Ми живемо в епоху модернізованих суспільств, які визначають подальший поступ людства по шляху удосконалення соціальної та економічної організації життя. У модернізаційному суспільстві люди починають у всіх сферах буття діяти раціонально, позбавляються звички орієнтуватися у своєї життєдіяльністі лише на традиційні уявлення, будувати її на ілюзіях і фантазіях, якими б утішливими вони не були. Але відмовитись від переконаності в причетності до чогось сакрального й безсмертного — не така легка справа, адже головний дім буття людини — її ілюзії й надії. Однією з них стала ідея про надзвичайну роль ірраціональних чинників у житті суспільства.
ЕТОС НАЦІОНАЛЬНОГО
Упродовж всіх років незалежності, а особливо в останні роки, у суспільній свідомості, у духовній культурі часто проводилася лінія на абсолютизацію етосу національного як визначального фактору соціального буття. Поза науковими, теоретичними розробками проблем нації, національного, національної ідеї з’явилося безліч публікацій, але переважно суб’єктивних, не обѓрунтованих, котрі однобічно й почасти примітивно тлумачили роль і значення фактору національного. Причому виявилося це не лише в перекрученнях історії, але й у спотворенні економічної політики. Досить згадати сумно відомі заклики до єднання на основі, скажімо, «економічного націоналізму», які так втішали «патріотичний слух» нав’язливих, але далеких від викликів глобального світу «борців» за незалежну державу, яка давно нею стала й тепер потребує інших смислів для зміцнення свого існування.
Ми не ставимо собі за мету критикувати тих, чия заангажованість стереотипами догматичного мислення, невідповідність вимогам часу зробила їх політичними аутсайдерами. Очевидно, за останні роки стільки було наговорено з проблеми «національного», стільки (як в калейдоскопі) змінилося комісій, інституцій, проектів, орієнтацій по її вирішенню, що суспільство просто втомилося від нав’язливих розмов на цю тему. Тому спроба повернутися до пустослів’я, за яким — зруйнована, непрацююча економіка, жахливе бездоріжжя по всій країні, велетенський державний борг, спотворені міжнародні зв’язки, нескінченний пошук «ворогів», «саботажників», загроза дефолту, пошук долі за кордоном, на чужині, — справа не просто марна, а й небезпечна. У даному випадку нам хотілося б акцентувати увагу на тому, що існує не тільки «енергетика нації» (А. Гальчинський), але й енергетика інтелекту.
Акцент на ролі національного не може бути конструктивним і науковим, якщо ми не будемо враховувати не менш важливу, а в цілому ряду випадків визначальну роль інтелекту, дієвість розуму. У даному випадку необхідно стверджувати результативну продуктивність способу мислення, яке спрямовує соціальну, політичну й господарську діяльність, орієнтує особистість на вибір мети життя і системи цінностей. Не вдаючись до оцінок «добре» — «погано», зазначимо, що розвиток капіталізму в Європі почався після епохи Відродження і Реформації, які завдяки новим релігійним, філософським, моральним ідеям утворили нову інтелектуально-духовну атмосферу. Саме в ній могли виникнути концепти свободи, рівності, усвідомлення необхідності нової методології пізнання, розуміння нового становища людини. Саме в атмосфері нових інтелектуальних ідей почали відбуватися національні революції, процеси становлення націй і національних держав.
Інший приклад — це наше недавнє минуле. При всіх намаганнях радянської влади й партійних ідеологів будувати єдність держави на ідеях національної єдності, інтернаціоналізму, розбудови економічної і військової могутності, створення світової системи соціалізму, вражаючих успіхів в ракетобудуванні та космонавтиці, досягнень в соціальній сфері тощо — велика країна перестала існувати. І причина полягала не лише в економічних, ідеологічних та інших суперечностях і негараздах, не тільки в національно-демократичних протестах і дисидентах, хоча й вони мали місце. Справа у вичерпаності інтелектуальних енергій, якими була заряджена країна з початку свого виникнення й розвитку. Ідеї рівності, справедливості, виплекані в епоху Просвітництва, могли давати енергію для діяльності народу в період розбудови індустріальної держави. Але як тільки світ почав переходити до епохи постіндустріалізму, просвітницький інтелектуалізм, утілений в ідеології марксизму-ленінізму, перетворювався на архаїку. Відповідна йому система господарювання, управління, політики, налаштованої на боротьбу (в центрі марксиської діалектики, як ще хто пам’ятає, знаходився закон єдності і боротьби протилежностей), пасивна людина й тому подібне почали відходити в минуле. Спосіб мислення радянської епохи вичерпав себе, втратив свою енергію. Тим самим настав час нових інтелектуальних стратегій мислення, час нових ідей.
У період становлення незалежної України інтелектуально-духовна енергетика концентрується в національній ідеї. Проте захоплення нею, пошук того, що може стати національною ідеєю — відроджена національна культура, європейська інтеграція, українська душа, демократія, українські чорноземи (пропозицій не перерахувати), — відволікло суспільство від усвідомлення нагальних, актуальних, невідкладних для суспільства проблем. Їхнє вирішення було можливе не на основі сподівань на ірраціональність менталітету, не на гаслах про саму «творчу» і «працюючу» націю (начебто німці чи японці не такі), а на основі раціонального, тобто розумного розрахунку. Якщо ми говоримо про інтеграцію України в європейській цивілізаційний простір, то повинні пам’ятати: уся західна цивілізація побудована на енергіях раціонально-інтелектуальної діяльності. У цілому, Захід з його облаштованим життям, добробутом, правовим захистом, свободою тощо є результатом енергії інтелекту, його продуманої, конструктивної діяльності.
Саме інтелект, а не етнічна чи якась інша ідентичність, створює нові технології, здійснює прориви в науці, вибудовує проекти подальшого буття людини. Звичайно, ніхто не заперечує енергетики національного духу. Проте, попри всі позитивні характеристики, його абсолютизація породжує шовінізм, радикальний націоналізм, які генерують уже не творчі, а деструктивні процеси в суспільстві. Про це свідчать відносно недавні події як світової історії, так і вітчизняної. Адже коли сьогодні стоїть завдання подолати розкол, існуючий в Україні, то потрібно визнати, що він ініціюється спекуляціями не стільки на економічних, культурних, скільки на національних відмінностях та ідеях.
Можна й потрібно гордитись здобутками свого народу, плекати почуття національної гідності. Інша справа, якщо на основі національного починають творитись міфи. Досить нагадати, наприклад, як в пізній радянській час з’явилась казка, міф, що світ єдиний, що нас із Заходом розділяє тільки комуністична влада, і якщо ввести приватну власність, відкрити кордони, то переможуть кращі, і ми з’єднаємось в повній злагоді з єдиним людством. Однак цей міф не привів до очікуваного раю. Тому що переважав не розум, а, здебільшого, емоції. Звичайно, свідомістю людини часто керують міфи. Але перемагають ті країни, в яких перше місце займають не вони, а розрахунок та інтелект. Адже в нескінченно поліфонічному світі виникають нескінченні проблеми, які можуть бути вирішені не за допомогою міфології (хоча без неї масова свідомість не може обійтися), а на основі розуму, який формує новий спосіб мислення. Адже саме спосіб мислення може виразити почуття, удосконалити їх, зробити те, що було невиразним, — ясним і зрозумілим. Так виникли наука, мистецтво, філософія, в яких, через інтелектуальне осягнення, людина і змогла ідентифікувати себе як особистість. У силу цих причин виникає й формується інтелектуальна еліта. У чому її роль, на відміну від акценту на факторі національного?
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЕЛІТА ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ
Відомо, що роль еліти подібна до керівництва старших меншими й відповідає інтересам усіх громадян. Формування еліти є результатом добору суспільством найбільш цінних його представників на основі вияву їхньої індивідуальної обдарованості. Елітарність розуміється як обов’язкова умова ефективного функціонування будь-якого суспільства, що ѓрунтується на природному поділі управлінської і виконавчої праці. Особливості формування сучасної інтелектуальної еліти пов’язані з викликами й ризиками глобалізаційних процесів у цілому. Ключовими ризиками в даному аспекті являються міграційні процеси, транснаціональний ринок праці, руйнування культурної ексклюзивності, поява «третіх культур», зменшення ролі духовної складової в життєдіяльності суспільств. Ці фактори формують нову якість комунікаційного простору і потенційно мають можливість привести до спрощення інтелектуальної еліти. В умовах глобалізації можна говорити також про амбівалентність чинників, які детермінують розвиток сучасного постіндустріального суспільства, у тому числі й чинника інтелектуалізації.
Інша група особливостей формування інтелектуальної еліти пов’язується зі специфікою функціонування освітньої системи в умовах глобалізації. Найбільш яскраво даний вплив виявляється, на думку вітчизняних експертів, у розширенні ринку освітніх послуг, у парадигмальних зрушеннях в освіті, посиленні конкуренції між навчальними закладами, зміні систем ціннісних орієнтацій суб’єктів освіти, в інтеграції освіти в ринкові відносини, в уніфікації освітніх практик і посиленні інтеграції освіти з практичною діяльністю. Ризикові зони глобалізації освіти охоплюють як парадигмальні зрушення у вітчизняній освіті (пов’язані багато в чому з трансформацією функцій освіти), так і технологічні зміни в діяльності суб’єктів освітнього процесу.
Разом з тим, у контексті розгляду питань формування інтелектуальної еліти в умовах глобалізації важливим вбачається питання про формування нового типу освітнього простору — інтернет-простору, який дозволяє розвиватися таким формам освіти, як дистанційне навчання, віртуальні й корпоративні університети, транснаціональні навчальні центри тощо. Цей освітній простір розширює можливості формування й розвитку інтелектуальної еліти, виявляючи обдарованість людини. У результаті процеси конструювання елітних груп в умовах глобалізації набувають своєї специфіки, а проблеми формування інтелектуальної еліти максимально виявляються на інституційному рівні.
Звернення до сучасного образу інтелектуальної еліти дозволило зробити висновок про те, що ця група об’єднує в собі як сутнісні риси класичного її розуміння, так і ті характеристики, яких вона набуває в конкретних соціальних умовах. Принципово важливим у рамках інтелектуальної діяльності, таким, що є атрибутом інтелектуальної еліти, виступає дотримання загальних норм інтелектуальної культури, високі показники якої корелюють із критеріями виділення інтелектуальної еліти.
Дослідження обмежень у діяльності інтелектуальної еліти дозволило доповнити їх соціальним чинником — рівнем розвиненості інтелектуального співтовариства. При цьому показовим є те, що високий рівень інтелектуальної активності й продуктивність інтелектуальної діяльності виступають умовами збереження й нарощування діяльнісного потенціалу інтелектуальної еліти.
Останнє надзвичайно важливо для сучасного стану постіндустріального суспільства, який можна розглядати як новий цивілізаційний виток, як своєрідну відповідь на виклик сучасності. Такий виклик являється всеосяжним і торкається інтересів усіх дійових осіб соціального поля: від особистості до світової спільноти в цілому. Через це всі соціальні «актори» стоять перед необхідністю шукати варіанти реагування на цей виклик. Суспільство інтелекту, суспільство знань, що формується, характеризується домінантними ознаками високого рівня інструменталізації інтелектуальної діяльності, здійснюваної соціальними суб’єктами в інтелектуальному житті суспільства. У новій матриці соціального простору інтелектуальне життя стає більш насиченим, інтенсивнішим і охоплює всіх діячів соціальної практики. Особливе місце в суспільстві інтелекту, зокрема, займає інтелектуальна власність.
Одним з індикаторів суспільства інтелекту постає інтелектуальний потенціал суспільства, який має у своїй основі декілька компонентів (кадровий, результативний, технологічний, морально-етичний та ін.). Як показав проведений аналіз, найбільш важливим є особистісний компонент, який в значній мірі визначається обдарованістю людини. Соціальна якість інтелектуальних діячів значною мірою визначає рівень розвитку інших компонентів інтелектуального потенціалу суспільства Формування й розвиток суспільства інтелекту стає можливим через актуалізацію інтелектуальних ресурсів особистості й суспільства. Однак у сучасних умовах спостерігається поєднання традиційних для індустріального суспільства (влада й багатство), для постіндустріального (знання та інформація) та суспільства інтелекту (інтелект у широкому сенсі) ресурсів із домінуванням перших двох груп.
Потенціал розгортання інтелектуальних ресурсів пов’язується перш за все з інтелектуальною елітою. Нові підстави структуризації сучасних суспільств дозволяють установлювати відносну ідентичність груп, що виокремлюються за певними ознаками: працівники розумової праці, інтелігенція, висококваліфіковані фахівці, професіонали, середній клас, інтелектуали. У цілому дана група об’єднує в собі як сутнісні риси класичного розуміння інтелектуальної еліти, так і ті характеристики, які вона отримує в конкретних соціальних умовах.
ОСВІТА ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНТЕЛЕКТУ
Інституційно максимальні можливості для вирішення завдань формування інтелектуальної еліти має система освіти. Сьогодні можна говорити про те, що світова освіта значно змінилася під впливом нових викликів сучасності і в результаті сама стала одним із чинників кардинальної зміни суспільних систем. Через це освіта зайняла особливу позицію в системі соціальних інститутів, характерну для постіндустріального суспільства, що розвивається, і суспільства інтелекту, що формується.
У системі освіти розвинутих країн яскраво почали виявлятися меритократичні (меритократія — влада талановитих і найбільш здібних) тенденції, що корелюють з аналогічними тенденціями розвитку всього суспільства. Як результат, тепер ми можемо говорити про комплекс тенденцій у розвитку системи освіти, які дозволяють їй брати активну участь у процесі формування інтелектуальної еліти суспільства і розвивати його інтелектуальний капітал. Однак очевидним є й те, що в суспільствах транзитивного типу, до яких належить і Україна, існує ряд проблем, що заважають реалізації потенціалу меритократичних тенденцій. Короткий огляд таких проблем дозволяє нам акцентувати увагу на трьох їхніх групах: нестабільності позиціонування освіти в соціумі, її слабкої підтримки як сектора ринку праці на тлі підвищення загальної значущості й проблеми адекватності освітніх технологій усередині системи освіти. Щодо останнього, зазначимо необхідність більш рішучого переходу до методології дитиноцентризму, що означає максимальне наближення навчання й виховання кожної дитини до конкретних здібностей цієї дитини, що, з одного боку, сприяло б максимальній самореалізації, а з іншого — забезпечило б динамічний і несуперечливий розвиток українського суспільства. Саме таким чином мільйони людей зайнялися б улюбленою справою і робили б її фахово. І що дуже важливо — максимально ефективною була б еліта такого суспільства, що формувалась би на основі виявлення і всебічного розвинення талантів, обдарованості дітей.
У силу висловлених міркувань зазначимо: в контексті активізації ролі інтелекту та його носіїв потрібно радикально переглянути своє ставлення до національного, до його структур. Адже, якщо їхня «мобільність» ставить під загрозу існування принципів демократії, умов екзистенції буття, потрібно серйозно замислитись, яким чином їх загальмувати, не впадаючи в комуністичні або нацистські крайнощі. Отже, потрібно не заперечувати попередні ілюзії, зокрема національні, але реінтерпретувати їх на користь особистості, на користь продуктивній діяльності. Стати не руйнівниками, а продовжувачами і творцями традицій. А те, що в них зовсім несприйнятливе, подавати не тільки як ницість, але і як трагічну оману. Адже окрема людина, а народ тим більше, здатні зрозуміти та усвідомити свої помилки лише в тому випадку, якщо його повага до себе зрештою не знизиться, а зросте.
