Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка — унікальне «тривимірне» явище українського буття. Складно сказати, яка ще з націй світу має таку кипучу душу. Рішучість, розум та емоції тісно переплелися між собою у творчості цих непересічних постатей України. Ми маємо трьох хоробрих провидців і наставників національного значення. Вони заглибилися в суть менталітету українців та обѓрунтували їхню сакральну «поведінку». Слово Трьох Вартових і нині стоїть на сторожі саме наших, українських, інтересів. Усім нам не зайве наполегливіше аналізувати твори класиків, робити це якомога частіше — і тоді кожен із нас обов’язково натрапить на щось нове, геніальне й, так би мовити, знайоме. Треба лише засвоїти методологію науки «думати-аналізувати».
От, наприклад, публіцистика Лесі Українки. Тут можна знайти таке, що здивує і покаже справжні відкриття. Так, наприклад, нашу увагу привернула одна невеличка статейка — але ж яка в ній прихована незборима сила, політ думки, неймовірна енергія мудрої людини-вояка. А за часів високого Відродження (чи то Руїни) мудрості, відома істина, зазвичай не вистачає ані «верхам», ані «низам» — тому, мабуть, «а віз і досі там».
Ідеться про «Безпардонний» патріотизм». Читаючи цю статтю, не можна не помітити певної тотожності із сучасною дійсністю. Наведемо найбільш красномовний уривок: «Ну що, як нашим керманичам спаде на думку віддати нас, — хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право... куди нам, немічним, з панами судитись? Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай.
Щоправда, наші буковинські патріоти сподіваються, що колись настане консолідація наших народних сил і тоді нас знатимуть і поважатимуть інші народи, тільки хтозна, як про це міркують сильніші партії? Які величні постаті! І як змальовані, куди Плутарху! Перед нами проходять, немов тіні королів у «Макбеті», давні й сучасні патріоти, «ідуть поволі, але певною ходою» (ви чуєте просодію величну?)...»
Прочитали? Подумали? Не баріться оглянутися — навколо стільки «соковитих» паралелей(!). Вони нагадують кільця від довгого й бридкого ланцюга, що утримує козацький човен біля чужинницького берега безлюдного острова.
Минуло аж століття, на порозі 20-річчя відродженої Української Держави — либонь, різниця лише в «хронології», наповнення залишилося те ж саме. І не дивно. Не випадково поет та громадський діяч Іван Драч у вірші «Вердикт», можливо, з роздратуванням (зрозуміло, щирим), констатував: «Бо ми молоді ще». Під словом «ми» слід розуміти сучасну українську громаду, державу.
Кожному активному індивідууму хочеться бути громадянином зрілого суспільства, в якого дитячі мрії та безтурботна поведінка залишилися далеко позаду. Здається, ще трохи, і нісенітниці сьогодення підуть із нашого життя назавжди. Натомість проходить час, молоді держави-сусіди мужніють, а ми, маючи не одне тисячоліття за плечима, все ще «зелені-недосвідчені». Сиве ж, засніжене віками волосся «молодої» Держави — смішне нагадування її малечі про вік державотворчих змагань.
Тоталітарно-колоніальний спадок — гнітючий тягар. Позбутися цієї ганьби намагається давно немолода вже Україна.
Попри все, переконані, перші десятиліття відродженої незалежності минули недаремно. Адже національно зорієнтоване українство неухильно зміцнювало свої позиції. Тож пам’ятаймо чудову настанову відомого поета, публіциста і критика Павла Грабовського (1864—1902): «Інтелігенція кожного народу повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе», що вона «не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але і зробити ті думки по спромозі власністю народу». Справді, думка П. Грабовського й у наш час, на початку ХХІ століття зберігає свою актуальність; вона акумулює животрепетні теми сьогодення, змушуючи громаду продукувати нові антикризові ідеї, цілеспрямовано шукати оптимальні шляхи подолання різних труднощів та випробувань. І насамкінець: патріотизм або є, або його немає.
