Чи існує єдина за темами і стилем європейська література? Чи може роман, написаний, скажімо, у Швейцарії ретороманською чи в Люксембургу люксембурзькою мовою, бути виявом не місцевого специфічного характеру світосприйняття, а ширшим твором, як кажуть у Франції — communautaire, себто таким, який має стосунок до загальноєвропейської громади?
Нині чимало літературознавців Європи сушать голову над цим запитанням. Дати на нього відповідь справді важливо, адже тоді стане ясно, чим є Євросоюз для європейської культури — благом, прогресивним об’єднанням, яке сприяє діалогу рівних культур, чи злом — таким собі знаряддям асиміляції, що нівелює своєрідність окремих культур і веде до їхнього уодноманітнення? Єдине, що можна сказати твердо: є автори, чия творчість виходить за межі національних літератур і набуває світового звучання. Тут варто згадати італійця Алессандро Баріччо, іспанця Мігеля Делібеса, німця Томмі Джауда, бельгійку Амелі Нотомб, швейцарок угорського походження Аготу Крістоф та албанського походження Бессу Міфтію, польку Дороту Масловску. Не можна обійти увагою і той очевидний факт, що європейська культура — надто література, — наче губка, всотують усе довкола себе. «Європейськими» стають письменники, як наприклад, перуанець Варгас Льоса, марокканець Ясмін Кадр, українець Юрій Андрухович, росіянин Віктор Єрофєєв, Жан Марі Гюстав Ле Клезьйо... Випадок останнього особливий — будучи чистої французької крові, більшу частину життя Жан Марі Гюстав Ле Клезьйо провів в екзотичних країнах, їм же присвятив переважну більшість творів. Але — європеєць. Спробуйте посперечатися про це з будь-яким французом.
Мішель Уельбек, на перший погляд, пише про французів. Але насправді людина, народжена далеко від материкової Франції — на острові Реюньйон, де й минуло його дитинство, — переймається долею всієї Європи, якщо не сказати ширше — світу. Твори Уельбека в Україні потрактовані хибно. Усе те, чим він «уславився» у нас, — секс, жорстокість — насправді відіграє в його тексті другорядну, якщо не сказати — суто утилітарну, роль. В одному з інтерв’ю після виходу передостаннього роману «Можливість острова» письменник відверто зізнався: мовляв, хоча філософська проблема ролі сексу в житті сучасної людини мене й дещо хвилює, все ж у текст я вставляю сексуальні сцени здебільшого з комерційною метою — щоби продати роман. Не більше й не менше.
Дізнавшись, що новий роман Мішеля Уельбека «Мапа і територія» одержав Гонкурівську премію, я, чесно кажучи, здивувався. Уельбек — культовий автор. Письменник, який до твердження: «література — це вид мистецтва» поставився б радше іронічно. Письменник, який заграє з політикою і дозволяє собі давати різкі характеристики релігійним конфесіям (згадайте лише, як він розправився з християнством та ісламом у «Можливості острова»!). І нарешті — письменник-пророк. Про жодного з його попередників-лауреатів Гонкурівської премії, принаймні за останнє десятиріччя, цього сказати не можна. Важливий аспект — премію одержує не стільки автор, скільки твір. Зважаючи на це, я одразу кинувся шукати по Києву текст — і знайшов.
Отже, «Мапа і територія». Перше враження — тотальна зміна стилю. Уельбек пом’якшав, став наративнішим. Можливо, навіть, як пише критик із «Ле Монд», — глибшим. Текст насичений, багатий. Один з таких (нині це рідкісне явище), які хочеться перечитати знову. До яких повертаєшся, які хочеться наслідувати. Текст, небезпечний для читача-письменника, бо спонукає до плагіату. Друге враження — must read для України. У ньому звучать не чужі для масового українця імена: Деніел Хьорст, Джеф Кунс, Фредерік Бегбедер, Карлос Слім, Білл Гейтс, Стів Джобс. Мешканець Східної Європи почувається в тексті Уельбека, наче вдома: тут ті самі обличчя, ті самі сюжети, що й у бульварній пресі. Найбагатша на Землі людина — мексиканець Слім — відкриває музей імені померлої дружини? Будь ласка, в Уельбека він власною персоною блукає персональною виставкою головного героя, художника Джеда Мартіна. Стів Джобс презентує нову модель «Айпеда»? А в Мішеля Уельбека він стає одним із персонажів картини Джеда Мартіна, на якій в Абу-Дабі разом із засновником «Майкрософту» ділить найприбутковіший у світі ринок ІТ-послуг.
Цій картині присвячено кількадесят сторінок. Але рушницею, яка весь час висить на стіні, аби зрештою вистрелити, стає інша картина — портрет Мішеля Уельбека. Так, я не помилився. Ключовим персонажем роману автор зробив себе. Джед Мартін шукає літературну знаменитість, яка написала б вступне слово для його виставки. І вирішує звернутися до Уельбека. Контакти літературної зірки бере у Бегбедера. Який зауважує, що в Уельбека зараз проблеми з грошима, тож за кругленьку суму він напевне погодиться нашкрябати кілька сторінок. Справді, автор «Платформи» пристає на щедру пропозицію художника. При цьому між малярем та письменником встановлюються теплі дружні взаємини. Можливо, вони стали б ще ближчими друзями, якби Уельбека не вбили...
Авжеж, у третій частині роману автор убиває самого себе. Причому вбиває картинно, разом із собакою. Цей шаман від літератури настільки звик втілювати себе у своїх текстах, настільки перевтілюється в кожного зі своїх персонажів, що йому байдуже, заходити за межу чи ні. Та й саме поняття межі він висміює.
Герої «Мапи...» ніби живуть у задзеркаллі. Зазираючи в люстро, Джед бачить Уельбека, який поступово перетворюється на його alter ego, а загиблий Уельбек ніби знаходить продовження в Джеді. Старий поліцейський Жаслен, який веде розслідування резонансного вбивства, після евтаназії Джедового батька, ніби заступає художникові втрачену рідну людину. Життя — банальне, намагається довести Уельбек, але воно варте того, щоб його прожити. Такий оптимістичний фінальний висновок притаманний лише двом романам Уельбека — «Можливості...» й «Мапі...»
Життя банальне — банальні сюжети, які обирає Джед Мартін, банальні дріб’язкові проблеми видатного письменника Уельбека, банальне розв’язання загадки його вбивства, банальна, власне, проблема сексу і старості, якими багато років опікувався реальний письменник Уельбек. Старість? Вона нестерпна, але її легко позбутися за допомогою евтаназії. Секс? Зрештою, не такий уже він і важливий... Єдиний персонаж, який розмірковує на цю тему, — поліцейський Жаслен, зворушливо закоханий у свою літню дружину. Письменник ніби висміює секс, поставивши його дешеве опудало поруч із коханням.
Перемога «Мапи і території» викликала шалену дискусію у французьких ЗМІ. Ті, кому не пощастило «схопити Гонкура» (Тагар Бен Желун), поквапилися зі скептичними оцінками. Звинуватили видавництво «Фламмаріон», яке надрукувало роман і директорка якого, Тереза Кремізі, стала однією з героїнь книжки, в нечесних маркетингових схемах; самого автора звинуватили в плагіаті. Але шумовиння заздрощів та скепсису швидко розбилось об сам текст, адже роман варто прочитати. І перечитувати — вдруге, втретє — також...
Авжеж, європейська література існує. Більше того, існує навіть література світова. Не як сукупність національних літератур, а як надбудова над ними. Жодного українця в цій надбудові немає. Поки що. Зважаючи на любов Європи до іммігрантів та майже побожне ставлення до «мультикультурності», цілком може бути, що дуже скоро матимемо свого Коельйо. Тільки хто ним стане? Скоріше за все, хтось невідомий, той, про кого не пишуть українські ЗМІ та кого не піарять живчики-видавці.
