Адже недарма голова комісії ЮНЕСКО з питань освіти Жак Делор зазначав: «Наші сучасники потерпають від запаморочення, розриваючись між процесом глобалізації, прояви якого вони спостерігають і часто підтримують, і пошуками своїх коренів, опори в минулому, належності до тієї чи іншої спільноти. Освіта має зайнятися цією проблемою, оскільки більш, ніж будь-коли, вона є учасником процесу зародження нової всесвітньої спільноти і виявилася в самому центрі проблем, пов’язаних з розвитком особистості й різноманітних спільнот».
МУЛЬТИКУЛЬТУРНА ОСВІТА
Ще донедавна здавалось, що в зазначеній царині освітнього процесу не мало б бути якихось проблем. На рівні теоретичного дискурсу науковці свого часу дійшли до консолідованої думки про те, що мультикультурна освіта (англ. — multicultural education) являє собою: 1) концептуальну ідеологічну течію в освітній практиці сучасного демократичного суспільства; 2) освітню стратегію, яка представляє собою послідовні навчальні процеси (організація, реалізація, результат) з метою вирішення освітніми засобами проблем, що виникають в суспільстві у процесі еволюції національних держав та постколоніальних міграційних процесів. Йшлося про те, що опрацювання навчальних програм і сама організація навчального процесу в рамках стратегії мультикультурної освіти має бути орієнтованою на подолання культурної відчуженості школярів та студентів, на визнання й розвиток основоположних демократичних цінностей: прав людини, свободи, демократії, солідарності, плюралізму.
У контексті зазначеного окреслювалися і шляхи включення в педагогічний процес ефективних форм і методів розвитку і виховання школярів та студентів на основі етнокультури, що вбирала в себе найцінніше, що було створено віковою мудрістю народу і знайшло своє яскраве відображення в народній естетиці. Вважалось, що включення в мультикультурну освіту естетичних уявлень різних етносів дозволить ефективно розбудувати розмаїтий етнокультурний простір, де підростаюче покоління буде сприймати красу етнічних традицій, звичаїв і обрядів. Йшлося про те, що етнокультура розвивається на основі спадкоємності, традицій і результатів творчості багатьох поколінь, а відтак, накопичуючи в собі багатий історичний, духовний, естетичний досвід, має важливе значення для розвитку загальної культури, формування творчих здібностей і естетичного смаку особистості. І в цьому був свій сенс, адже освіта мала б враховувати як кількісний фактор нарощування інтенсивності міграції у населенні сучасного світу, так і якісний фактор зростання національної самосвідомості, пов’язаний, зокрема, з появою низки нових держав на пострадянському просторі.
Більше того — обстоювали думку, що мультикультурна освіта все ширше захоплює й соціокультурні цілі сучасної освіти. Малось на увазі розбудову освіти на принципі культурного плюралізму, визнання рівноцінності і рівноправ’я усіх етнічних і соціальних груп у складі даного суспільства, проголошення недопустимості дискримінації людей за ознакою національної чи релігійної належності, статі чи віку. Передбачалось, що чим більше особливостей різних культур буде знати учнівська молодь та студенти, тим більше вони будуть розуміти вчинки та погляди представників цих культур. А це вже шлях до утвердження толерантності в суспільстві, поваги до інших і визнання їх права на власну ідентифікацію на засадах загальнолюдських цінностей.
Зрозуміла річ, що з процесом удосконалення Європейського Союзу політика мультикультуралізму вийшла поза національні рамки окремих держав. Так, рада Європи уже в 1970-х роках прийняла стратегію мультикультуралізму і мультикультурної педагогіки. Однак тут хотілося б звернути увагу на один здавалося б незначний, але аж надто принциповий момент. З середини 1980-х Рада Європи стала сприяти здійсненню тих освітніх проектів, які більше не розглядалися як мульти- або ж як транскультурні, а замість цих термінів стали вдаватись до терміну «міжкультурна освіта», який відображав собою «взаємодію», а не паралельне існування чи співіснування різних культур. Акцентувалося на тому, що у «міжкультурної» перспективи є свій освітній і політичний вимір: взаємодія сприяє швидшому розвитку співробітництва й солідарності, ніж відносини домінування, конфліктів, неприйняття й виключення.
ВІД ДОБРИХ НАМІРІВ ДО... ГЕТТОЇЗАЦІЇ
Те, що довго визрівало в тиші кабінетів серед експертів Ради Європи — перехід від мультикультурної до міжкультурної освіти, від співіснування до взаємодії — раптом набуло гучного розголосу у політичних заявах провідних державних керівників світу. Виступаючи на зборах молодіжної організації Християнсько-демократичного союзу (ХДС) у жовтні 2010 р., канцлер ФРН Ангела Меркель визнала повний провал спроб побудувати мультикультурне суспільство в Німеччині: «Очевидно, що мультикультурний підхід, котрий передбачав щасливе життя бік о бік один з другим, повністю провалився... Ті, хто хоче стати частиною нашого суспільства, повинні не тільки дотримуватися наших законів, але й говорити нашою мовою». А відтак, продовжувала Меркель, «вивчення мови має стати обов’язком іммігрантів, як це було раніше, а не добровільною опцією, як це відбувається нині». Позицію канцлера Німеччини у ставленні до мультикультуралізму в подальшому підтримали прем’єр-міністр Великобританії Девід Камерон та президент Франції Ніколя Саркозі.
Суть проблеми, судячи з усього, полягає не в тому, що іммігранти, живучи в Європі, мають право зберігати свою мову, релігію, культуру й самобутність. Корінь зла, на думку відомого російського експерта, керівника центру з вивчення ксенофобії і недопущення екстремізму Інституту соціології РАН Еміля Паїна, полягає в тому, що концепція «мультикультуралізму» розпочиналася з добрих намірів, «але з плином часу ця концепція вже являє собою протилежність засадничій, в ній виродилися всі гуманістичні ідеї, вона не залишає місця свободі людини. Вона робить цю свободу меншою». В реальному житті «мультикультуралізм призвів до геттоїзації етнічних громад. В громадах Лондона, Парижа і Берліна жінка-туркеня чи пакистанка захищена у меншій мірі, ніж у своїх ісламських державах. В громадах закони держави не діють». Тож «кризою мультикультуралізму в Європі назвали той стан, за якого держава і суспільство представлені у вигляді розрізнених спільнот, що живуть бік о бік, але таких, що не співпрацюють, не ідентифікують себе в якості єдиної держави». Вихід вбачається в одному, основою державної політики в поліетнічному суспільстві «має стати політика громадянської ідентичності».
На превеликий жаль, зазначає провідний експерт фонду «Спадщина» Аріель Коен, «новоприбулі «нові європейці» не хочуть опановувати мову, знайомитися з культурою Європи, нехтують суспільними інститутами, віддаючи перевагу варитися у власному середовищі. Часто-густо, вони не просто зберігають свою релігію, але вибирають її найбільш екстремістські форми». За цих умов толерантність, яка є однією із головних постулатів сучасного європейського суспільства, виявилася «під загрозою вичерпати себе, зіткнувшись з небажанням мігрантів приймати європейські правила життя». Останні парламентські вибори в країнах Старого Світу показали, що безліч європейських виборців стали все більш радикально налаштованими й не бояться нині показати себе не толерантними щодо іммігрантів. Вони масово голосують за представників правих партій, які обіцяють повернути країни до традиційного європейського укладу життя, або боротися з радикальним ісламом.
КРИЗА ЯК МОМЕНТ ІСТИНИ
Усі ці етнічно-расові фобії мають глибокі соціальні передумови і являють собою лише зовнішній прояв нової фази світової кризи, яка із стадії фінансово-економічної переростає нині в фазу соціально-політичну — набуваючи тим самим рис всеосяжної і комплексної світової кризи. Досить кинути погляд у недалеку ретроспективу, як відразу проясниться ще один ординарний до банальності чинник — тренд народного гніву завжди легше всього повернути в річище національно-расового протистояння. Тут варто згадати і незгасні антиурядові демонстрації в Греції, і масові безлади літа 2010 р. в Берліні, і хвилю протестів проти пенсійної реформи у Франції, і студентські протести в Італії та Великобританії. Під час усіх цих акцій проявлявся антиіммігрантський акцент, що роздмухувався правими партіями. Врешті-решт, на червневому саміті ЄС 2011 р. головний принцип об’єднаної Європи — «вільне переміщення осіб всередині Євросоюзу» — вперше був підданий серйозному коригуванню у бік недопущення в країни ЄС небажаних гостей.
Було б необачно вважати, що ці процеси відбуваються аж ген там, у Європі, і що вони не стосуються України. За оцінкою директора Інституту економіки й прогнозування НАН України Валерія Гейця, стан справ у економіці України призвів до того, що друга хвиля кризи в світі може стати для України спусковим гачком: «Якщо займеться там чи там — ми обов’язково будемо мати серйозну ситуацію». Внутрішні загрози йдуть від того, що «модернізація виробництва відбувається надзвичайно повільно або не відбувається взагалі. Кошти для модернізації важко знайти, тому що інвестори у всьому світі не вірять, що відбудеться відновлення економіки, а тому вкладають гроші в активи, які можна буде потім швидко реалізувати». Ситуацію, на його думку, можна було б покращити за рахунок стримування надмірного зростання прибутків вітчизняних олігархів і структурування цих прибутків у напрямі надприбутків, але «податки на надприбутки так і не ввели, проводячи податкову реформу». А за цих умов відновлення цінової конкурентоздатності можливе лише за рахунок девальвації: «іншого виходу немає». Розвиток подій у цьому напрямі, зрозуміло, посилить соціальну напругу в суспільстві.
Склалася дещо інтригуюча ситуація: можна лише здогадуватися, на якій стадії кризи деякі політичні сили спробують спрямувати соціальний протест у русло загострення етнонаціональних відносин. За таких умов ми повинні не допустити подібної ситуації. Ця примітивна «каналізація» кризових процесів у площину, що стосується національної ідентичності, періодичні спалахи кампанії щодо надання російській мові статусу державної — все це травмує процес формування національної самосвідомості не лише етнічних українців, але й усіх громадян України, незважаючи на їхню етнічну належність. У азарті аж надто політизованої полеміки мало хто звертає увагу на те, що в реальному житті йдеться не про заперечення російської мови як факту українських реалій. Будь-які спекуляції тут недоречні, бо кожна дитина має знати — як мінімум — українську, російську та ще одну з європейських мов.
Тим часом — під час такого протистояння — в тінь штучно відсовують принципову проблему: процес «мультикультурності», від якого вже відмовляється Європа, відбуватиметься у нас за рахунок пригнічення української мови як державної чи корелюватиметься з етнічним складом населення України та світовими процесами в сфері етнонаціональних відносин? Тут оцінювання мало б відбуватися «за гамбурзьким рахунком», адже йдеться про стратегію розвитку України, розбудову сучасної української громадянської нації, її національної та громадянської ідентичності. Власне — буде вона українською чи якоюсь ще? А якщо не українською, то якою? Культурний релятивізм, який утверджує умовний, відносний характер мови й соціонормативної культури, моральних уявлень та понять, за даних умов може зле пожартувати. Мовляв, байдуже, яка культура й мова — чи українська, чи будь-яка інша — головне, щоб добре жилося і копійка водилася.
«МУЛЬТИКУЛЬТУРНІСТЬ» ПО-УКРАЇНСЬКИ
Зрозуміло, за роки незалежності відбулися значні зрушення в сфері мовної політики української школи. Йдеться не про якусь форсовану насильницьку українізацію, а про виконання норм Конституції України та відповідного законодавства про освіту, де закріплено державний статус української мови, визначено місце мов національних меншин, що і є ознакою рівня демократичності тої чи іншої країни. Не все ще так добре, як хотілося б. У середовищі освітян, зокрема, вважають, що визнання української мови державною ще не означає її переважання в повсякденному спілкуванні школярів.
Незважаючи на суттєві позитивні зміни (відсоток учнів, які навчаються українською мовою, зріс за роки незалежності з 47,5% у 1988/89 навчальному році до 80,4% у 2007/08 навчальному році), ситуація в сфері мовної політики все ще потребує істотних змін. Так, згідно з даними Білої книги національної освіти України, 2007 р. 85% дітей дошкільних, 80% учнів денних загальноосвітніх, майже 60% учнів професійно-технічних, 83—86% студентів вищих навчальних закладів навчалися українською мовою. Водночас російською мовою, відповідно, навчалися 14% дошкільнят, 19% школярів, майже 40% учнів професійно-технічних закладів та 14—17% студентів вишів.
У шкільній практиці забезпечується право національних меншин у регіонах їхнього компактного проживання на отримання освіти рідною мовою. І це правильно, адже ці люди живуть як автохтони на своїй історичній території, на відміну від африканських чи азійських іммігрантів у Європі. Так, зазначається в Білій книзі національної освіти України, в цілому в 2008/2009 навчальному році українською мовою в 2008/2009 навчалося 3 608 725 учнів; російською — 779 423; румунською — 21 671; угорською — 16 407, молдовською — 4 756, кримськотатарською — 5 644, польською — 1 389, болгарською — 80, словацькою — 79 учнів. Поза всяким сумнівом, ці статистичні дані наочно ілюструють той факт, що в Україні забезпечується право національних меншин на задоволення освітніх потреб рідною мовою, збереження та розвиток їхньої етнічної ідентичності.
Однак тут треба переосмислити цю «мультикультурність», від якої сахаються в Європі, але яка канонізується в Україні — при тому, що призводить до низки проблем, що наростають. Чи сприяє така модель навчання, при недостатньому рівні оволодіння українською мовою, процесу повноцінної інтеграції представників національних меншин в український соціум? Останні події в Берегівському районі висвітлюють цілий ряд проблем. Загалом у етнічному складі Закарпатської області українці складають 80,5%, угорці — 12,1%, румуни — 2,6%. Берегівщина — особливий район області, де угорського населення більшість — 76,3%. У складі самого міста Берегове українців 38,9%, угорців — 48,1%, ромів (циганів) — 6,4%. За оцінкою заступника голови Закарпатської обласної ради Андрія Сербайла, «на Берегівщині проживає потужна й численна угорська національна меншина, але культурні, мовні й інші потреби угорців у Закарпатті забезпечені більш ніж чудово — про це добре знають усі закарпатці». Але проблема в тому, що серед мешканців цього регіону лише кожен шостий розуміє українську мову.
Так само підсумки досліджень шкіл національних меншин на Закарпатті висвітлили наявність ряду проблем. Учні цих шкіл недостатньо володіли українською мовою для соціалізації в українському суспільстві. Ця обставина понижує їхню конкурентоспроможність при вступі (тестуванні) та навчанні у вищих навчальних закладах. Часто-густо випускники цих шкіл змушені отримувати вищу освіту в Угорщині, де їх радо зустрічають, проголосивши курс на спрощену процедуру надання громадянства. До речі, людина, яка хоче стати громадянином цієї країни, повинна присягти на вірність Угорщині.
І тут постає друга проблема — громадянської ідентичності. Нині в Україні йде паралельно (але на різному рівні та з різною інтенсивністю) двоєдиний процес формування громадянської (політичної) нації при одночасному посиленні самоідентичності української титульної нації. Так само триває процес ідентифікації представників різноманітних національних меншин і корінних народів. У цьому процесі громадянський (політичний) фактор і фактор етнічний діалектично взаємопов’язані. На думку нині покійного й усіма нами шанованого професора Сергія Кримського, «зараз ми розвиваємося у напрямі утворення політичної нації. Вона в певному розумінні співпадає з поняттям громадянства. Ми — громадяни однієї держави. Політична нація це — український етнос плюс інші етноси, що визнають базову роль українських цінностей, визнають українську ідею» (курсив наш. — Авт.).
Ми вже не раз наголошували, що ставлення до української мови, бажання знати її — один із показників виконання компетентнісної вимоги ЮНЕСКО — «навчитися жити разом». У разі наявності в освітньому процесі деукраїнізації відбувається порушення важливого документа Ради Європи — «Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин», де чорним по білому написано, що «захист і розвиток регіональних мов чи мов національних меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх» (курсив наш. — Авт.). Звісно, проблему цю треба вирішувати демократично, а національне законодавство України має подбати про забезпечення чіткої, прозорої, зрозумілої мотивації для вивчення української мови. Таку мотивацію може забезпечити лише належне інтелектуальне наповнення україномовних сфер і жанрів.
ПІДСТАВИ ТОЛЕРАНТНОСТІ
Навчитися жити разом — це насамперед пошук шляху до консолідації нації. За визначенням відомого чеського дослідника Мирослава Гроха, на процес консолідації впливають як об’єктивні показники (економічні, політичні, мовні, культурні, релігійні, географічні, історичні), так і їх суб’єктивні відображення в колективній свідомості. Особливо важливими є три складові: 1) історична «пам’ять» про спільне минуле, що трактується як «доля» спільноти; 2) насиченість та інтенсивність мовних і культурних зв’язків; 3) соціальна рівність всіх членів групи, організованих у громадянське суспільство.
Важливість цих чинників є неперехідною. У зв’язку з обставинами, що нині склалися в Україні, нам хотілося б наголосити на пріоритетності саме третього фактору. Йдеться насамперед про те, що без поступу в напрямі розбудови громадянського суспільства й соціально справедливої держави всі інші попередньо означені проблеми — як усвідомлення спільності історичної долі, так і забезпечення інтенсивності мовних зв’язків — неминуче будуть вирішуватися недемократичним способом. А в подальшому, в разі суспільної деформації, самі проблеми історії та мовлення врешті-решт будуть поставлені в контекст збанкрутованої «мультикультурності» й стануть для України тим самим деструктивним фактором, що неодмінно викликатиме соціальну напруженість.
Оскільки українська мова має в повному обсязі забезпечувати свою інтеграційно-консолідуючу, організаційну та інформаційну функції в суспільстві, наша країна мала б у перспективі перейти до створення в освіті єдиного україномовного простору. Звісно, тут не йдеться про якийсь адміністративний диктат чи «кавалерійську атаку» чергової політичної кампанії, а про тривалу й настирливу працю підвищення рівня інтелектуального наповнення україномовної продукції, в тому числі й за рахунок перекладної іноземної літератури. Вільне володіння українською мовою у всіх вищих навчальних закладах не виключає читання окремих курсів різними мовами світу, залежно від актуальності навчального предмета та компетентності того чи іншого викладача. Реалізація цієї вимоги потребувала б комплексного послідовного вжиття заходів адміністративного, науково-методичного, роз’яснювально-пропагандистського характеру. Українська мова в галузі освіти повинна реалізуватися: як навчальний предмет; як основний засіб комунікації і здобуття знань з інших (не мовних) сфер пізнання; як засіб розвитку та саморозвитку школяра й студента, творчого самовираження і утвердження особистості в суспільстві. Володіння українською мовою треба було б вважати одним із основних критеріїв оцінки професійної придатності викладачів, керівників навчальних закладів.
І тут за приклад можна взяти досвід Російської Федерації. У офіційно затвердженій наказом Міністерства освіти й науки Росії — №201 від 3 серпня 2006 р. — «Концепції національної освітньої політики» було проголошено «включення в число головних пріоритетів освіти (поряд із власне освітніми) також і цілі духовної консолідації багатонаціонального народу Росії в єдину політичну націю». Головний розробник цієї концепції — директор Інституту національних проблем освіти Міністерства освіти й науки РФ М. Кузьмін — наголошував, що в процесі соціалізації підростаючого покоління мають враховуватися два основні компоненти: 1) національно-регіональний, який забезпечує етнічну самоідентифікацію дитини; 2) федеральний, що «формує загальногромадянську ідентичність на базі російської культури й російської цивілізації» (курсив наш. — Авт.).
До мовної проблеми треба ставитися делікатно й виважено. У найсучасніших дослідженнях мова розглядається як найважливіший засіб комунікації, що безпосередньо бере участь у структуруванні соціального простору, створюючи мовну інтерпретацію світу. Мова формує знання і поняття, що впливають на розуміння соціальної дійсності. Соціологія комунікації, в основі якої лежить мова й мовленнєва поведінка, нині нерозривно пов’язана з теорією суспільства (Н. Луман), характеризується складною багаторівневою ієрархією комунікативних систем. У той же час мова є важливим засобом здійснення влади (Р. Барт), більше того — визначається як інструмент соціальної влади (М. Фуко, Р.М. Блакар). Загалом мова визнається «носієм різних соціальних практик та інструментом, що формує соціальний простір європейської людини».
У Російській Федерації, судячи з усього, цю проблему добре усвідомлюють. Про провідну роль російського народу, його культури й мови в формуванні російської громадянської (політичної) нації наголошувалося у виступі президента РФ Д. Медведєва перед керівництвом обох палат Федеральних зборів 17 січня 2011 р. (цитуємо мовою оригіналу): «Вне всякого сомнения, особое внимание должно уделяться русской культуре. Это костяк развития нашей многонациональной культуры... Русские являются самым большим народом нашей страны. Русский язык является государственным». Міністр освіти й науки РФ А. Фурсенко порушив питання щодо розширення єдиного освітнього простору до меж СНГ: «Ми можемо й повинні добиватися того, щоб наш єдиний освітній простір став прикладом для інших країн і співтовариств».
Отже, в контексті відходу від концепції мультикультурності Росія давно випередила Європу й практично перейшла за допомогою створення єдиного освітнього поля до формування єдиної громадянської нації на основі російської культури й російської цивілізації. Таким чином, і в Європі, і в Росії курс на мультикультурність збанкрутував. Усвідомивши це, нам не доведеться вирішувати для себе традиційну до банальності дилему: «обирати проєвропейський чи проросійський курс?». Висновок напрошується сам собою — курс має бути «проукраїнський».
P. S. Рішення 4-ї сесії Берегівської районної ради Закарпатської області шостого скликання про використання національного гімну Угорської Республіки під час проведення офіційних заходів є незаконним, оскільки суперечить вимогам ст. 20 Конституції України і ст. 43 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». Про це йдеться у відповіді прокуратури Закарпатської області від 19 липня на депутатське звернення Голови НРУ, народного депутата Бориса Тарасюка.