Передивляючись на комп’ютері фотографії, я знайшов торішній знімок, на якому мій друг, Павло Коваль, стоїть усміхнений у весняному цвіті. На жаль, це була остання весна в його житті. Він дуже любив весну. Очевидно тому, що найбільшими випробуваннями його життя були довгі зими в норильських таборах. У останні роки Павло Назарович відчував, що відведений йому час уже спливає, але продовжував будувати плани на майбутнє.
Життя, відвойоване в страшних випробуваннях, було для нього дуже цінним, а кожна його хвилина — скарбом.
Павло Назарович радів рясному цвіту на яблунях і часто розповідав, який гарний урожай буде восени. Справді, вродили прекрасні яблука, але цієї ж осені не стало мого друга...
У своїй лекції «Принципи духовності ХХ століття» Сергій Кримський говорив: «Духовність — це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це той безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним». Павло Коваль, незважаючи на всю трагічність контекстів, зміг зберегти духовність і залишився тотожним собі до останнього подиху. Дев’ять років сталінських таборів не знищили, а загартували його дух і загострили відчуття правди.
Свідчення таких людей для суду історії насправді особливо важливі, адже вони — це та правда, яка не дає ревізувати історію на догоду певним політичним силам.
...Павло Коваль був засуджений на 20 років таборів у 1944-му. Після смерті «великого вождя» в 1953 році він брав участь у знаменитому Норильському повстанні. На початку 1954-го його звільнили й частково реабілітували.
Протягом кількох останніх років Павло Назарович часто спілкувався зі мною і розповідав багато цікавого про своє життя в таборах. Саме ці розповіді й лягли в основу публікацій газети «День» (№42 від 13 березня 2009 р. — «Для суду історії: свідчить Ю-997!»; №14 від 29 січня 2010 р. — «Шекспірівський сюжет» у Чечельнику»).
Що для Павла Коваля означав вислів «частково реабілітований»?
На початку 60-х років його викликали у Вінницьке управління КДБ. Після трьох днів допитів і вивчення карної справи співробітник управління повідомив: «З Павла Коваля знято всі звинувачення, і роки, які він провів у таборі, додаються до його загального трудового стажу. Отже, якщо виникнуть будь-які питання з приводу того, де він перебував протягом дев’яти років — з 1944-го по 1953-й, відповідь має бути такою: «Був на комуністичних будівництвах».
Як бачимо, розповідь про дев’ять років життя повинна була складатися з одного речення. Аж до кінця 80-х Павло був під «ковпаком» у органів. Лише коли почалася перебудова й відкрилися страшні злочини сталінізму, прийшла остаточна реабілітація. Павло Коваль і тисячі інших в’язнів совісті отримали право на пам’ять.
Понад три десятиліття мовчання можна назвати часом нищення доказів.
Павло Назарович розповідав, що за ці роки багато подій стерлося з пам’яті, але душевні рани не гоїлися, і відчуття несправедливості ятрило душу. Багато з того, що відбувалося з ним у таборі, було переосмислено тільки тоді, коли побачив у пресі свідчення інших в’язнів. Останнім часом він постійно читав газету «День», був дуже високої думки про це видання. Хотів зустрітися з героєм багатьох публікацій «Дня», одним із організаторів Норильського повстання — Євгеном Грицяком. На жаль, не судилось.
...Наша остання розмова з Павлом Назаровичем відбулася за кілька днів до його смерті. Можливо, він зайшов попрощатись. Розмовляли ми про людяність і моральні цінності.
Гуманізм, на його думку, повинен полягати не в проклинанні своїх катів, а в подяці всім порядним людям. Павло Назарович розповідав про свою особливу вдячність двом таким людям.
...Надзвичайно важким для в’язнів був перший рік перебування в неволі. Організм пристосовувався до нестерпних умов, але набагато важчими, ніж фізичні муки, були душевні страждання. Крім гострого болю через розтоптану справедливість, мучило страшенне відчуття порожнечі, породжене відсутністю спілкування з рідними. Єдиним зв’язком із зовнішнім світом могло б стати листування, але й воно було заборонене в перші роки ув’язнення. Коли Павла Коваля заарештували, його мама була дуже хворою. «Що з мамою?» — це головне питання, яке весь час турбувало в’язня, адже за два роки він не отримав жодної звістки.
У колоні арештантів Павла Коваля, разом із сотнями інших каторжан, водили за кілька кілометрів від табору на будівництво цементного заводу. Конвоїр, котрий був у кінці колони, йшов по лівому боці дороги. Перехожі, які траплялися на шляху, відходили на узбіччя, чекали, поки в’язні перейдуть. Одного разу Павло наважився написати додому листа. І коли наступного дня їх повели на роботу, він побачив жінку з дитиною, яка йшла назустріч. Павло непомітно поставив на дорогу лист, написаний напередодні, і приклав його камінчиком. Він надзвичайно ризикував, адже якби цей лист побачив конвоїр або хтось знайшов його й віддав табірному керівництву, то наслідки могли б бути дуже серйозними. За кілька десятків метрів Павло оглянувся і побачив, що жінка нахилилась підняти білий клаптик паперу. Далі почалося тривожне очікування. Через кілька місяців начальник табірної охорони викликав Павла Коваля до себе, показав лист, надісланий у відповідь із дому арештанта, і почав розпитувати, яким чином рідні дізнались про нього. І найголовніше: звідки вони взяли адресу табору? Звісно, в подолянина була заготовлена історія про те, що нібито його впізнав вільнонайманий робітник — земляк, який і дав знати рідним. Після майже годинного допиту начальник охорони, пересвідчившись, що в листі немає нічого забороненого, віддав розірваний конверт, в якому сповіщали прекрасну новину: мама жива й чекає на сина.
Через рік дозволили листування. Але відсилати можна було лише одного листа на півроку. Тоді Павла перевели працювати на цементний завод, там він познайомився з милою дівчиною — Зіною. Це була вільнонаймана робітниця, яка обслуговувала механічну частину великої центрифуги. Вона стежила за тим, щоб її механізми були змащені оливою і не перегрівались. Таким, як вона, було заборонено спілкуватися з каторжанами на будь-які теми, крім виробничих, адже в’язні не вважалися людьми, а їхнім іменем був номер на тілогрійці. Але Зіна не могла повірити в те, що кожного дня спілкується зі злочинцем. Хіба міг бути злочинцем щирий і працьовитий юнак? Вони потоваришували. Ризикуючи свободою і навіть життям, Зіна почала пересилати й отримувати листи для Павла. Так тривало майже три роки, поки арештанта не перевели на іншу роботу. За цей час стався випадок, який ще міцніше зв’язав долі цих двох людей.
Одного разу прорвало центральну гілку водогону, яким вода подавалась на охолодження механізму центрифуги, а далі йшла до сусіднього табору на цегельний завод. Вода з пошкодженої труби почала текти до напівпідвального приміщення, в якому працювала Зіна. Якби рівень води піднявся до підшипників центрифуги, вона б вийшла з ладу, що зупинило б роботу цементного заводу на кілька місяців. А поки необхідне обладнання доставили б із «великої землі», то знайшли б винних у саботажі виробництва, і винною, напевне, мала стати Зіна. Тому Павло, не чекаючи на вказівку керівництва, зірвав замок у розподільному колодязі й перекрив воду. А в цей час на цегельному заводі — в міксерах — змішувалася глина для виготовлення сирцю цегли. Оскільки не було води, лопаті міксерів зрізало з валу. Таким чином, Павло, з одного боку, уникнув аварії на цементному заводі, а з іншого — вивів з ладу міксери. Начальник табору, в якому розміщувався цегельний завод, почав вимагати, щоб винного судили й стратили. І Павла, мабуть, таки б судили, якби не втрутилось керівництво цементного заводу. Але без покарання все одно не обійшлося. Нашого героя запроторили в БУР («барак усиленного режима»). І це було «м’яким покаранням».
Листи, які отримував Павло, були найбільшою винагородою за всі страждання, які випали на його долю. Тому до кінця життя він був вдячним двом жінкам. Одній, безіменній для нього жінці, яка, ризикуючи власною свободою, переслала його перший табірний лист для мами. А другій дівчині — Зіні, яка також не злякалася наслідків і була його зв’язком із життям за колючим дротом.
Павло Коваль був гуманістом, саме тому він вважав, що не потрібно проклинати своїх катів. Але задля його пам’яті та пам’яті мільйонів жертв політичних репресій, голодоморів, воєн, переселень народів ми повинні своєю громадянською позицією щоденно доводити, що тоталітаризм — не наша культурна традиція.