Із Йоахімом Дворжаком — головним редактором празького видавництва «Labyrint», що продукує інтелектуальну книгу, «День» зустрівся в Києві. Чеський видавець приїхав до України, щоб взяти участь у першому «Книжковому арсеналі» з лекцією «Від самвидаву до успішного видавництва». У цій сфері Йоахім Дворжак має багатий досвід — його власний самвидав виріс до 250-сторінкового журналу Labyrint Revue про сучасну культуру, літературу, музику й театр.
На перший погляд може здатися, що своїм успіхом празьке інтелектуальне видавництво завдячує саме високим суспільним запитам та державній підтримці. Адже в Україні теж були хороші самвидави, доля яких не така успішна через відсутність принаймні останнього компоненту. Але, як виявилося, не все так просто. Попри очевидний прогрес у розвитку демократичних інститутів, країни колишнього соціалістичного табору мають ще багато невирішених завдань.
Що читає сьогодні чеська молодь та як вона пізнає свою історію? Зрештою, чому, як стверджує наш співрозмовник, чехи не люблять згадувати своє минуле 50-річної давнини? Суб’єктивний та, втім, показовий зріз сучасного чеського суспільства — в розмові «Дня» з Йоахімом ДВОРЖАКОМ.
— Ви — головний редактор видавництва, яке в своїй роботі орієнтується на серйозну прозу та поезію? Чи допомагає чеському суспільству сучасна інтелектуальна книга долати пострадянський синдром?
— Я вважаю, що в чеському суспільстві вже не залишилося комплексів, пов’язаних із радянським минулим. Звичайно, є багато людей старшого покоління, які все ще ностальгують за минулим. Інколи це старше покоління не може порозумітися з молодими. Тому, наприклад, люди віком 20—25 років читають зовсім інші книги, ніж їхні батьки чи дідусі й бабусі.
— Якими книгами цікавиться чеська молодь? І яким чином, як вам здається, Чехії вдалося подолати пострадянську спадщину?
— Деякі люди цей радянський стержень у собі ніколи не подолають. Їх навіть не цікавить, що відбувається в сучасній культурі. Часто в Чехії батьки не розмовляють з дітьми на «свої» теми. Тому молодь взагалі не відчуває багажу пострадянської спадщини. Якщо молодий письменник пише книгу (ми говоримо про художню прозу), то в основі її сюжету будуть швидше ті події, які він пам’ятає зі свого дитинства. Це, як правило, 80-ті роки. А ситуація у 80-х дуже відрізнялася від 50-х.
Водночас молоде покоління в Чехії читає дуже мало. Сьогодні в нашій країні найбільш популярними є комікси та графічні романи.
— Якщо вплив інтелектуальних видань не суттєвий, то як відбувається розвиток суспільства, передача історичної пам’яті та, зрештою, переосмислення радянського тоталітарного періоду, яке, поза всяким сумнівом, потрібне всім країнам колишнього соціалістичного табору?
— Молодь віком 15—25 років багато часу проводить у соціальних мережах. Це покоління читає не лише мало книг, а й журналів. Вони значно краще сприймають візуальне, з більшим задоволенням слухатимуть музику. Щодо розвитку, то це швидше залежить від родини та виховання в дитинстві. Якщо в цих людей батьки інтелектуали, то немає жодного страху, що вони ніколи не знайдуть дорогу до книги. Але в Чехії є багато й таких сімей, де батьки ніколи не читали книг, а лише дивилися телевізор. Тоді і їхні діти ніколи не будуть читати — що б не робили видавці, редактори та організатори книжкових ярмарків.
Що стосується переосмислення радянського минулого, то за останні три роки в Чехії було знято декілька фільмів. В основу деяких сценаріїв були покладені сюжети з книг. Усі зняті фільми стосуються періоду 70—80-х років. У них автори піднімають тему «стукацтва», адже в той час було дуже багато донощиків, які були членами звичайних сімей й вели звичайне буденне життя. Що ці люди роблять сьогодні? Вони живуть між нами. Цілком можливо, що «стукачем» міг бути хтось із наших батьків. Але всі ці фільми знімають ті люди, які в 70—80-х рр. були дітьми, тобто самі не могли бути «стукачами», їх не мучать докори сумління. І саме в той момент, коли ці діти довідуються, що колись робили їхні батьки, відбувається подолання пострадянської спадщини. Коли питаннями та проблемами минулого починає займатися нова генерація, яка не має за плечима багажу радянського досвіду. Тому переосмислення історії — це лише питання часу й відкритості в дискусіях про минуле.
До речі, схожий приклад можна знайти в історії повоєнної Німеччини. Лише через 30 років після війни, коли діти, які самі не брали до рук зброю, почали замислюватися над виною своїх батьків, відбулося оновлення німецького суспільства. А відкрито підіймати єврейське питання в Німеччині почали ще через 20 років. Упродовж півстоліття це була тема табу, яку не підіймали ні в школі, ні в порядному суспільстві. Тому потрібен час.
— Хто підтримує виробництво документально-історичних фільмів у Чехії — держава чи приватні спонсори?
— Фінансування кожного фільму складається з кількох частин. Якщо говорити орієнтовно, то державні кошти — це четверта частина всього бюджету фільму. Решта — це гранти від ЄС, спонсорська допомога великих підприємств чи приватних підприємців.
— Якщо такий фільм виходить, чи покажуть його по чеському телебаченню?
— На телебаченні існує дуже великий попит на ці фільми. Як правило, через два роки після того, як фільм з’являється в кінотеатрі, його показують по телебаченню. Крім того, канали беруть участь у зйомках фільмів технічно.
— Нещодавно в «Дні» було опубліковано інтерв’ю з чеським журналістом Ярославом Пешеком, який зазначив, що в Чехії досі істотним залишається вплив Кремля. Зокрема, пан Ярослав навів один яскравий приклад: чеське видавництво опублікувало переклад досить гострої книжки німецького автора про Путіна. Через кілька днів до цього видавництва прийшли два представники посольства РФ і заговорили про те, що, видаючи книжку про Путіна, видавці скористалися не найкращими джерелами. Після цього візиту видавництво випустило іншу книжку про Путіна — авторства одного з депутатів Держдуми, яка описувала особистість нинішнього російського прем’єра в абсолютно іншому світлі. Тобто люди ще пам’ятають часи, коли поява таких людей означала поїздку на північ. Чи відома вам ця ситуація і чи відчуваєте ви в суспільстві страх?
— Я не відчуваю ніякого страху. У Чеській республіці кожен може видавати, що захоче (хоча, звичайно, публікацію текстів, агресивно налаштованих проти якоїсь раси, релігії чи сексуальної орієнтації, заборонено законом). Про цей приклад, що ви наводите, мені нічого не відомо й він видається мені в певних моментах перебільшенням. Хтось дуже позитивно ставиться до Росії й тому хвалить Кремль, хтось інший навпаки його критикує. Це абсолютно нормально. Рівень демократичності в медіа в нас дуже високий.
— За кілька років вам вдалося розвинути свій самвидав Labyrint Revue до 250-сторінкового журналу про сучасну культуру, музику, літературу й театр. У чому запорука такого успіху в суспільстві, яке, за вашими словами, без фанатизму ставиться до інтелектуальних видань? Це результат державної програми й підтримки чи ви виробили унікальну формулу самоокупності? Поділіться секретом з українськими видавцями.
— Я б сказав, що важливо витримати й не відступити перед перешкодами, які обов’язково з’являтимуться. Адже в мистецтві крутиться, як правило, дуже мало грошей. Коли з’являються перешкоди, в людей зазвичай не вистачає стимулу та бажання їх переборювати. Наприклад, із фінансуванням у Чехії теж дуже складно. Щороку я можу «подаватися» на грант від держави, і щороку я його отримую. Але це, як правило, третя чи четверта частина всього бюджету видавництва. Labyrint-revue виходить так довго, тому що я не вагався час від часу вкладати до нього і свої приватні фінансові засоби. Я вірю в сенс подібних починань, навіть якщо вони не приносять мені ні прибутку, ні зиску. У мене дуже проста позиція: зовсім не обов’язково намагатися будь-якою ціною стати частиною мейнстриму, можна вдовольнятися й тим, що хоча про вас знає невелика група людей, проте вони надзвичайно вдумливі й просто першокласні читачі.
