У критичні для ТВі моменти (які, на жаль, матимуть продовження у найближчому майбутньому) керівництво телеканалу скаржилося, що, мовляв, суспільство наше не доросло до того, аби відкрито виступити на захист незалежного телебачення. Але ж перш ніж виступати на захист когось або чогось, треба розуміти, що або кого саме ти захищатимеш. Так от, на захист ТАКОГО телеканалу — ТВі — який ми бачили в ефірі у вівторок о 21.00, я б вийшла на маніфестацію. Тому що цей телеканал поважає мене, свого телеглядача, розмірковує над важливими та, по суті, безпрецедентними для українського ефіру темами. І говорить про це із цікавими особистостями, які запрошуються не за партійною квотою, яким справді є що сказати.
Позачерговий випуск програми «Вечір з Миколою Княжицьким», що вийшов у вівторок ввечері, був присвячений представленому того ж дня проекту — веб-архіву «Усна історія незалежності України, 1988 — 1991», ініціатива створення якого належала, нагадаємо, подружжю діаспорян Іванові та Маргариті Гевкам. Сам проект являє собою 72 інтерв’ю з українськими (і не тільки) політичними лідерами, дипломатами, дисидентами, журналістами, релігійними діячами, військовими. Ці інтерв’ю, як наголошувалося у «Вечорі...» на ТВі, не є документами, але вкрай цікаві та важливі для історії суб’єктивні відбитки вражень окремих людей про те, що відбувалося на радянсько-пострадянському просторі протягом 1988 — 1991 років. У студії, ведучими якої були Микола Княжицький та Віталій Портников, а гостями — Іван Гевко, iнiцiатор та меценат проекту «Оral history» («Усна iсторiя»); політик і державний діяч, прем’єр-міністр України (1995 — 1996) Євген Марчук; правозахисник, публіцист віце-ректор Українського Католицького Університету Мирослав Маринович, — протягом майже тригодинного ефіру демонстрували уривки зі згаданих відеоінтерв’ю та говорили про те, що відбувалося на зламі 80-х та 90-х, про шлях, який пройшла Україна протягом останніх 20 років та про те, що нас чекає попереду.
Треба сказати, що спершу в досвідчених українських глядачів ця програма могла викликати відчуття, яке науковці називають когнітивним дисонансом. Простіше кажучи, не вірилось, що в нашому «ящику» можливе таке — розумне, глибоке, а водночас динамічне, сучасне та актуальне. Це була добра можливість оцінити та порівняти різні, так би мовити, «свободи слова»: ті традиційні ток-шоу, які ми звикли бачити у вечірніх ефірах — і ту справжню, яка мала би якщо не переважати, то принаймні бути представленою в національному ефірі. Як наслідок, у нас склалося трагічне враження, що протягом якщо не двадцяти, то десяти останніх років переважна більшість українці просто проходили повз сучасну історію, приховану всілякими симулякрами.
Мабуть, саме в цьому й полягає ключове значення проекту «Усна історія незалежності України»: він демонструє масштаби невисловленого, неозвученого, необробленого і навіть невидобутого інформаційного, а тепер уже історичного матеріалу, цілі пласти подій, явищ, особистостей, проблем, які свого часу з тих чи інших причин незаслужено залишилися поза увагою суспільства, але які — опосередковано чи прямо — впливають на життя країни сьогодні. Абсолютно правий Іван Гевко, коли каже, що цей проект — «лише скромний початок», вершечок айсберга. А от основні підводні масиви криги — це вже «ваш виклик», слушно наголосив пан Гевко, звертаючись до глядачів.
То хто буде продовжувати таку роботу? Без зайвої скромності скажемо, що серед друкованих видань це, безперечно, був і буде «День». А як щодо наймасовішого ЗМІ — телебачення? У студії прозвучало, що проект «Усна історія незалежності України» — передусім науковий, і він взагалі не мав би бути в ефірі. Очевидно, згідно із законами комерційного телебачення, це так. Але, здається, у ТВі амбіції глобальніші: канал хоче, аби на його підтримку виступали тисячі притомних людей. А тут без подібних, хай навіть «наукових», проектів та дискусій не обійтися. І саме такі проекти здатні, як сказано в однiй невиконанiй передвиборчiй програмi, «змінювати життя вже сьогодні». Це, як висловилася головний редактор «Дня» Лариса Івшина, «золота акція» для ТВі, яка може забезпечити каналу прихильність мислячої частини країни.
До речі, вже сьогодні в ефірі ТВі вийде чергова програма «Вечір з Миколою Княжицьким», яка буде присвячена Омеляну Ковчу, греко-католицькому священику, зарахованому до блаженних Папою Іоанном Павлом ІІ.
Чи матиме шанс на розвиток цей зародок суспільної дискусії, «День» запитав журналіста, генерального директора телеканалу ТВі Миколу Княжицького:
— Ми дуже хотіли б, щоб на українському телебаченні велася якісна дискусія. Канал ТВі якраз на цьому й будується. Ми розраховуємо на нашу цільову аудиторію — людей мислячих, патріотичних, тих, які мають певну громадську відповідальність. Є два розрахунки: громадянський і комерційний. Коли інші канали більше показують розваги, мислячі люди залишаються без свого телебачення. У європейських демократичних країнах, як правило, цю нішу покриває або громадське телебачення, або ціла низка платних місцевих каналів. Оскільки у нас такого немає, ми цим займаємося з великим задоволенням. Нам приємно це робити, тому що — відповідає нашим поглядам. Проект «Oral history» повинен стати поштовхом для того, щоб нація почала працювати над собою. Його ініціював Іван Гевко — не громадянин України, хоча є українцем за походженням, з розрахунком на те, що українці продовжать цей проект. Проект «Oral history» — історичний, науковий. Дуже важливо, щоб українські університети, наукові заклади серйозно підходили до вивчення нашої історії. Бо поки що це роблять журналісти. Наприклад, ваша газета видає з цього приводу книжки. Громадяни повинні зрозуміти, наскільки це важливо.
А телебачення має дати громадянам шанс на це розуміння.
