлумаченнях давнього та недавнього минулого Росії міститься основна частина українсько-російських актуальних світоглядних непорозумінь. Оскільки основні офіційні месиджі Росії щодо нашого минулого ми час від часу дуже дошкульно відчуваємо, то варто все ж трохи відійти від філології. Звернімося все-таки до історії.
Під 862 роком наше літописання фіксує «покликання варягів» на чолі з Рюриком племенами слов’ян і фінів із території сучасної північно-західної Росії (словени, чудь, кривичі, весь) із метою подолання локальних конфліктів і сприяння (сучасною мовою) «національній консолідації». Це, згідно з традиційною російською версією історії, стало початком Росії. На належному офіційному рівні до цього звернулися за царювання Олександра ІІ, коли 1862 року в Новгороді (сучасний Великий Новгород) було споруджено й урочисто відкрито монумент «1000-ліття Росії». При упровадженні ліберальних реформ «царя-визволителя» важливо було надати нового тлумачення історичній місії російської монархії. Реформи вимагали певного «перезавантаження» династичного проекту Романових за нових умов, коли вони ставали, замість речника лише держави і дворянства, певним надстановим, усесуспільним арбітром у цивілізованому впорядкуванні російського життя. Певною мірою це можна вважати потужним ідеологічним “уприскуванням” історії в політику з метою надання архаїчній російській монархії модернізованого змісту, що відповідав би почтаковій стадії переходу до моделі західноєвропейських конституційних монархій ХІХ століття. Але при цьому реальна історія була трошки спрощено інтерпретована, і сама логіка цієї інтерпретації може видатися цікавою українському спостерігачеві за розуміння одвічних проблем у формулюванні «офіційної історії Росії». Адже в ХХІ столітті російські сусіди мимоволі “впадають у гріхи” ХІХ століття.
Логіка Олександра ІІ нам цілком зрозуміла, оскільки він виходив з інтересів монархії й династії. Але це не зовсім збігалося з наявною навіть у середині ХІХ століття інформацією щодо початків руської державності й початків династії Рюриковичів. А вони, як не прикро комусь, не зовсім збігаються. Є Русь, і є Рюриковичі. І якщо ми будемо опиратися на наше рідне літописання, то воно нам виразно вкаже на певні розбіжності в тлумаченні їхніх «стосунків» ще ХІ століття, коли були сформульовані версії, які викладав Нестор-літописець уже на початку наступного ХІІ століття. Звісно, на 862 рік припадає «покликання варягів» (і, відповідно, поява Рюрика як фундатора династії). Але ж мова йде про «російську державність», Русь, Росію. Про «Росію» як набагато пізніший термін можемо поки взагалі забути, а от Русь... Як із нею бути? Адже Русь історично «засвітилася» не тоді й не там, де закликали Рюрика.
Що тоді робити з князем Аскольдом, який не був Рюриковичем, але був очевидним ватажком Русі в поході на Константинополь 860 року, трошки раніше за 862? І князював він, за літописом, у Києві (сучасна Україна). А що ж робити з Новгородом, куди закликали Рюрика (і де встановлений монумент «1000-ліття»), коли цього міста, як ми знаємо, 862 року ще просто не існувало (і ще півстоліття по тому)? Звісно, що згодом у літописанні зўявилися конкуруючі київська і новгородська версії минулих подій, засвідчуючи очевидний плюралізм думок давньоруських ченців-істориків. А вони були трохи ближчими до тих подій, аніж ми, сучасні історики, тож маємо мимоволі шанувати їхні твердження. Тим більше, що їхні оцінки - це джерела, а наші – лише пізніші інтерпретації. Не будемо, безперечно, переоцінювати якісь категоричні судження щодо тої доби (історики дуже вправно вміють критикувати попередників), але мимоволі маємо той обсяг автентичних джерел, який маємо. Більше немає.
Звісно, можна було б добряче розкрикитувати ті легенди, які переповідає “дідусь” Нестор, але щодо «народу Русі» й 860 року в нас є конкретна дата й описи з цілком незалежних, позбавлених східнослов’янської політичної непередбачуваності візантійських джерел, чого немає щодо 862 року і «місто-герой» Новгород. Тож із чого має починатися «історія російської державності», якщо ми хоч якось будемо пов’язувати її з терміном «Русь» і його територіальною належністю? І якоюсь науковою аргументацією? Греки-візантійці не пишуть, із якої саме місцевості розлогої Східної Європи прийшов до Царгорода народ Русі, але Нестор прямо вказує на Аскольда й місто Київ. Цілком можливо, що старий чернець був прихованим українським націоналістом і свідомо фальсифікував історію не на користь до новгородських російських ура-патріотів, але його свідчення сьогодні просто нема чим «крити». І це для фахових істориків ХХІ століття залишається поки що істиною останньої інстанції.
Тож з історією у справі про 1150-ліття поки що слабенько. Звісно, якщо оцінювати з позиції фахового історичного бачення. І постає риторичне запитання: невже це знову політика?
Як слушно зауважив Д.Медведєв, «випадкового нічого немає у діяльності президента». Усе-таки наступного року - вибори, і тема історії та традиційних патріотичних цінностей повинна відіграти належну роль у підготовці громадськості до демократичного волевиявлення. Можливо, 2012-й навіть стане «роком російської історії». Непоганим був би державницький патріотичний “круглий” ювілей, опертий уже на прокладені з часів Російської імперії ідеологічні рейки. Через це у нас фігурує саме 862-й, а не 882 рік, яким і в російських, і в українських, і в радянських підручниках позначена дата створення Давньоруської держави князем Олегом. Це все очевидно, але які «історичні наслідки» матиме це спілкування влади з наукою для росіян і нас, «історичних сусідів»?
Кілька років тому мені довелося робити порівняльний аналіз російських шкільних підручників з історії. Звісно, було цікаво пошукати нові тенденції в цій царині або ж, як любить висловлюватися підвладний віянням часу Д.Медведєв, тренди. І спілкування російського президента з відомими представниками історичного цеху (історики, археологи, директори інститутів та ректори університетів) дає суттєву поживу. Але прикрим є те, що «нові тренди» комплектуються на підставі «трендів» доволі старих і добре знайомих.
Лейтмотивом розмови врешті-решт стала констатація необхідності створення «єдиної офіційної наукової версії історії Росії» (Ю.Петров) та досягнення «більшого консенсусу» в навчальній літературі. Тобто, попри наголошення на необхідності й корисності дискусій серед академічних істориків (хоча, як стверджується, «гострота” дискусії з багатьох питань вщухла), тлумачення інформації для школярів повинне бути, безперечно, спрощенішим та усталенішим.
Не обділили увагою і східнослов’янських братів – українців і білорусів. Останні, згідно з пропозицією директора Інституту російської історії РАН, підтриманої Д.Медведєвим, будуть запрошені до святкування 1150-річчя, оскільки «Русь від початку була багатонаціональною державою». Незрозуміло, щоправда, чи означає це, що українці та білоруси існували як нації (чи національності) ще за часів Давньої Русі. Але тоді з контексту трохи випадають самі росіяни, оскільки в усіх підручниках з етнології Росії написано, що російський народ сформується приблизно через півтисячоліття після означеної причини святкування. Ще нас із білорусами згадують у тому ключі, що, як виявляється, у нас історична наука дуже політизована, натомість у самій Росії, за словами Д.Медведєва, «зараз немає ситуації, коли влада дає такі замовлення історикам, а історики відповідні побажання обслуговують». На такі слова в якоїсь щирої душі із залу вихопилося: «Слава Богу!» Але тій людині варто було б звернути увагу на інші констатації президента: «Так, ні указом, ні законом, звісно, цього не вирішити, але це все-таки орієнтація». А в устах глави держави слово «орієнтація» доволі вагоме, тож зарано Богу дякувати.
Не можуть російські колеги позбутися й деяких старих комплексів, спричинених дивною появою на Руській землі українців. Через це доводиться стверджувати, що «почалося усе [Русь та російська державність], звісно, з Північного Заходу» і що в ХІІ ст. у Володимирі-на-Клязьмі перебував центр Русі (археолог Н.Макаров). Обидва ці твердження, а надто їх категоричність, м’яко кажучи, не відповідають сучасним науковим уявленням. І не тому, що нас ображає відсутність Києва в якості єдиного центру, а тому, що в ХІІ ст. таких «центрів Русі» було вже просто декілька. Проте «переїзд центру» до Володимира залишається вічною мантрою у поясненнях суперечливої й уже академічно безглуздої тези про привласнення саме Московською державою спадщини Давньої Русі.
Ця термінологічна плутанина, як завжди, призводить до звичних і традиційних висновків. Відтепер Русь, як і Росія, стала «багатонаціональною державою», але це лише наштовхнуло на нагадування про одвічну єдність східних слов’ян. Раніше приводом до цього була «концепція давньоруської народності», але її в цитованій мною розмові не згадали, прийшовши до тих самих висновків бічним шляхом «нового тренду». «Новий тренд», попри сумнівну «новизну», також традиційно залишив за бортом російського історичного процесу «неруські народи», яких у РФ понад 100, і переважна більшість із них є корінними мешканцями згаданої держави. Тому сумними та звичними здалися слова представника Татарстану І.Гілязова: «Треба враховувати, що з найранішого періоду руської історії (або російської історії) різні народи вносили свої неповторні риси. На жаль, цей момент у нас дуже часто не береться до уваги, залишається осторонь. Навіть коли ми говоримо про Золоту Орду, дуже часто її не згадуємо тільки у негативному сенсі, хоча, поглянувши на неї серйозніше й на підставі численних джерел, власне, зрозуміємо, що без Золотої Орди не було б Московської держави». І ці слова можна зрозуміти, адже в шкільних підручниках з історії Росії багатомільйонний татарський народ не згадується добрим словом, а після взяття Казані Іваном Грозним не згадується взагалі. Це стосується й інших «неруських». І цілком слушно розвинув свою думку татарський колега: «Ми знаємо тільки протистояння, ми помічаємо конфлікт і потім роздмухуємо його, переносячи багато симпатій-антипатій сьогоднішнього дня на минуле, що абсолютно неприпустимо». Відповідь Д.Медведєва була «розуміючою», адже завершилася приязною, щирою пропозицією «відсвяткувати разом». Може, і взяття Казані? Це ж зміцнило російську державність? Врешті це трошки нагадало мені відомий анекдот про поетів, які критикували слова нового гімну Росії, автором якого є Сергій Михалков. Той начебто відповів: «Слова, може, і поганенькі, але слухати будете стоячи…»
І відчувся у стенограмі зустрічі одвічний парадокс російської державницької ідеології. Олександр ІІ, як було сказано, упровадив попереднє святкування 862 року на хвилі лібералізації Росії. І тепер, на «черговому етапі лібералізації», задля неї, рідної, мусить посилитися «національна консолідація», історичні дискусії повинні «втратити гостроту», а навчальна література - позбутися решток плюралізму в тлумаченні минулого Росії. Ні, що не кажіть, а «лібералізація по-російськи» зазвичай набуває дещо дивних форм… Особливо в царині, «далекій від політики».
