На превеликий жаль, українська аристократія нищилася на різних етапах історії. Складний процес відновлення пам’яті про неї триває з різним успіхом. Тому, можливо, більшості українців важко зрозуміти, чому з таким трепетом європейці ставляться до великих подій у своїх аристократичних домах. Із трансформацією мислення у вищому світі безпосередньо пов’язане творення європейськості як такої — її основних цінностей. Пішов із життя Отто фон Габсбург — останній з Габсбургів, який наживо бачив велич цієї європейської династії. Аристократія в традиційному розумінні (та, яку Аристотель вважав гарною формою правління) — відходить. Що залишають світові європейські монархи? Що пов’язує українців із Габсбургами та Австро-Угорською імперією? Які цінності приходять на заміну аристократичним? Про це ми говоримо з провідним науковим співробітником Інституту історії України НАН України, доктором історичних наук Миколою ДЕРЖАЛЮКОМ.
— Українців із династією Габсбургів пов’язує чималий історичний період. Чи означає це, що Габсбурги — це зв’язкова ланка українців з великою європейською історією й історичною пам’яттю?
— Перш за все, скажу, що завдяки тривалому перебуванню західних регіонів України у Габсбурзькій монархії, українці великою мірою засвоїли правові засади, розуміння ролі індивіда в суспільстві. Національна гідність українців найбільше в історії реалізована саме там. Саме цей дух, який зміцнився в українського етносу в складі Австро-Угорщини, дав поштовх для тривалої боротьби за свою державу. Габсбурги, безперечно, сприяли консолідації української нації. Проте це, звичайно, потрібно розшифровувати. І, звичайно, ставлення українців до Габсбурзького двору має бути критичним. Наша історія з Габсбургами знала різне.
Ця династія шість з половиною століть протрималася на троні. Це не вдавалося жодній європейській династії. Габсбурги панували і здійснювали найвищу політику найдовший час. Габсбурги тривалий час забезпечували процвітання своєї монархії, зокрема і за допомогою її постійної модернізації. Вдало був проведений адміністративний поділ, в основі якого закладалися національні ознаки. У Галичині і Буковині Габсбурги дотримувалися того, що адміністративний устрій враховував переважання українського етносу. Для прикладу, в Угорському королівстві етнічний принцип взагалі не брався до уваги (Закарпаття було поділене на чотири комітати). Скажу так: відрив від Речі Посполитої і входження до Габсбурзької монархії було об’єктивно прогресивним явищем для українців. У Речі Посполитій було цілковите панування польської шляхти і короля, в Східній Галичині домінувало польське населення, на певній частині Буковини — румуни й молдавани. В Австро-Угорській імперії не було домінування одного етносу, тому Габсбурзький двір вирівняв у правовому відношенні статус українців із поляками, румунами. Це було дуже важливо. Значно пізніше цей принцип стосовно Закарпаття реалізується в Угорському королівстві.
Імператори Габсбурзького двору, окрім великих титулів, носили, наприклад, титули королів Галичини та Владимирії (це Східна Галичина зі столицею у Львові і Західна — зі столицею в Кракові), а також були князями Буковини. Це означає, що було Королівство Галичина або Велике герцогство Буковина. Це насправді важливий момент у створенні адміністративно-політичних умов для розвитку свідомості етносу і перетворення його в повноцінну націю.
