Останнім часом у всьому світі у політиків різного калібру стали актуальними такі поняття, як модернізація, трансформація, перезавантаження. Так сталося, що ідеї глобального прагматизму взяли гору над потребами внутрішнього світу, й це несе загрозу планетарного характеру. Є багато причин і пояснень такої ситуації, але очевидним залишаєтьсь те, що світова еліта через абсолютизацію свого «я» та розуміння інтересів та потреб лише свого впливу не змогла системно спрогнозувати розвиток подій та процесів взаємопов’язаного характеру, що струсонули цілий світ.
Увесь комплекс викликів та загроз, що набули світового масштабу , особливо загострюється в країнах транзитних суспільств, до яких належить й Україна. Візьмемо одну складову державної політики — інформаційну, абсолютно рівноправну з економічною й оборонною, і спробуємо виявити її специфіку через характеристику національного інформаційного ландшафту.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР — ФАКТОР ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ЧИ ІНСТРУМЕНТ МАНІПУЛЯЦІЙ?
Історичний досвід свідчить — у будь-які технологічні епохи комунікація залишається чи не вирішальним чинником управління соціальними процесами. Особливу роль відіграють ЗМК у постсоціалістичних країнах. Польське радіо поруч із церквою залишилося одним із провідних соціальних інститутів, незаперечним авторитетом залишається Румунське радіо, радіо Словаччини, Чеське радіо, колосальну роль у встановленні незалежності України відіграло Українське радіо, яке в силу своїх історичних традицій в радянський період зберегло український дух.
Варто зазначити, що громадські мовники країн Західної Європи на сьогодні залишаються провідними комунікаторами у сфері суспільних відносин, посідаючи в загальнонаціональному просторі інформаційно-частотного ресурсу близько 20% свого сегменту. Інша картина в нас — державні мовники, які завтра можливо стануть громадськими, охоплюють близько 5% загальнонаціонального інформаційного ресурсу, а фактично весь простір захоплений приватними мовниками, часто з іноземним капіталом.
Наступна інформація мала б прозвучати як грім, як відлуння відомої новели Стефаника, коли батько власними руками позбавив життя свою дитину. Уперше майже за 90-літню історію зникли з ефіру в довгохвильовому діапазоні програми Українського радіо. Лише у цьому році обсяги поширення програм національного радіо скоротилися на третину. Нас випихають зі своєї хати не лише сусіди — важковаговики інформаційного поля, такі як Росія, Польща, Румунія, але й значно скромніші Білорусь, Молдова, Словаччина. Це, по суті, втрата інформаційного суверенітету. Останні десятиріччя ніхто на це не реагує, немає достатнього розуміння цієї проблеми й сьогодні. А тому так важко проходять необхідні реформи. Це не державна інформаційна політики, а швидше її безпорадна імітація. Зрозуміло, що глибинні соціальні реформи потребують такого самого послідовного системного інформаційного забезпечення, яке мало би свою філософію й власне обличчя. Приватні мовники, де править бал комерція, не здатні цього зробити. Державні ж, на жаль, опинилися на периферії інформаційного поля, вони змушені змиритися з місцем аутсайдерів. І коли Перший Національний канал телебачення у вечірній прайм-тайм, аби підняти рейтинги показує «Бої без правил», а державне радіо відмовляється від довгохвильового діапазону, себто передач, які слухають незаможні найширші верстви населення й який байдужий рекламодавцям, то це не тільки дилетантство, а щось, що викликає серйозне занепокоєння.
Для того щоб провести непопулярні, але необхідні реформи, треба максимально змобілізувати націю, й засоби масової комунікації для цього найкращий інструмент. Це блискуче довів Китай, що розгорнув у період економічних трансформацій колосальну інформаційно-пропагандистську, роз’яснювальну кампанію. Тоді були започатковані не просто цикли програм по телебаченню й радіо, а створені спеціальні економічно-просвітницькі канали, випущені величезними тиражами спеціальні брошури, які навчали жити по-новому і докторів наук, і домогосподарок. У нас стартові позиції схожі, але дещо відрізняються: вони набагато складніші як в економічній, так і в інформаційній сферах. Важко говорити про мобілізуючий державотворчий фактор, в центрі якого має бути ідея духовно багатої та успішної нації. Відтак без серйозних реформ державно-управлінського спрямування в інформаційній сфері, де держава має визначити правила гри, враховуючи національну домінанту, особливо у транзитному періоді, неможливо буде говорити про успішність реформ соціального та економічного характеру.
Соціальна місія або комерціалізація?
Питання майже риторичне. У сенсі бурхливого роздержавлення, агресивного захоплення частотного ресурсу, передавально-розподільчих мереж Україна — незаперечний європейський лідер. За двадцять років ми фактично втратили фізично-частотний ресурс. Він уже не належить українському народові. Він став засобом збагачення.
Сьогодні починають приймати обережні запізнілі закони, концепції щодо інформаційної політики, безпеки, більшість населення країни не може отримувати всебічну інформаційну продукцію. Адже замовляють інформаційне меню для всієї країни приватні власники телерадіокомпаній, яким належить понад 90 відсотків усього частотного ресурсу. І формування духовно чистої, патріотичної особистості в них не серед пріоритетів. Тут панує філософія заробляння грошей зі своєю жорсткою природою й відповідною логікою. Програмний продукт переважно завезений із сусідньої держави, в розважальних програмах, численних серіалах —суцільна героїзація чужих символів, а українські персонажі часто постають недолугими й кумедними. Чи не час нагадати, скільки славетних імен Україна дала світу. Ось де реальні наслідки втрати інформаційного суверенітету.
Як би критикани не говорили про позавчорашній день українського телебачення, селянський дух українського радіо, але на відміну від усіх сьогоднішніх мовників, приміром, учорашнє Українське радіо мало свою філософію: в глибинному змістовному сенсі — це продукування цивілізаційних моделей добра, справедливості, любові , патріотизму, у художньому плані — це формування естетичних ідеалів високої музики, літератури, художнього слова, справжньої української пісні. Якщо авторські передачі лауреатів Шевченківської премії не відповідають ціннісним орієнтирам сьогоднішнього Українського радіо, а натомість з’являються годинні порожні балачки про буденне — то це вже не зовсім Українське радіо. Саме так виникають загрозливі тенденції знищення унікальної національної школи радіо- та тележурналістики, що сформувалася саме на Хрещатику, 26.
Тимчасом багаті британці, німці, французи й менш багаті поляки, угорці, румуни солідарні в тому, що витрачають значні кошти на просвітницькі, дитячі програми, на утримання великих музичних колективів, квотують в ефірі музичну продукцію, реально соціалізують ефір, роблять все те, що увиразнює націю, виробляє антивірус до глобальних викликів.
Інформаційні платформи — поле битв або змагання ідей
В епоху високих технологій, реального інформаційного суспільства змагальність набрала більш тонких та досконалих витончених форм, аніж у часи агітпропу та холодної війни. Україна в силу своєї економічної та технологічної відсталості виявилася не готова до таких протистоянь. Досі немає державницького розуміння, відповідних реальних програм просування свого інформаційного продукту до світових споживачів. Без такої складової державної політики, перебуваючи фактично на самоті в зовнішньому світі та поза будь-якими міжнародними блоками, ми приречені бути аутсайдерами у світовій спільноті.
Унікальну картину можна було спостерігати останнє десятиліття, коли практично вся прикордонна частотна смуга України захоплювалася сусідами, а ми замість адекватних дій вели дискусії про транскордонне мовлення. Державні компанії програвали всі можливі конкурси, а ефір доповнювався інтернаціональним «розгуляєм» — санкціонованим, хоч як це сумно, Національною радою з питань телебачення і радіомовлення України.
Держави-сусіди збільшують закриті бюджети для просування свого іміджу, відкривають закордонні корпункти, в будь-який спосіб протискаються у внутрішні телерадіомережі, а ми втрачаємо те, що маємо. Чи не зависока ціна таких експериментів, коли аматори беруться за державну справу? Ще одна асоціація за Стефаником. Вперше за 60-річну історію в цьому році зникли з ефіру програми українського іномовлення, що фактично означає руйнацію цієї унікальної служби, про що, власне, згодом і було повідомлено офіційно. Це не просто загроза національної безпеки, предмет для обговорення на засіданні РНБО, а фактично катастрофа в інформаційному просторі для держави, яка, по суті, опинилася поза світововим інформаційним полем .
А коли на фоні розмови про доцільність такого бізнес-проекту, як іномовлення, водночас підписуються дивні угоди з Еuronews, тоді залишається лише розводити руками. Замість того аби підтримати власного виробника в такій делікатній справі, як іномовлення з особливою стилістикою та відповідними акцентами, ми прилучаємося до сумнівних зарубіжних проектів.
«Барикадна журналістика» — об’єднання або розкол
Очевидно, що успішність цивілізаційного поступу України залежить від продуктивної об’єднавчої ідеї. Важко її буквально сформулювати, це синтезоване поняття, але як для великих країн США, Великобританії, Франції чи маленьких Словаччини, Естонії, Болгарії незаперечними цінностями є історія з її героїчними та трагічними сторінками, прапор, мова, релігія, усвідомлення мети, перспективи розвитку. Для України за роки незалежності ця проблема в силу безвідповідальної політики, впливу зовнішніх факторів перетворилася в реальну загрозу державності. Святкування Соборності цього року, роковин від дня народження та смерті великого Кобзаря яскраво це продемонстрували. Але чи не вирішальну роль в приниженні самої ідеї зіграло рідне телебачення. Так звані політичні ток-шоу продовжували виконувати свою руйнівну місію — сіяти злість, агресію, недовіру. Підсумок кожної такої програми очікуваний — двополюсна Україна постає як неефективне утворення без будь-якої історичної перспективи, а українці як недолуга, примітивна, зрадницька нація. Росіяни, румуни, поляки, угорці пошановують своїх героїв не лише у себе на Батьківщині, а скрізь, куди б не вели їх історичні дороги, відтак з’являються на українських землях пам’ятники, меморіальні дошки, музеї героїв сусідніх держав, не завжди симпатичних для нас, а інколи й конфронтаційних. Але українці шляхетні, толерантні, з повагою і розумінням ставляться до всіх . Натомість після «промивання мізків» політиками, «експертами» часто з відвертим українофобським духом під режисуру переважно заїзжджих ведучих — наша історія — це випалена пустеля, де ніколи не було нормального життя. Якщо в Росії в ряди національних героїв стали — Олександр ІІ, Микола ІІ, Денікін, Колчак, Солженіцин, то в нас продовжують лякати людей Мазепою, Петлюрою, Бандерою. Зрозуміло що це шлях не об’єднавчий для України, а наростання прірви, і , зрештою, Руїни.
Зрозуміло, що прямоефірні майданчики, які збереглися в нашому ефірі — це ознака відкритості суспільства, це часто єдиний шанс для опозиції висловити свої думки, але водночас при відповідній режисурі це можливість провладної більшості доконати опонентів, перекласти сьогоднішні провали на своїх попередників.
Але я переконаний, що «барикадна журналістика», запроваджена в українському ефірі високооплаченими московськими «остарбайтерами» — це хибний шлях становлення демократичного суспільства. І влада, і опозиція, якщо вони по-справжньому відповідальні, не зацікавлені в такій лавині негативної енергетики, деструктивізму. Прямоефірні ток-шоу — звичайно, що мають право на життя, але не через ідею рейтингу за будь-яку ціну, а через толерантний дух дискусії.
Культурні традиції і попсове мислення
Наявність академічних мистецьких колективів, концертних залів, традицій фолькфестивалів, бібліотек, тиражів книг на душу населення — це характеристики культури, гармонійності людини, нації з навколишнім світом. Україна має дивовижні пласти. Це колосальний матеріал для творення художньо-естетичного медіапродукту, який передаватиме зв’язок поколінь і сформує модерну особистість з власними переконаннями та високим духовним потенціалом. Про розуміння такої місії говорити з нашими власниками, менеджерами приватних телерадіоканалів, очільниками державних компаній це даремна трата часу. Часто виникає враження, що українців переселили на іншу планету. Ось що пише публіцист і науковець Сергій Грабовський, характеризуючи телепрограми на Страстний тиждень: «Україна — якщо не язичницька, то атеїстично-комсомольська держава, в якій власникам, топ-менеджерам і працівникам абсолютної більшості (чи всіх?) телеканалів плювати не тільки на релігійні почуття переважного числа своїх глядачів, а й на елементарні правила пристойності. Бо ж ставити, скажімо, в програму передач на Страсну п’ятницю «Золотого гусака» чи «Анекдоти по-українськи» — це, перепрошую, щонайменше непристойно».
І держава повинна зорганізувати процес розумної протекціоністської політики в медіапросторі. Натомість, Верховна Рада приймає в першому читанні закон, яким скасовує квотування національного музичного продукту в ефірі, посилаючись на «побажання трудящих». Таке хамство не можна порівняти навіть з Валуєвським циркуляром про заборону української мови, то було в чужій державі, а це ніби в рідній. А суспільство настільки виснажене, збайдужіле, зневірене — мовчить. В Угорщині, Польщі, Чехії назавтра запалахкотіла б революція, а в нас погомоніли трохи і замовкли.
Історія з прийняттям згаданого закону в першому читанні мала цинічне продовження, коли інформаційний сюжет про цю подію у Верховній Раді показали по Першому Національному телеканалу в спеціальному випуску «добрих новин».
Захід нам, звісно, не указ. Але і в Німеччині, Франції, Канаді і в багатьох інших державах , де існує серйозне квотування на власний музичний продукт, прекрасно розуміють, що з народом національно-свідомим можна говорити про цивілізаційну перспективу, а з «насєлєнієм», яке ми зліпимо під естетику мильних серіалів та шансонів можна буде мріяти лише про свій високий колоніальний статус.
Одна відома жінка політик-говорун зі Слобожанщини в черговий раз заявляє про те, що лише морально хворі люди могли відправити на Євробачення «Гринджоли» . Шановні, схаменіться. Ніхто ніколи в Європі не сприймає цей телевізійний проект як серойозну мистецьку акцію, звичайне прохідне шоу і не більше. У нас же це перетворюється на типовий «совкізм» з оргкомітетами, відбірковими змаганнями, всенародним обговоренням і т.д. Водночас ніхто не говорить про те, як би нам потрапити на фестиваль симфонічної музики в Бонн, що має світову мистецьку марку, просунути свої фольклорні колективи в світ. А ми й далі тиражуємо попсове мислення.
Якщо в державі не буде розроблений (на законодавчому рівні) механізм захисту і стимулів власного музичного продукту, так само як і всього, що належить до культурно-духовної сфери — годі говорити про нашу перспективу як нації.
Отже, ще раз про наболіле.
Перше. На жаль, український медіа ресурс за роки незалежності не став інструментом державотворчим, а перетворився на банальне гендлярське поле. Нинішня картина нашої власної інформаційної оселі гнітюча — даруйте, але за художньо-естетичним наповненням український інформаційний простір в роки СРСР був більше українським, аніж сьогодні. Ба більше — він став антиукраїнським.
Друге. Незахищеність національного інформаційного простору від зовнішніх впливів робить його особливо уразливим в умовах реальних інформаційних війн, які ми неодноразово програвали в минулому і приречені програвати в майбутньому, якщо держава не виробить дієвого механізму захисту і протидії. Зокрема, йдеться і про створення механізму недопущення монополізації медійних ринків як нерезидентами, так і доморощеними медіамагнатами, що яскраво видно на сьогоднішніх прикладах.
Третє. Прибравши з екрану національну самобутність, під прапором космополітизму та абсолютизацією формули 5С (сенсація, скандал, смерть, секс і страх) змістовна складова нашого інформаційного поля стала внутрішньою загрозою національної безпеки, формуючи соціальну біомасу, а не свідомих громадян.
Четверте. Не розв’язана проблема налагодження системи соціального партнерства між владою та ЗМК. Але допоки існує практика квотування посад, поділ на чужих і своїх, політичної доцільності — ніякого партнерства не буде і проблема зі свободою слова, демократичним цінностями буде загострюватися.
Що варто зробити першочергово і про що вже не раз говорилося.
Перше. Створити єдиний потужний державний орган влади, що системно опікувався б проблемами інформаційної політики від законодавчого регулювання до формування та впровадження високих технологій. Сьогоднішні високі державні інституції в особі Держкомтелерадіо, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення України, Національна комісія регулювання зв’язку, адміністрація зв’язку Міністерства сполучень, Концерн РРТ — це мереживо контурів інформаційної політики — заплутане, неефективне, непрофесійне.
Друге. Інформаційно-частотний ресурс держави зафіксувати на законодавчому рівні як національний феномен одного рівня з надрами, землею, повітрям, водою.
Третє. У розробці національної комплексної програми гуманітарного розвитку врахувати, що масмедіа є найефективнішим засобом формування світоглядних позицій транзитного суспільства, оберегами традиційних моральних імперативів та виразниками художньо-естетичних ідеалів, а не носіями розбещення та руйнації особистості.
Четверте. На законодавчому рівні унормувати діяльність інтернет-зв’язків . Журналістика у національному сегменті світової павутини має кодифікуватися як особливій спосіб комунікації з регламентованим механізмом відповідальності та захисту.
П’яте. У реальній програмі цифрового мовлення , яку варто прийняти на рівні закону, передбачити, що новітні інформаційні технології повинні впроваджуватися не лише через комерційно-ринкові мотивації, а й з урахуванням пріоритетів державної інформаційної політики при чітко визначених алгоритмах змістовно-творчої концепції мовників, що передбачає захист національно-духовних цінностей України.
Можливо, це звучить банально і патетично, але не буде власної державної інформаційної політики — не буде і держави. Пора аматорів і політичних квотувань у сфері виробництва масмедійної продукції має відійти у небуття.
ДОВІДКА «Дня»
Віктор Іванович Набруско народився на Волині. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Після закінчення університету Віктор Набруско упродовж тридцяти років працював у системі держтелерадіо, пройшовши шлях від редактора редакції інформації до президента Національної радіокомпанії України. Після закінчення контракту в минулому році він був звільнений з посади президента НРКУ без пояснень. Сьогодні Віктор Набруско займається викладацькою діяльністю в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а також громадською роботою — є секретарем Національної спілки журналістів України.
