У авторському кіно намітилася нова дивна тенденція, яку з повним правом можна назвати апокаліпсичною. Цього року, наче змовившись, три відомі, абсолютно різні режисери з різних країн випустили фільми на одну й ту саму тему: кінець світу.
Причому це не прохідні роботи: для кожного з авторів ці фільми стали вершинними, що підтверджено призами міжнародних фестивалів: «Туринський кінь» угорського класика Бели Тарра здобув Гран-прі в Берліні, «Меланхолія» датчанина Ларса фон Трієра — приз у Каннах за кращу жіночу роль, «Дерево життя» американця Терренса Маліка — «Золоту пальмову гілку» в тих-таки Каннах.
Сама тенденція — тема для окремої статті. Тут просто хочеться сказати декілька слів про останній з цих фільмів, бо в певному сенсі Малік дивиться трохи далі за його обдарованих колег.
Перша година «Дерева життя» є дещо затягнутою. Безкінечні природничі кадри в дусі телеканалу «Дискавері», тривалі закадрові монологи спочатку перетворюють фільм на набір ілюстрацій до певної не зовсім зрозумілої ідеї за відсутності самої ідеї.
Все стає як належить, коли вимальовується доладна драматургія, коли Малік починає розповідати історію звичайного, небагатого, не завжди щасливого сімейства О’Брайєнів. У трансцендентальному пейзажі з’являється найважливіший — людський вимір.
Бред Пітт грає суворого батька сімейства, відставного моряка, невдатного музиканта і винахідника, який намагається виховати синів у казармовому дусі, Джесіка Честейн — терплячу й ніжну матір, Шон Пенн — Джека, одного з уже дорослих синів, який намагається, попри позірний успіх, примирити себе зі своїм минулим і теперішнім. Все просто. Та й сам фільм простий, якщо звести його до жанрових визначень — суміш мелодрами й роману виховання в декораціях провінційних техаських 1950-х.
Основне виконавське навантаження лягає на Пітта, Честейн, Хантера МакКракена (Джек у дитинстві), Лярамі Епплера (середній брат, Р. Л.) Тут одна із складових успіху Маліка: усі четверо грають неперевершено, молодші не поступаються старшим. Причому МакКракен і Епплер складають контрастну пару, що римується з дуетом Пітта й Честейн: непоступливий і задиркуватий Джек зовні схожий на матір, м’який і чутливий Р. Л. — на батька. Четверо основних акторів відіграють кожну мить існування героїв на екрані так, що справді проста повість набуває сили античної трагедії. Один неправильний жест, неточна інтонація — і все перетворилося б на нестерпну фальш.
Візуальні й смислові асоціації фільму, замішані на біблейських і еволюційних алюзіях, є прямими й якнайочевиднішими. Але кожен кадр знято так, що ця прямота здається наново відкритою істиною. Певної миті забуваєш і про пафос, і про присмак мелодрами, і про стереотипність усіх цих хвиль, вулканів, протуберанців, сонця-крізь-листя, людей, які зустрічаються на мілині, як на краю всесвіту. І макро-, і мікрокосм повністю урівноважені й поєднуються в єдине несуперечливе полотно.
Саме ця внутрішня гармонія фільму змушує замислитися. Справді: от ми метушимося, міркуємо, хто переможе на наступних виборах, обговорюємо проекти облаштування майбутнього, але ж уся наша новітня історія порівняно з історією людства, а тим більше з історією всесвіту є зникомо малою величиною.
Але відповідь є очевидною — і Малік її дає: важлива саме ця малість. Наше вічне тут і зараз, яке повторюватиметься знов і знов. Важливі ті, хто поряд із нами. Важливо те, що ми відповідаємо за них. Важлива наша маленька вічність, що міститься в кожній окремій миті, — наша гілка на дереві життя.
