Олександр Сокуров знімає «Фауста». В околицях Праги побудували стародавнє німецьке місто. До екранізації в звичному сенсі «Фауст» не належить. Сценарій Юрія Арабова в співавторстві з самим режисером — ланцюг алюзій на середньовічні німецькі легенди, поему Гете, філософію Томаса Манна.
— Я вважаю, що взагалі не треба екранізувати, тому що література — самодостатнє мистецтво. Те, що створюється в літературі — висоти, глибина, «вертикальне мислення», — ніколи не буде доступним кінематографу. Кіно в кращому разі може спробувати щось проілюструвати, відтворити кожне слово, наприклад. Що ж до фантастики Стругацьких, то вона відрізняється практично від усіх інших творів цього жанру, тому що в ній майже немає, як мені здається, того, що називається «душевним витоком». І тому її дуже просто екранізувати. На відміну, наприклад, від творів Станіслава Лема: він — письменник із сильним душевним витоком, і тому зв’язок між книгами й фільмами дуже сильний. Стругацькі — формальніші, більш філософічні, вони представляють абсолютно іншу культуру. Їх фантастика викликана щонайглибшим неприйняттям і роздратуванням сутністю радянського ладу. Саме тому в них виникали найпотужніші фантастичні ідеї.
Літературний твір сформував у читачів своє бачення. І людина, яка читає книгу, формує для себе свій образ того, що відбувається в ній. І це його уявлення починає змагатися з тим, що він бачить у кінотеатрі, тому що це завжди різні образи...
— Чому багато фільмів, знятих відомими режисерами, які вони вважають своїми досягненнями, не розуміє публіка й вони не мають комерційного успіху?
— Я не вважаю себе таким режисером. Мої картини мають недоліки, в мене ніколи не було нормальних умов для роботи. Ніхто мені не виділяє достатньо грошей, ніхто біля мене колами не ходить. Для того, щоб існував зв’язок кіно з глядачем, потрібен прокат, потрібна система показу. В Росії вона вся зайнята крупними американськими компаніями. Весь екранний час зайнятий, вільних кінотеатрів немає. І я, зробивши свою картину, ніде в Росії не можу її показати. Якщо лише хтось із поблажливості цього не зробить. У мене немає не лише реклами, але навіть інформації. Багато картин, які я робив, у Росії взагалі не показували. І жодної інформації про них не з’являлося. Все це коштує великих грошей, яких у мене немає. У радянський період кожна картина мала запланований рекламний бюджет. Зараз я не можу навіть повідомити про те, що роблю. Тут немає ніякої змови чи інтриги — це просто реальність життя. Зараз немає в суспільстві потреби в художніх ідеях.
Рівень деградації дуже великий! Середній рівень культури суспільства впав нижче підошви черевиків. У нас науково-технічна інтелігенція і студентство більше не є основною аудиторією для культури. І літні люди пішли з цього простору. Ну і, звичайно, сталися рішучі зміни якості людських душ. Деградація стала надзвичайною. І може стати безповоротною.
— Що може це змінити?
— Страшна, стресова ситуація загальнонаціонального масштабу. Рішуча зміна політичної атмосфери в країні. Зміна пріоритетів. Політична воля, розуміння, що таке культура для Росії. Для Росії культура означає значно більше, ніж для Німеччини чи Італії. Росія без культури перетвориться на національні групки, які будуть ненавидіти одна одну. Лише культура може втримати народ від здичавіння. Релігія не втримає. Немає інших зв’язків, крім культурних, які б єднали людей міцно й у любові одне до одного.
— Чому так виходить, що кращі фільми в нашій країні були зняті в роки несвободи, а тільки-но з’явилася свобода — зникли видатні твори?
— Дуже просте питання! Для того, щоб з’явилися двадцять дуже хороших письменників, для того, щоб виникло покоління режисерів, як у Радянському Союзі (де було ціле покоління чудових режисерів), треба, щоб загальний рівень культури народу був досить високим. Лише за наявності такого масштабу розвитку культури, як у радянський період, могла з’явитися така активна й багато в чому благодійна праця художників. Згадайте: в кожному великому місті був драматичний театр. Театр юного глядача. Дитячі музичні школи. У кожному обласному центрі — своє видавництво й кіностудія. У Радянському Союзі була велика індустрія кіно: лише для виробництва плівки працювало три великі комбінати. Коли приїжджав Тарковський, ми організовували зустрічі з ним в університетах та інститутах. Це було важко. Але що це були за люди, що сиділи й стояли в залі!
— Куди всі вони поділися?
— Напевно, загинули. Не залишилися з нами. Коли починаються складні соціальні потрясіння, в першу чергу страждають саме ці люди. Вони першими покидають культуру.
— Вам це не нагадує те, що було під час першої хвилі еміграції після революції?
— Нагадує. Тільки це не так очевидно... Тоталітарній державі вкрай необхідні мистецтво й кіно, а демократичному...
— Це не парадоксально? Здається, що має бути навпаки.
— Ні. У тоталітарній державі через сформульовану ідеологію ставляться конкретні завдання саме перед таким масштабним явищем, як мистецтво. А демократична держава таких завдань не ставить взагалі!
Скидає цю ношу на людей. А вони далеко не завжди можуть її нести. Там, де держава залишає культуру, — деградація. Це характерно для Старого Світу...
На мій погляд, німецького кінематографа немає. Це означає, що німецькому суспільству він не потрібний. Немає потреби в кіношколах, в індустрії. Молодь, здібна й талановита, не пов’язує своє життя з цією сферою. Якщо оголосити конкурс на режисерські курси, побачите, яка кількість бездарних людей прийде. А талановиті вже й не підуть учитися режисурі.
Питання мистецтва — особливе питання. Мистецтво — це найяскравіша, самовіддана потреба людини в самореалізації. Виникнення значних творів у цій галузі завжди пов’язане з індивідуальністю. Є людина — довкола неї все починає групуватися. В СРСР людей, схожих на Андрія Тарковського, не було взагалі! Його ненавиділи, він дратував десятки й сотні колег-режисерів. Я неодноразово був свідком цієї ненависті. Художній твір завжди пов’язаний із конкретною людиною. Чому в Ізраїлі немає великих режисерів? Чому їх мало в Європі? Ізраїль зібрав такий інтелектуальний запас — «заповідник»! Скільки художньо обдарованих людей! Де великі режисери?
— Де ж ті заповідники, в яких вони збереглися?
— Якщо говорити про кіно чи музику — вони збереглися там, де є індустріальна участь. У США це існує не тому, що там є великі режисери, а тому, що налагоджено фабричне виробництво фільмів. Колосальне потокове виробництво. Дуже багато варіантів, багато пропозицій, і всередині них можуть реалізуватися по-справжньому здібні люди. І там є видатні фігури в кінодраматургії. Більшість американських картин — це чудові задуми, чудові сценарії при середній режисурі та пересічній роботі акторів. Країна, яка не має своєї літератури, змогла зосередитися на кінодраматургії. Американці змогли створити сюжетні й ідейні шедеври. Але від цього й «викривлення»: так, вся «культура» сучасного тероризму повністю взята з американського кіно.
— Що ви зараз намагаєтесь реалізувати?
— Є задум, який реалізовується з французькими колегами, — фільм про Другу світову війну. Але спершу треба закінчити «Фауста». Є задуми, які чесніше робити лише в документальному кіно, а є ідеї, які ніколи в документальному кіно не реалізувати, тому що вони вимагають такого рівня узагальнення, таких художніх прийомів, такої «недомовленості»... Це як — не всі хвороби треба лікувати хірургією. Те ж саме в кіно, якщо вважати, що документальне кіно — це хірургія, а ігрове — це терапія. У документальному кіно є обов’язки перед глядачем: все договорити до кінця. А в ігровій формі ти не зобов’язаний все відкривати. Ти маєш право щось недоговорити.