За експертними оцінками, щороку пересічний українець викидає на смітник близько 250 кілограмів побутових відходів. Їхній обсяг у нашій країні практично не відстає від середньоєвропейського показника і становить близько 38—40 млн. куб. м щороку (або близько 10 млн. тонн). Екологи оцінили, що в Україні щороку через безвідповідальне ставлення до довкілля з’являється 12 тисяч несанкціонованих сміттєзвалищ.
На жаль, і в культурі ставлення до довкілля, і в нашому поводженні з відходами ми катастрофічно відстаємо від розвинутих країн. Так, в останні роки у розвинених країнах світу стала дуже популярною стратегія за назвою «Нуль відходів». Згідно з даною стратегією, відходи не повинні потрапляти на звалища, натомість весь їхній обсяг має бути повернений у господарський обіг. Завдяки сортуванню і роздільній утилізації сміття частина відходів йде на вторинну переробку, а небезпечні речовини не потрапляють у довкілля. Світовими лідерами в цьому напрямку є Німеччина та Голландія, де більшість сміття спрямовується на вторинну переробку. Єдиним безпечним шляхом поводження з твердими побутовими відходами є мінімізація утворення сміття та його спрямування на «друге життя». Треба пам’ятати, що у тонні сміття близько 30% паперових відходів. Але, потрапивши на смітник, вони губляться безповоротно і переробці не підлягають. Тому макулатуру заготовлюють окремо.
«День» писав про те, що в Японії немає територій для розташування сміттєвих полігонів. Тому в кожному мікрорайоні будують невеликий сміттєспалювальний завод закритого типу, в якому немає традиційної відвідної труби в повітря чи в воду. В Токіо, наприклад, працюють 20 таких заводів. На японських заводах застосовується плазмовий метод, за якого температура спалювання — майже 3000 градусів. Унаслідок дії високої температури сміття розкладається на чотири компоненти: технічна вода, металева крихта, гранули для будівництва та стиснутий газ для опалювання. До того ж у Японії дуже розвинута культура переробки та сортування сміття серед населення. Сміттєзбиральні компанії роздають людям пакети для різного виду сміття (скло, метал, пластик, тверді побутові відходи), які потім викидають у різні контейнери, і далі відбувається процес спалювання чи переробки.
Тож навіть за високих темпів накопичення відходів українці й досі користуються застарілими способами утилізації сміття (до найбільш шкідливих та нерентабельних можна віднести складування сміття на полігонах та спалювання), і це при тому, що про «поховання» відходдів у грунт у Європі забули ще у 2000, а сміттєспалювальні заводи в розвинених країнах доволі серйозно модернізуються: оснащуються найновітнішими фільтрами, переходять на плазмовий метод роботи, за якого кількість викидів у довкілля мінімальна. На щастя чи на нещастя, але інколи знаходяться інвестори, які хочуть побудувати сміттєспалювальні заводи. Ці рятівники від сміттєвого потопу викидають в атмосферу коктейль небезпечних сполук, найстрашнішими з яких є діоксини, що мають високу канцерогенну дію і небезпечні в будь-яких концентраціях.
В Україні ж з усієї маси «домашнього» сміття на переробку потрапляє лише 3%. Цей показник можна б було збільшити вдесятеро, лише змінивши в пересічного громадянина звичку поводження з відходами. Ідеться про сортування сміття, яке дається нам так важко. У Києві тільки в Подільському, Голосіївському та Дарницькому районах запроваджено таку практику, але це швидше виняток. Назагал культура поводження з відходами залишається такою ж, як і була раніше — викинути й забути, а що буде потім, мало хто задумується. Тому наразі ми й далі спалюємо сміття.
Про такі ініціативи говорять і на найвищих щаблях — як про альтернативний спосіб вирішення проблеми сміття на загальнодержавному рівні. Громаді обіцяють безпечну та екологічно чисту установку, що не лише позбавить проблеми зі складуванням сміття, але й вироблятиме електроенергію. Представники неурядових організацій вже неодноразово висловлювали своє категоричне «ні» спалюванню сміття в Україні. Кажуть, що в наших реаліях цей метод може призвести до катастрофічних наслідків. Чи справді такий страшний чорт, яким його малюють, — точку зору фахівця представив кандидат хімічних наук із Інституту фізико-органічної хімії та вуглехімії НАН України ім. Л.М.Литвиненка Сергій СУЙКОВ.
— В Україні регулярно пропонують сміттєспалювання як начебто доволі ефективний метод утилізації. Розкажіть, будь ласка, про особливості та про небезпеки цього процесу?
— Високопрофесійно та водночас на популярному рівні проблеми, пов’язані з використанням технології сміттєспалювання, було розглянуто відомим радянським хіміком Сергієм Юфітом у його роботі «Мусоросжигательные заводы — помойка на небе» (М., 1998). Якщо коротко: спалення твердих побутових відходів (ТПВ) є дуже енерговитратним. Відомо, що ТПВ зазвичай у середньому на третину складаються з негорючих речовин та якнайменше на третину з води. Розбавимо, наприклад, вугілля на третину породою та ще додамо стільки ж води (така собі модель ТПВ). Для спалювання такої суміші буде потрібне «підсвічування» природним газом. То звідки візьметься зайва енергія, яку начебто збираються конверсувати в електрику на сміттєспалювальних заводах?
Ще одна особливість: відомо, що близько третини маси ТПВ при спалюванні за рахунок високої температури перетворюється на токсичний та хімічно активний шлак, який потребує захоронення. Тобто відходи не зникнуть — їх стане лише у три рази менше. «Немає ніяких розумних причин, ані економічних, ані екологічних, для того, щоби перетворювати три тонни малотоксичного сміття в тонну високотоксичної золи» — цитує в своїй книзі Сергій Юфіт відомого фахівця з екологічної хімії та токсикології із США Пола Коннета. Потенційна ефективність методу викликає обґрунтовані сумніви.
— А щодо безпеки процесу?
— Проблема спалювання твердих побутових відходів є переважно не технологічною, а управлінською.
Сміттєспалювання — досить складний процес з точки зору хімічної технології, зокрема через непостійний та багатокомпонентний склад «сировини». Такі процеси потребують відповідного контролю — як технологічного, так і зовнішнього. Контроль повинен охоплювати найбільш небезпечні сторони процесу — а це, як не прикро, діоксини та діоксиноподібні сполуки, поліхлоровані нафталіни, бензопірен тощо. Контроль повинен забезпечувати надзвичайну чутливість — аналізи викидів на діоксини знаходяться практично на межі можливостей існуючих методів. Ще один важливий нюанс — контроль повинен викликати довіру в населення та фахівців, у тому числі не дуже приязно налаштованих (наприклад, з екологічних органів країн-сусідів).
— Скажіть, чи можливо в наших українських реаліях забезпечити всі ці вимоги до контролю за викидами та зробити спалювання безпечним методом утилізації сміття?
— Зробити безпечним метод взагалі — можливо. Це можливо в будь-яких реаліях. Питання тільки в тому, скільки це буде коштувати. Якщо безпечна технологія буде вимагати встановлення вартості ліквідації ТПВ на рівні, наприклад, вартості золота (скажімо, 12 141 грн. за тройську унцію), то чи треба воно нам?
Чи можна в українських реаліях зробити це безпечно? Так, беззаперечно. Наприклад: беремо «під ключ» установку, розраховану на ліквідацію небезпечних відходів, фірми, що вже зарекомендувала себе на ринку. Спалюємо ТПВ. Безпечно. У полум’ї природного газу. З багатостадійною (та дуже витратною) системою газопилоочистки. Із захороненням (а куди ж без нього!) твердих відходів. З обов’язковим лабораторним контролем. Вартість спалювання буде відповідною, хоча таки меншою за ціну золота. Чи варто це робити? Вважаю, що ні.
— Чи можливо у нас налагодити жорсткий контроль за викидами, що утворюються при спалюванні відходів? Чи є в Україні для цього обладнання та фахівці?
— У нас можливо налагодження якого завгодно контролю. Питання — чи є на це кошти та чи буде ефективною система. Чи готові майбутні власники підприємства мати лабораторію, у лабораторії обладнання на 1—2 млн. доларів та фахівців із заробітною платою щонайменше у 1500—2000 тих самих доларів (бо втечуть туди, де їм, висококваліфікованим, заплатять більше), — якщо це не приносить прибутку, а лише видатки?
Чи є в Україні незалежні лабораторії, що можуть взяти на себе такі аналізи? Мені не відомо жодної. Та навіть якби була, то чи довгим буде співробітництво підприємства з такою лабораторією (загалом 1 аналіз твердих або рідких відходів на діоксини коштує понад 1000 долларів, викидів — у півтора разу більше)?
Що ж до державного контролю: чи є в Україні державний орган, що зможе без зміни законодавства та нормативних актів утримувати таку лабораторію, забезпечувати зарплатню фахівцям на рівні депутатів (наголошую — ці люди постійно будуть стикатися з реальною небезпекою фатального отруєння) та відповідне матеріальне забезпечення? Наразі мені невідомі лабораторії у складі Міністерства екології, що акредитовані виконувати такі аналізи. Між тим контроль за викидами — це парафія саме цього Міністерства. Наскільки мені відомо, дві установи в Україні все ж мають акредитацію для аналізу діоксинів. Це інститути МОЗ. Утім, нагадаю, — під час розслідування справи отруєння президента В.А. Ющенка увесь час мова йшла про закордонні дослідження. Чомусь місцеві не викликали довіри. А чи викличуть вони її зараз, адже справа буде в отриманні не довідки з печаткою, а саме довіри населення, що не дуже приязно ставиться до ідеї сміттєспалювального заводу за парканом? Був час, привід і умови отримати кредит довіри — чомусь його не було використано. Ураховуючи все вище перелічене, вважаю, що дешевше для країни було б впровадити менш потенційно небезпечну й витратну та більше контрольовану технологію. Якщо не виробляти діоксини — то їх не доведеться й споживати.
— «Рекламуючи» сміттєспалювання, доволі часто посилаються на досвід країн ЄС, де начебто утилізують сміття саме цим методом. Чи дійсно він такий популярний за кордоном?
— Вибір тієї чи іншої схеми поводження з ТПВ — то компроміс. Якщо в країні немає вільної площі та часу на концептуальні рішення, водночас є загальнодоступна та ефективна система охорони здоров’я — може бути, що сміттєспалювання виявиться раціональним (Японія). Якщо є площі та час — скоріше за все, цей підхід буде економічно нераціональним. Слід зазначити, що пік інтересу до використання сміттєспалювальних технологій у світі вже минув. Світ став набагато раціональнішим та ощадливим.
У багатьох європейських країнах відходи і справді спалюють. Але йдеться не про побутові тверді відходи, а про НЕБЕЗПЕЧНІ відходи, кількість яких суттєво менша. Бо коли говорити про небезпечні відходи — то або ми їх, або вони нас. Натомість ТПВ більшою часткою утилізують шляхом видобування з них метану після складування на полігонах та рекультивацією після вичерпання газу.
Що стосується сміттєспалювальних заводів, то їх доволі часто використовують в Німеччині. У літературі не складно знайти обговорення результатів досліджень, у ході яких виявили забруднення діоксинами ґрунтів у Німеччині внаслідок довготривалої експлуатації сміттєспалювальних заводів. (Звертаю вашу увагу, це в Німеччині, де контроль значно жорсткіший).
— В Україні часто говорять про спалювання відходів у цементних печах як про ефективний спосіб розв’язання проблеми, яким користуються у Європі. Чи справді можна назвати цей метод безпечним?
— Країни, які використовують цементні печі для спалювання відходів, мають сталу систему лабораторного контролю найбільш небезпечних компонентів-викидів — діоксинів та діоксиноподібних сполук. Населення довіряє цій системі, а її лабораторії постійно доводять свою спроможність участю в міжнародних співставленнях результатів. Усе це коштує недешево.
Спалювання відходів у цементних печах Стокгольмська конвенція розглядає як методи, які можуть призвести до утворення та викидів діоксинів, дибензофуранів та поліхлорованих дифенілів. Україна, ратифікувавши Конвенцію, погодилася з такою оцінкою.
Тобто при використанні цементних печей для знищення побутових відходів потрібно було б постійно доводити міжнародному співтовариству (зокрема країнам-сусідам) що технологія реалізована та використовується безпечно.
— Чи є, на вашу думку, альтернатива сміттєспалюванню?
— Альтернатива є. Наприклад, якщо попередньо відсортовані ТПВ обробити біотермічним способом, видобути з них метан, а з метану — електрику, то для захоронення буде та ж сама третина ТПВ. Не буде діоксинів. Не буде витрачено газ. Твердих відходів набагато менше. На перспективу є також дуже цікава європейська концепція Zero Wastes (нульових відходів), коли життєдіяльність проектується так, щоб відходи одного процесу були сировиною наступного.
