Є така гра: людину відволікають якимись незначними діями і в цей час дають прості завдання, що необхідно виконати якнайшвидше — відповісти на питання, підібрані за принципом широковживаних понять, явищ, предметів. Наприклад: «відомий російський поет», «плодове дерево» й подібне. Практично всі гравці відповідають однаково. Звичайно, спрацьовує простенький психологічний ефект: мозок, відволікаючись на додаткову роботу, видає на-гора поняття, що вбите у свідомість і стало фішкою.
Ось такі фішки, вбиті у нашу свідомість ще з часів «великого друга» дітей, робітників, селян (продовжіть самостійно!) спрацьовують до сьогодні. І необхідні значні зусилля, щоб вийти з цього зачарованого кола.
Найцікавішим є те, що самі творці подібних політичних фішок висували варіанти, але у свідомість населення втокмачували тільки один. Наприклад, усім відомо, що за радянських часів термін «націоналізм», та ще й з додаванням «український буржуазний» носив гранично негативний відтінок. Якщо ж говорили про німецьких окупантів, то обов’язково додавали «фашистські». А от коли згадували соціалізм, то це явно величезний позитив, буржуазна ж демократія — то якась пародія на те, що мали у країні переможного соціалізму. І не всім відомо, що у виступах керівників, перш за все самого Сталіна, свого часу звучали абсолютно протилежні акценти. Це ще раз доводить, що вислови таких діячів не є документом, а от прихильники Сталіна якраз сприймають його слова як беззаперечну істину.
Щоб спростувати такий підхід, наведемо декілька прикладів. Почалося все з великої дружби між СРСР і передвоєнною Німеччиною, тобто між Сталіним і Гітлером. В одній із бесід із представниками «головного дружбана» Молотов озвучив те, що повинно було стати фішкою: «Наші держави дуже близькі за ідеологією, адже ми соціалісти й ви соціалісти» (націонал-соціалісти). Проте дружба була недовгою; соціалісти національні випередили інтернаціональних і Другу світову з рядом вітчизняних воєн, що вели народи Європи, доповнили Великою Вітчизняною війною народів СРСР як її найбільшою складовою. Тоді і з’явилась необхідність виправдовуватись за «єдність соціалістів» і доводити, що ідеології двох держав не мають нічого спільного. Це було зроблено Сталіним у його промові 6 листопада 1941 р. на засіданні московської міської ради. Була використана фішка «фашисти». Тепер він укарбовує її у свідомість слухачів як завдання для подальшої пропаганди, зауважує, що гітлерівці не погоджуються з цією назвою і «вперто називають себе націонал-соціалістами». І починається у сталінському стилі «розбір по пунктах». Спочатку доводиться, що німці не є націоналістами. «Вони були націоналістами, коли займались збиранням німецьких земель, об’єднанням Рейнської області, Австрії і тому подібне (!!!). Коли ж вони почали захоплювати чужі території, то стали імперіалістами, їхня партія стала загарбницькою, гнобительською». А хто ж допомагав Гітлеру загарбати Польщу, хто з ним ділив «європейський пиріг»? Виходить, що в поняття «націоналізм», «націоналісти» Сталін не вкладає негативного смислу — навпаки, це явище має позитивний присмак.
Але Україна й після війни залишилась для Сталіна великою проблемою, і тоді поняття «націоналізм» було перетворено на фішку з негативним відтінком, а щоб забули про позитивний гітлерівський націоналізм, до неї додали «український буржуазний». Отже, український націоналізм — не «збирання земель» за Гітлером, а побудова власної держави — завжди був кісткою в горлі кремлівського керівництва. Цікаво, що б сказав Сталін про «позитивний націоналізм збирання земель» сьогоднішньої Росії, об’єднаний з «позитивним імперіалізмом» (демократичним, ліберальним і тому подібним)?
Далі розбирається другий пункт назви партії — соціалістична. «Чи можна вважати гітлерівців соціалістами?» — запитує вождь. І відповідає: «Ні, не можна, бо насправді гітлерівці закляті вороги соціалізму, реакціонери й чорносотенці, що позбавили робітничий клас і народи Європи елементарних демократичних свобод». Гітлерівці, — каже доповідач, — критикують англо-американський політичний устрій, називаючи його плутократичним режимом. Далі йде розкланювання перед союзниками, Сталін відзначає, що в Англії та США є елементарні (?!) демократичні свободи, існують профспілки робітників і службовців, є робітничі партії (отже, не одна!), є парламент. Цікаво, чи виникало у слухачів бажання порівняти сказане з існуючою в СРСР системою? І до якого режиму тоді віднести реалії СРСР? Якщо ж додати до того справжнє, а не вигадане становище німецьких громадян? Адже Гітлер фактично побудував соціалізм, але саме з тим напрямком, що вказаний у назві партії — національний, тобто тільки для справжніх арійців. А фішки Гітлера щодо західних демократій у післявоєнний період протистояння СРСР і США були використані сталіністами без докорів сумління.
Після таких сентенцій Сталін робить сенсаційне відкриття: «По суті справи гітлерівський режим є копією того реакційного режиму, що існував у Росії за царату». Прямо-таки плювок вождя в сучасну РФ, що оголосила себе наступницею цієї Росії й навіть використала її державний герб, тобто, за Сталіним, це те саме, якби сучасна Німеччина використала свастику як державний символ. І вождь робить загальний висновок: «Якщо ці оскаженілі імперіалісти й найлютіші реакціонери все ще продовжують наряджатись у тогу «націоналістів» і «соціалістів» (зверніть увагу на однаковий політичний відтінок цих термінів! — В. Б.), то це вони роблять для того, щоб ошукати народ, обдурити простаків і прикрити прапором «націоналізму» і «соціалізму» свою розбійницьку імперіалістичну сутність». До речі, а як же правильно називати гітлерівських загарбників, щоб це звучало і стисло, і по суті? Напевно, найбільш точною є назва «нацисти», знаючи, що це скорочення «націонал-соціалістів».
Отже, не будемо забувати, що політики вигадують певні фішки, тобто використовують слова з цілком нейтральним змістом, надаючи їм гранично негативного чи суперпозитивного відтінку, втокмачують їх у нашу свідомість, приклеюють як ярлики до певної групи людей, понять, явищ і маніпулюють нашою свідомістю, перетворюючи громадян на маріонеток. І щоб звільнитись від такої залежності, необхідне вміння аналізувати різні точки зору, бажання ознайомитись із ними, врешті-решт, існує звичайна людська гідність. Справжня свобода, а не «волюшка», починається з інтелектуальних зусиль, чіткої громадянської позиції, розуміння суті процесів у загальнонаціональному контексті, з вироблення обѓрунтованої точки зору. Це важка робота, але здобуття свободи варте того!
