Громадськість розбурхав новий, запропонований владою, закон про вибори до парламенту. Він став предметом вельми гострого обговорення на телевізійних ток-шоу. І у Ганни Безулик, і у Савіка Шустера, і у Євгенія Кисельова говорили про одне...
ДЕМОКРАТУРА НАПЕРСТОЧНИКІВ
Як відомо, черговий юридичний витвір Партії регіонів передбачає повернення до минулої, змішаної пропорційно-мажоритарної виборчої системи, що міцно асоціюється в пам’яті з епохою зрілого кучмізму. Зрозуміло, що в правовій творчості Партія регіонів виходить виключно зі своїх власних інтересів, прагнучи створити політичний устрій, який би максимально не залежав від настроїв виборців. Перефразовуючи вусатого вождя всіх народів: «Важливо не хто голосує, а хто контролює виборчий процес». Закон усуває останні сумніви щодо того, хто... Виборці можуть абсолютно не переносити Партію регіонів, але позбавити її влади законним мирним шляхом уже не зможуть, оскільки жодних гарантій формування рівновіддалених від усіх політичних сил виборчих комісій не залишається. А якщо раптом унаслідок якогось дива до парламенту все-таки оберуть нерегіональну більшість, то набере чинності добре апробований механізм «тушканізації» депутатів, тим паче, що мажоритарного депутата «тушканізувати» набагато легше, ніж партійного, адже в нього більше можливостей зрадити своїх виборців і піти туди, де краще «годують»... Мажоритарність може бути чимось корисною лише тоді, коли існують реальні можливості відкликання депутатів. Без цього вона анітрохи не додає демократичності. До речі, нинішні творчі зусилля регіоналів щодо переформатування політичного устрою України обіцяють нам класичну латиноамериканську або близькосхідну «демократуру», симбіоз демократії (суто зовнішньої) та диктатури (фактичної).
Така «демократія», що нагадує віртуозну гру «наперсточників» на базарі або карткових шулерів, була в Єгипті й Тунісі. Адже там теж відбувалися вибори, функціонував парламент, суди й так далі. Інша річ, що відправити владу у відставку було так само можливо, як чесно виграти в карти у шулера. Ну, а потім в цих теж «демократичних», як і «регіональна» Україна, країнах почалося те, що робить народ, коли переконується в тому, що його нахабно дурять.
ДИНАСТІЯ... ДЕПУТАТСЬКА
А в студії «РесПубліки» обговорення йшло досить стримано, без завзяття. Дійство справляло усипляюче враження імітації справжньої дискусії. Симулякр свободи слова? Неспішний перебіг програми дещо зіпсував журналіст Віктор Шлінчак, запропонувавши заборонити депутатам нинішнього й попереднього складів Верховної Ради знову балотуватися. У цьому щось привабливе є. Країна деградує, за 20 років не вирішені питання ні енергетичної незалежності України, ні європейської інтеграції, ні дерадянізації, ні соціальної справедливості та верховенства права, не проведені давно перезрілі реформи, Україна є найбіднішою країною Європи (якщо не рахувати Молдови) з надзвичайно вразливою економікою, а ми багато років вимушені споглядати одні й ті самі благополучні фізіономії в парламенті, на яких усі українські біди жодним чином не позначаються. Чи не є підсумки цього двадцятиріччя переконливим свідоцтвом нікчемності депутатського корпусу й необхідності його повного оновлення? Чому президентом України можна бути не більше двох термінів поспіль (наразі, поки регіонали не виступили з якою-небудь іще законодавчою ініціативою), а парламентарієм усе життя? Адже вже депутатські династії з’являються, мандатами обзаводяться діти й онуки законодавців. 10 років більше ніж достатньо, щоб депутат ВР зробив щось корисне для країни або продемонстрував свою повну бездарність. То хіба депутати всіх скликань не причетні до того сумного становища, в якому опинилася Україна?
У Шустера з апологією нового закону виступив парламентський предводитель регіоналів Олександр Єфремов. Не забув похвалити рідну партію, повідавши, що її уряд заробив для України аж 5 млрд. гривень. А тут іще Арсеній Яценюк єхидно зауважив, що одна лише таємнича компанія «Лівела», звільнена від податків і зборів, не сплатила до держбюджету 4 мільярди гривень... Закон же про парламентські вибори виглядав нічим іншим, як освяченням партійно-групових інтересів регіоналів. Це, за словами симбірського дворянина Ульянова В.І., — «воля панівного класу, зведена до закону», як то кажуть, Партія регіонів на вічні часи й ніколи інакше...
ЧЕРГОВИЙ «БОРДЕЛЬ» ДЛЯ КПУ
Заступниця глави Мін’юсту Партії регіонів (ну, не України ж), захищаючи одіозний закон, посилалася на досвід Литви та на схожі положення в литовському законодавстві. Але в нас далеко не Литва. Адже зрозуміло, що ПР однозначно й принципово не збирається вести чесну гру. Хто сумнівається, нехай пригадає місцеві вибори 2010 року, де регіонали яскраво продемонстрували свою вдачу. Оскільки все пройшло безкарно, це окрилило ПР і спонукало до подальших електоральних «подвигів». Не сподобався закон союзникам ПР, литвинівцям і комуністам, оскільки стало очевидно, що для регіоналів послуги цієї публіки вже не настільки гостро необхідні. Нардеп від Блоку Литвина пан Зарубінський виголосив щось пристрасне, в чому можна було відчути приховану глибоку образу. Але мавр зробив свою справу, мавр може йти. Подібну розв’язку литвинівці могли передбачити в той самий момент, коли вони зливалися з Партією регіонів. Настав час викинути на звалище політичного життя тих, кого вже використали і хто є відпрацьованим матеріалом. Комуніст Царьков пригрозив на найближчих партійних зборах (з’їзді КПУ) поставити питання про вихід з коаліції з ПР, тому що комуністи почуваються в ній, як, за словами Царькова, «черниця в борделі». Треба мати багату фантазію, щоб таку «святу» структуру, як КПУ, порівнювати з черницею, та й в історії КПУ цей «бордель» далеко не перший... Сьогодні дуже непросто захищати пропорційну виборчу систему, оскільки лідери, зокрема й демократичних партій, її по факту зрадили, перетворивши на приватну лавочку, політичний кооператив, об’єкт особистого й групового свавілля, на простір всіляких зловживань, коли до списків брали або товстосумів, або холуїв партійного вождя. Вони потім абсолютно природно й передбачувано зробилися «тушками».
Нині ж дуже важко відбиватися від мажоритарної або мішаної системи, які нічого хорошого Україні не несуть. Найбільш перспективний варіант — це пропорційна система з відкритими списками. За неї багато партійних керівників виступали, але, окрім виступів, нічого не зробили для її затвердження. І це теж зрозуміло. Знову спрацював «демон» шкурницького інтересу. Адже з відкритими списками рядові партійці можуть виявитися популярнішими в масах людьми, ніж голови партій. Багато «королів» в умовах чесної конкуренції ризикують виявитися «голими»... Показово, що представник Президента у Верховній Раді Юрій Мірошниченко, котрий належить до найбільш пристойних людей у ПР, визнав, що особисто він теж схиляється до пропорційної системи з відкритими списками. Але ця людина знаходиться «при виконанні» й зобов’язана озвучувати загальну позицію партії. А запропонований регіоналами Закон про вибори було б справедливо назвати законом про невибори будь-кого, крім Партії регіонів.
ГОСПОДАРНИКИ ДОГОСПОДАРЮВАЛИСЯ
Потім обговорювали сенсаційний лист глави правління Національного банку прем’єр-міністрові М.Азарову, сенс листа гранично простий: усе йде до фінансової катастрофи, до гіперінфляції з усіма наслідками, що випливають звідси.
Віталій Портніков пояснив ситуацію тим, що всі гілки влади демонструють повну некомпетентність. А Арсеній Яценюк відчайдушно звернувся й до ПР, й особисто до представника Президента в парламенті Ю.Мірошниченка із закликом мало не трагічним: беріться за розум, усе йде до краху. Коли все провалиться, вже ніхто нічого не поправить. Він знову поцікавився в правлячої партії: навіщо ви списали приватним фірмам 24 мільярди гривень боргів перед держбюджетом? До хору стривожених голосів приєднався й екс-міністр ЖКГ Кучеренко: ми на краю прірви. Догосподарювалися міцні регіональні господарники та професіонали. Прозвучало й украй неприємне повідомлення про те, що Верховна Рада ухвалила в першому читанні закон, що дозволяє за борги віднімати у громадян житло. На відміну від олігархів, людям боргів ніхто не вибачить. А в борги нинішня влада здатна загнати будь-кого. І тоді вимітайтеся зі своєї квартири на вулицю. Навіть не хочеться зловтішатися з приводу того, що ті, хто голосував за Партію регіонів, проклянуть той день і годину, опинившись на смітнику. Закон загрожує мільйонам українців реальною перспективою опинитися на положенні бездомних, бомжів. А це може призвести до громадянської війни, оскільки народу буде нічого втрачати, крім власних кайданів. І цей гнів, і цей відчай не зупинять жодні спецслужби, жодні силові структури. Йдемо до нової Коліївщини? До УПА-2? Чи не тому В.Ф. Янукович заговорив, перебуваючи в Криму, про протидію радикалізму?
У Кисельова у «Великій політиці» приймали почесного гостя — віце-прем’єра й головного реформатора Сергія Тігіпка. Розпитували його про пенсійну реформу, про те, чи дійсно він піде у відставку, якщо Верховна Рада не підтримає цю реформу. Нардеп від БЮТ Наталя Королевська, котра опонувала йому, зазвичай стримана й неагресивна, тут продемонструвала справжній політичний темперамент. Вона популярно пояснила Сергію Леонідовичу, що для успішної пенсійної реформи необхідні зростання економіки та довіра населення до влади. Зараз немає ні одного, ні другого. Виявившись цього разу справжньою «пасіонарією», Королевська таврувала владу в особі Тігіпка, який якось дуже мляво чинив опір, даючи підстави підозрювати його у відставних настроях. Дійсно, чи захоче Партія регіонів вішати на свою шию цю дуже непопулярну реформу, коли до виборів до парламенту залишився всього лише рік? Начебто добре підготувалися, все «забетонували», кого треба, усунули або посадили, а спокою на партійній душі все немає, а раптом... Може, саме в розумінні ситуації, що склалася, й криється розгадка певної відстороненості Тігіпка від проблематики реформації, явна відсутність драйву у його виступах? А несамовита Королевська не вгамовувалася: ця реформа робиться для того, щоб не чіпати інтересів великого бізнесу й зберегти привілеї бюрократії. Нині в Україні відбувається одержавлення тіньової економіки (яка становить 50% усієї національної) на користь правлячої верхівки. Після нового податкового кодексу почався економічний провал і різке зростання безробіття, на 400 тисяч скоротилася кількість платників податків. А влада продовжує збільшувати витрати на себе кохану, не забуваючи закликати народ до жорсткої економії й змушуючи його до цього. Останній висновок невблаганної Королевської був простим і зрозумілим: «поки влада не припинить красти, жодні реформи проводити неможливо».
ЛІБЕРАЛЬНА МАРМИЗА УНТЕРА ПРИШИБЄЄВА
А от телеканал RTVI і радіостанція «Эхо Москвы» змусили дещо засумніватися в професіоналізмі російських колег-журналістів. У програмі «Особлива думка» Леонід Радзіховський підтримав обурення національно акцентованої російської публіки з приводу арешту та передання міжнародному трибуналу генерала Боснійських сербів Ратко Младіча, мовляв, сербів судять, а хорватів і мусульман не чіпають. Шкода, що такого класу журналіст, як Леонід Радзіховський, примудрився не знати загальновідомих усім, хто цікавиться подіями етнічного конфлікту на території колишньої Югославії, фактів. Перед міжнародним трибуналом окрім сербських пройшла ціла низка хорватських і мусульманських генералів і офіцерів. А десь рік тому Хорватія видала трибуналу свого національного героя генерала Анте Готовіну. До речі, Готовіна добровільно здався владі й пішов за грати, щоб не заважати своїй країні вступати до Європейського Союзу, хоча міг би років 20, як Ратко Младіч і Радован Караджич, переховуватися, й багато хорватів вважали б за честь для себе його переховувати. На щастя для професійної репутації Радзіховського, один слухач «Эха Москвы» повідомив про ці обставини, й Леонід, треба віддати йому належне, не затявся в помилках, скрушно зазначивши: «Ну ось, уперше в житті повірив патріотам і пошився в дурні».
А в програмі «Ціна перемоги» її ведучий Віталій Димарський і пітерський історик Юлія Кантор міркували про історію балтійських країн, Литви, Латвії й Естонії в період 1939-1945 рр. Фігуранти демонстрували суто російський національний погляд на події, з властивою йому схильністю до компліментарних російськоцентричних міфів («нас возвышающий обман», як писав Пушкін) і деяким дефіцитом політкоректності щодо неросіян. Юлія Кантор, зокрема, відмовляючись визнати радянську окупацію балтії, вважаючи за краще говорити про анексію, як аргумент наводила факт відсутності опору 1940 року з боку Литви, Латвії й Естонії. Але які шанси були в цей час у прибалтів, затиснутих між Гітлером і Сталіним, якщо Червона Армія кількісно перевищувала чисельність усього чоловічого населення цих країн? Між іншим, у Чехословаччині 1939 року теж не було опору, не було його і в Данії, але там це не заважає говорити саме про окупацію. Опір литовців, латишів і естонців розпочався пізніше й відбувався в єдино можливих підпільно-партизанських формах. «Лісові брати» билися до середини 50-х років ХХ століття. Лише у Литві за даними МДБ Литовської РСР у 1944—1952 рр. було ліквідовано 2353 загони «лісових братів», убито 19888 і заарештовано 18851 повстанця. Така ж ситуація, як писав у доповідній записці Президії ЦК КПРС Л.П. Берія, була в Естонії й Латвії. Зрозуміло, що 1940 року крихітні балтійські армії не могли протистояти величезній військовій потузі СРСР. Хоча президент Литви Антанас Сметона дав наказ командувачеві литовської армії дивізійному генералові Вітаускасу чинити збройний опір. Генерал не виконав наказу й був нагороджений совєтами званням радянського генерал-лейтенанта, закінчивши кар’єру начальником військової кафедри Каунаского політехнічного інституту.
Юлія Кантор озвучила вельми сумнівну тезу про те, що у ХХ столітті країни балтії двічі здобували незалежність з рук Росії. Це нарцисичний історичний міф. За радянських часів любили розповідати про те, як Ленін «подарував» незалежність Фінляндії й Польщі. Незалежність Фінляндії була завойована в жорстокій кровопролитній війні патріотів проти місцевих комуністів і російських більшовицьких військ. Коли армія генерала Маннергейма вигнала фінських і російських «червоних» з території Фінляндії, Іллічу нічого не залишалося, крім зробити хорошу міну при поганій грі, визнати доконаний факт. Те саме й з Польщею. Коли Червона Армія наступала на Варшаву, в тилу для поляків уже готували ревком з російських більшовиків польського походження. Але «диво на Віслі» врятувало Польщу та Європу. Леніну довелося визнати й цей факт. Естонія 1920 р. зуміла завдати тяжких втрат Червоній армії РРФСР і захистити себе. Тартуський мирний договір зафіксував ситуацію, що склалася, а Естонія отримала від радянської Росії контрибуцію — 10 тонн золота, що, втім, було подано більшовицькою пропагандою як передання Естонії її частини золотого запасу колишньої Російської імперії. Збереглися цікаві фотографії: переможці-естонці везуть на возах російське золото, а службовці Національного банку приймають його на зберігання в Таллінні. Зі зброєю в руках добилися незалежності й латиші, й литовці. Тож які там «дарунки»...
На жаль, коли мова заходить про сусідів Російської Федерації, тон радіо «Эхо Москвы» та каналу RTVI відчутно змінюється й замість благородного демократичного й ліберального обличчя з’являється неприємна й до болю знайома фізіономія чи то унтера Пришибєєва, чи то щедрінського Угрюм-Бурчеєва. Шкода. Усе те ж переконання в тому, що Росія ощасливила все людство, а підле людство ніяк не демонструє належної вдячності. Ю.Кантор навіть добалакалася до того, що депортація жителів Балтії до Сибіру в 1940—1941 рр. «урятувала їх від німецької окупації». Без коментарів.
Тим часом, в українському інформаційному просторі свою важливу й потрібну роботу продовжує «Машина часу» Андрія Охрімовича («5-й канал»), розповідаючи про український національно-визвольний рух. Він порушує найгостріші й неоднозначні питання української історії ХХ століття, заповнюючи величезну історичну діру у вітчизняному телепросторі. А від його незмінної фінальної фрази: «Любіть Україну! Тримайте порох сухим!» — у наш важкий час стає якось легше на душі й з’являється надія.
