Його називають Паніною горою. Тут колись був панський маєток, але зберігся лише фамільний склеп Софії Дунін-Вольської. А ще, кажуть, десь у серхівських болотах закопано царську казну. «Чорні археологи» вже давно зацікавилися цією місцевістю...
Генерал хотів збудувати санаторій. Разом із сільським головою Петром Гузаром їдемо лісовою дорогою до Паніної гори. Автомобілем сюди можна дістатися тільки за сухої погоди. Далі пішки піднімаємося на пагорб. На найвищій точці — бетонний куб фамільного склепу.
— Серхівські старожили розповідали, що відставний царський генерал Дунін-Вольський із дружиною Софією переїхав сюди з Варшави у 1930-ті роки, — розповідає сільський голова. — Їм дуже сподобалися ці місця, а на березі озера, яке з тих пір називають Паніним, генерал навіть планував збудувати курорт, адже дружина була лікаркою. З ними жила їхня дочка. Під час пологів вона та її дитинка померли. Їх не ховали на нашому сільському цвинтарі, а тут, на горі біля маєтку, змурували склеп. Спочатку в ньому було дві труни: панської дочки та внучки.
Коли розпочалася Друга світова війна, то генерал у складі Війська Польського пішов воювати й десь пропав. До Серхова він уже не повернувся. Старожили ще пам’ятають, як у роки війни пані Софія лікувала серхівчан, радянських партизан та українських повстанців. Олексій Федоров навіть згадував про неї у своїй книзі «Остання зима». Пані Дунін-Вольська пережила війну (селяни їй допомагали), а коли померла, її поховали у фамільному склепі.
— На постаменті стояло три труни: внучки, дочки та старої пані, яка пережила їх набагато, — продовжує Петро Гузар. — Склеп не був зачинений, і сюди лазили різні вар’яти, які золото шукали. Все поперевертали, кістки перекидали. Тому вхід довелося замурувати. Щоб не тривожили померлих.
Ми шукали на Паніній горі залишки маєтку, але, на превеликий жаль, так нічого й не знайшли, навіть фундаменту не видно, тільки де-не-де видніються цеглини. І посеред серхівського лісу стоїть лише фамільний панський склеп. Навколо розрослася акація. Кажуть, що весь маєток був обсаджений цими деревами. Очевидно, пані Софія любила цвіт акації.
Петро Гузар розповів ще одну місцеву легенду, яка у навколишніх селах передається з покоління в покоління уже майже сто років. У кінці Першої світової війни в ці краї якимось чином потрапив кінний обоз із царською казною (нібито втікали від революції). Опинився він поміж двох боліт. Але несподівано розпочався наступ австрійців, і солдати закопали в болоті при дорозі біля Серхова царське золото, а потім майже всі вони загинули. Уціліло лише кілька людей, які точно пам’ятали місце.
— У нашому селі кілька років тому помер дід, який у роки війни потрапив до госпіталю в Казахстані, — розповідає Петро Іванович. — Якось із ним розговорився один поранений, котрий лежав у тій самій палаті. А коли дізнався, що той із Волині, то сказав таку фразу: «Якби мені потрапити в Серхів! Я знаю, де захована царська казна». Але все ж таки чоловік так і не зізнався, де саме той скарб.
Може, це й байка, проте приваблива для золотошукачів і романтиків. Кажуть, що місцеві мешканці неодноразово шукали, але... Так що царський скарб, можливо, ще лежить десь серед волинських боліт.
