Того року «Просвіта», яка діяла в Січеславі (Катеринославі), мала б відзначити своє десятиріччя... Особливо дратувала жандармів українська книжка. Обшук, проведений у місцевій українській книгарні «Слово», закінчився складенням списку з десятків вилучених книжок.
Тим часом як інші «Просвіти» в тій частині України, яка належала до Російської імперії, тодішня влада позакривала протягом 1910—1914 років, Катеринославська дивом проіснувала до 1916 року. У своєму щоденнику Євген Чикаленко в січні 1914 року нотував із цього приводу слова Дмитра Дорошенка: «...під утиском майже всі «Просвіти» позакривалися, зосталася тільки Катеринославська та кілька її філій. Своїм існуванням вона зобов’язана губернаторам, які дивляться на них крізь пальці. (Я зі своєї сторони скажу, що зобов’язані вони існуванням Д. І. Яворницькому, який живе в приятельстві з катеринославським губернським предводителем дворянства князем Урусовим, який має великий вплив на губернаторів. — Є. Ч.)».
Та, попри високе заступництво, дні «Просвіти» збігали кінця. У листопаді 1915 року начальник губернського жандармського управління полковник Терентьєв наказує приставу 1-го стану Новомосковського повіту здійснити обшуки серед активних українських діячів, які мешкали в селищі Катерининському (нині житловий масив Ігрень у складі обласного центру). Було наказано здійснити обшуки о першій годині ночі 26 листопада в таких осіб: Тихона Митруса, Трифона Татарина, Михайла Томильченка, Опанаса Драгана, Федора Попова і Петра Слинька. Таємним наказом Катеринославському поліцмейстерові тоді ж було наказано одночасно зі здійсненням обшуків опечатати приміщення товариства «Просвіта», яке містилося в «будинку Хріннікова» на Проспекті, 101 (нині вул. Короленка, 2), відділення товариства в селі Мануйлівка і книгарню «Слово» на Поліцейській вулиці (нині — вул. Шевченка, 59). «К опечатанным помещениям, — наказував полковник Терентьєв, — прошу поставить охрану впредь до особого распоряжения».
У Катеринославі та Мануйлівці ордери на обшуки було виписано на таких осіб — Федора та Івана Дубових, Григорія Герасимова, Івана Бохонка (псевдонім Івана Романченка), Павла Маненка, Ілька Вирву, Дмитра Лисиченка, Ілька Ковалева, Івана Чорного, Трохима Романченка, Миколу Новицького, Мусія Луценка, Степана Хаїлова, Захара Кривошеєва, Таїсу Коваленко, Порфирія Дмуховського, Пилипа Щукіна, Горпину Шилову.
Внаслідок проведених обшуків було заарештовано дев’ятеро людей. Полковник Терентьєв уже наступного дня, 27 листопада 1915 року в таємному розпорядженні на ім’я начальника губернської тюрми наказує утримуваного під охороною Аврама Самарця і доставленого з 3-ї поліцейської частини Пилипа Щукіна посадити в ту саму камеру, в якій уже перебували Андрій Лихоманов та Фердінанд Карабец, а інших наказав розсадити «одиночным порядком». У такий спосіб жандармерія розпорядилася щодо заарештованих просвітян та діячів УСДРП.
Обшук у Катеринославській «Просвіті» проходив під керівництвом одного з вищих місцевих жандармських чинів — підполковника Жиліна. У складеному ним протоколі про перегляд книжок «Просвіти» нічого підозрілого він не виявив. А обшук, проведений тоді ж таки в книгарні «Слово», закінчився складанням списку книжок, що їх було там вилучено. Всього жандарми вилучили тоді 112 найменувань книжок. Через два з половиною місяці, 12 лютого 1916 року, всі книжки повернули власниці книгарні Марії Лисиченко. Обшук у Мануйлівській «Просвіті» завершився описом виявлених книжок у кількості 34 найменувань.
В активіста місцевої «Просвіти», журналіста «Южной зари» Миколи Новицького, за радянських часів — жертви сталінського режиму, під час тих обшуків та арештів вилучили три записники, сім брошур, фотокартки, закриті й відкриті листи, різні записи і нотатки. Усе це йому повернули більш як через півроку, в червні 1916-го, коли він уже виїхав із Катеринослава і працював на службі в тимчасових залізничних майстернях у Владивостоку.
Жорстоко обійшовся царський режим із просвітянами Трифоном Татарином, Михайлом Томильченком і зовсім молодим, 20-річним Петром Слиньком. 16 лютого 1916 р. катеринославський губернатор Володимир Колобов сповіщав начальника губернського жандармського управління полковника Терентьєва: «Главный начальник Одесского военного округа и Генерал-губернатор, рассмотрев 8 сего февраля дело о вредной для государственного порядка и общественного спокойствия деятельности содержащихся в Екатеринославской губернской тюрьме крестьян... Т.Д. Татарина, М.М. Томильченко и П.Ф. Слинько, постановил: выслать названных... в Иркутскую губернию под гласный надзор полиции на все время состояния Одесского военного округа на военном положении».
Закриття Катеринославської «Просвіти» і філій сталося в січні 1916 року формально через «ухилення... від прямих цілей... на шкоду державному порядку і громадській безпеці та спокою». Істотну роль після обшуків і арештів у листопаді 1915 року відіграв і посланий в липні 1915 року лист від імені катеринославських українців до українських депутатів Віденського парламенту і Галицького сейму, підписаний 97 особами, та записка на адресу львівської газети «Діло». Цей лист знайшли під час обшуку в паперах відомого галицького політичного діяча Костя Левицького (1859—1941). Після організації національно-демократичної партії Кость Левицький починаючи з 1902 р. виконував обов’язки її голови і секретаря. 1907 р. його обрано депутатом до австрійського парламенту, а 1908-го — до Галицького сейму. Як голова найсильнішої української партії та голова українських клубів у парламенті й сеймі Кость Левицький був найвпливовішим політичним діячем Галичини початку XX століття.
Активну роль в усіх сферах українського суспільного життя розпочав ще в 90-ті роки XIX ст. До речі, як член товариства «Просвіта», він перетворив його із суто просвітянського на навчально-економічну інституцію. Помітну роль відігравав К. Левицький у визвольному русі на Західній Україні й під час Першої світової війни. 1914 р. він очолив Українську головну раду у Львові, а в 1915—1916 рр. — Загальну українську раду у Відні. Тому до нього й апелювали січеславські українці.
Долю Катеринославської «Просвіти» вирішували 25 січня 1916 р. на засіданні Катеринославського губернського у справах про товариства присутствія. На тому засіданні були практично всі перші особи губернії — віце-губернатор, прокурор окружного суду, голова губернської земської управи, катеринославський міський голова та інші впливові особи. Процитуємо якнайдокладніше документ про закриття товариства:
«Слушано: Переданный г-ном Губернатором, на основании ст. 33 отд. 1 Высочайше утвержденных Временных правил об обществах и союзах 4 марта 1906 года, на рассмотрение Присутствия вопрос о закрытии Екатеринославского Литературно-Артистического Украинского общества «Просвіта», ввиду уклонения названного общества в деятельности своей от прямых целей, назначенных уставом его, утвержденным г. Губернатором 7 октября 1905 года во вред Государственному порядку и общественной безопасности и спокойствию.
Из переписки по данному вопросу видно, что одновременно с производством ликвидации в ночь на 27 ноября 1915 года Екатеринославской организации Украинской социал-демократической рабочей партии, были также произведены обыски и в помещениях Екатеринославского Литературно-Артистического Украинского общества «Просвіта» и в филиальном отделении в сел. Мануйловке Новомосковского уезда, причем помещения эти были опечатаны впредь до выяснения обстоятельств.
Основанием для производства обысков в помещениях названного общества послужили следующие обстоятельства.
При разработке сведений о деятельности Екатеринославской организации Украинской социал-демократической рабочей партии было установлено, что в состав членов означенной организации входят преимущественно члены вышесказанного общества «Просвіта» и Мануйловского отделения его.
Наблюдением за развитием деятельности означенной организации были отмечены неоднократные случаи происходивших в помещении названного общества и мануйловского отделения собраний по вопросам политического характера.
Попутно с наблюдением за деятельностью сего общества, в июле месяце 1915 года было получено от Начальника Временного Жандармского Управления Военного Генерал-губернаторства в Галиции отношение с препровождением письма от имени Екатеринославских украинцев к Украинским послам (депутатам) Венского парламента и Галицийского сейма, заполненное 97-ю подписями разных лиц и запиской на имя редакции (вероятно, газеты «Діло»).
Из названного отношения видно, что означенное письмо и записка были отобраны в числе других бумаг при обыске в г. Львове у Константина Левицкого. Далее видно, что адвокат, депутат Венского парламента и Галицкого сейма Председатель Народного Комитета во Львове, являющегося Правлением и представительством самой большой и влиятельной в Галиции «Украинской национал-демократической партии», — доктор Константин Левицкий, является одним из главных руководителей Мазепинского движения в Галиции, сводящегося к конечной цели — отторжения Малороссии от России и учреждения «Самостоятельной Украины» в виде Украинского королевства, под эгидой Габсбургского Дома.
Как политический деятель Левицкий пользовался среди мазепинцев громадным влиянием и известен своим враждебным и непримиримым отношением к России.
По проверке фамилий, имеющихся на сказанном выше письме, насколько удалось установить, большинство подписавшихся является членами Екатеринославского Литературно-Артистического Украинского общества «Просвіта» и филиального его отделения в Мануйловке, Новомосковского уезда.
Кроме того, имеются прокламации, выпущенные Австрийскими Мазепинскими организациями на малороссийском и русском языках к малороссам и русским войскам.
Изложенные обстоятельства дают основания полагать, что Екатеринославское Литературно-Артистическое Украинское общество «Просвіта» утратило свое прямое назначение, обратив свои помещения для политических целей, таким образом, дальнейшее существование означенного общества несомненно является вредным для государственного порядка и общественной безопасности и спокойствия, а потому Губернское по делам об обществах Присутствие, руководствуясь циркуляром Департамента Общих Дел М. В. Д. от 20 января 1910 года за № 2 и применяясь к пун(кту) 1 ст. 6 Высочайше утвержденных Временных Правил об обществах и союзах 4 марта 1906 года определяет на основании ст. 33 и 35 упомянутых Правил закрыть Екатеринославское Литературно-Артистическое Украинское общество «Просвіта» со всеми его отделениями и учреждениями, предоставив право в течение месячного срока со дня объявления сего постановления ликвидировать все свои дела.
О настоящем постановлении уведомить Главное управление по делам местного хозяйства М. В. Д. и дать знать подлежащим чинам полиции для сведения и объявления как Правлению общества, находящемуся в городе Екатеринославе, так и отделам его. Подлинный за надлежащими подписями.
Копию сверяли: Непременный член П. Трипольский и заведующий Делопроизводством Д. Попов».
«ЗА ТЕНДЕНЦІЙНЕ СПРЯМУВАННЯ ДУМОК» — ДО СИБІРУ
Тепер звернімося до долі одного із засланців.
Свої поневіряння в Сибіру висланий 1916 року Трифон Татарин того ж року опише в листах до професора Дмитра Яворницького. Тридцятирічного Татарина було запроторено на заслання до Верхоленського повіту, добре відомого в царській Росії як місце кримінального і політичного заслання найнебезпечніших для режиму діячів — декабристів, учасників польських повстань, народників, соціалістів.
Про те, що влада діяла «без розбору», ув’язнювала всіх, хто потрапить під гарячу руку, бачила в кожному свідомому українцеві мазепинця, свідчить лист Трифона Татарина до Дмитра Яворницького від 22 травня 1916 року із села Жигалово Верхоленського повіту Іркутської губернії. Під час обшуку в Україні у нього було забрано і занесено до поліцейського протоколу всю його українську бібліотеку (до речі, всі дозволені владою книжки на суму 500 карбованців — чималі як на ті часи гроші). Конфісковано колекції українських періодичних видань, а до протоколу занесено, крім листування з редакціями українських газет (!) і з окремими людьми, серед іншого, такі книжки, як «Освобождение России и украинский вопрос» М. Грушевського, «З Дніпра на Дунай» А. Кащенка, другий том «Записок о Южной Руси» Пантелеймона Куліша, перший український часопис «Основа» за 1862 рік, збірник «Перша ластівка», «Маніфест 17 жовтня 1905 року», перекладений українською мовою Дмитром Яворницьким і виданий М. Родзянком у Катеринославі (Родзянко визнавав свою національність як «малорос»), «Малорусские чумацкие песни» Рудченка, рукопис самого Т. Татарина «Згадки про чумаків», відозва газети «Рада» про скрутне матеріальне становище та ін. Ось який було вилучено кримінал.
Т. Татарина відтак було заслано на Сибір «за тенденціонное направление мыслей до снятия военного положения в Одесском военном округе». Так Трифон Дементійович Татарин, який виступав як публіцист у тогочасній періодиці як «Т. Краснопільський», став жертвою істеричного нападу на українське. На далекій чужині він залишився без будь-яких засобів до існування. Ішла Перша світова, і скрізь шаленіла дорожнеча. У Верхоленському повіті вона була набагато більша, ніж у Катеринославі. «Кормовых» засланець мав отримувати 3 карбованці 60 копійок на місяць, але коли їх видадуть — цього він у травні 1916-го таки не знав. Корумпована бюрократична система давала збої...
Влітку він ще так-сяк перебивався випадковими заробітками — рубав дрова за харчі. «А зимою, — пише він у листі до Дмитра Яворницького, — прийдеться загинути отут на чужині, як багато загинуло українців, починаючи з гетьманів і козацької старшини з часів «Руїни»... Дуже мені зле прийшлося...»
Трифон Татарин звертався по допомогу до Дмитра Яворницького, як «до батечка рідненького» — допомогти з його впливами , аби засланця перевели бодай до Іркутська, де він міг би знайти відповідний заробіток, та й брати-українці були в Іркутську. «Цим би Ви зробили б не тільки мені велике добро, а й моїй дружині і маленьким діточкам нашим Павлові й Петрові, що я їх почав виховувати, яко будучих свідомих синів України (Павлусь розмовляє рідною мовою, а Петруся зоставив ще немовлятком)».
Зберігся ще один лист Трифона Татарина до Яворницького з листопада 1916-го з того ж села Жигалово, з чого можна зрозуміти, що переїхати йому до Іркутська так і не вдалося. Засланець послав Дмитрові Яворницькому «невільницький плач» під назвою «Дума про неволю Сибірську» — твір написано ним у квітні того ж 1916 року. Дума й нині справляє вражаюче емоційне враження:
Ой, як стали нас із тюрми
та в тюрму ганяти,
По парі за руки в
залізні кайдани кувати...
Твір повністю наводиться у щойно виданому 5-му томі «Епістолярної спадщини академіка Д.І. Яворницького» (2010), що її оприлюднює Дніпропетровський історичний музей ім. Дмитра Яворницького.
Написану над річкою Леною думу Трифон Татарин присвятив «батькові запорозькому Д.І. Яворницькому». Посилаючи історикові з заслання цей невільничий плач, автор сподівався: «може, там, в Україні кобзар Кожушко проспіває, бо в нього голосна кобза і добрий голос має, то, може, й про нас, вигнанців, хтось на Вкраїні згадає...»
Дякуючи Яворницькому, який відгукнувся, Трифон Татарин зауважив: «Живу нужденно і їм раз в сутки...»
Так 30-річний подолянин із народження спокутував провину за своє українство.
У Сибіру через недоїдання Трифон Татарин захворів на цингу. Лютнева революція 1917-го звільнила його із заслання. Та хворий чоловік уже не зміг брати участі в революції, відійшов від політичної діяльності й переїхав у рідне село Краснопілка Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Вінниччина). Там разом з родиною майже десять років займався сільським господарством. На початку 1926 року повернувся із села в Катеринослав-Дніпропетровськ. Влаштувався рахівником на вагоноремонтному заводі. Але вже наступного року деякий час перебував під слідством ДПУ. Згодом його випустили, але за «контрреволюційну діяльність» ще раз заарештували 1931-го. Радянська імперія дивилася на таких, як Трифон, такими ж очима, як і Російська імперія.
Фатальним для Трифона Татарина виявився арешт 1938-го. У той час він обіймав найскромнішу посаду рахівника і сторожа в дитячому садку. 29 квітня 1938 року було здійснено обшук та арешт. Тривалий час заарештований рішуче заперечував висунуті проти нього звинувачення. Лише під тиском слідства змушено визнав, що буцімто був залучений до підпільної організації 1930 року бухгалтером і колишнім петлюрівцем Борисом Бачинським, братом Сергія Бачинського, який редагував за кордоном «українську націоналістичну газету».
Як же склалася подальша доля Трифона Татарина? Вироком 118-го військового трибуналу (багато ж їх тоді було!) Харківського військового округу від 16 жовтня 1938 року, а потім ухвалою військової колегії Верховного суду СРСР від 23 березня 1939 року Татарина було засуджено на десять років з позбавленням прав на п’ять років та конфіскацією майна.
Нам невідома дата його смерті. Можливо, він знов опинився на «проклятому Сибіру». Проте людина з підірваним на царському засланні здоров’ям навряд чи могла пережити пекло сталінських таборів. Через двадцять років Військова колегія Верховного суду СРСР переглянула його справу. Сталося це 3 березня 1959 року. Вирок щодо нього скасували і справу припинили.
Така доля лише одного просвітянина, котрий, як відзначає Дмитро Дорошенко, був до фанатизму відданий українській справі.
«ПАДАЛИ ДЕРЖАВИ, АЛЕ НІКОЛИ НЕ ПАДАЛА НАЦІОНАЛЬНІСТЬ»
Та давайте повернемося до справи із закриттям 95 років тому «Просвіти» в Січеславі.
Дізнавшись про закриття Товариства, просвітяни не могли приховати свого обурення. Вирішили звернутися в Петербург, до катеринославського депутата Державної думи Олександра Александрова, який два роки перед тим приєднав свій голос до загального обурення забороною вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Тоді Александров виступив із такою промовою:
«Тепер Росії належить розв’язати величезну політичну й історичну проблему — чи мусить державний народ великоруський русифікувати, подразнювати, знищувати і денаціоналізувати, чи він мусить іти іншим шляхом. Адже одна думка про цілу низку образ, які скеровуються в найінтимніші місця людського серця, не може не викликати почуття глибокого роздратування і протесту. Ви прекрасно розумієте, що системою порушення честі, доброго імені... ви ніколи могутньої держави не створите, лояльного громадського почування не виховаєте. Не смійтесь над мовою, не смійтесь над національністю! Ми знаємо, що держави падали й мінялися, але ніколи не падала національність. Не боріться ж супроти того, і що ви безсилі побороти, що є кращого і у вас, і у інших ваших громадян. Ставлення уряду до пам’яті великого слов’янського поета не тільки є величезною політичною безтактністю, воно веде до роз’єднання навіть дружніх народів. Шевченко ввібрав у своє серце все те, що іноді підсвідомо переживав великий український народ... Ви мусите визнати за українським народом те, що він має право на його мову, на те культурне самоозначення, якого він чесно домагається і просить...»
Тому саме до О. Александрова звернулися просвітяни. У Дніпропетровському історичному музеї збереглася чернетка телеграми, надісланої на його ім’я одним з найактивніших місцевих просвітян Іваном Рудичевим:
«Петроград, Гос. Дума, Депутату Александрову Александру Михайловичу. 25 января закрыто Губернским Присутствием Украинское общество «Просвіта» со всеми филіями за уклонение в сторону политики. Точка. Подробной мотивировки нет. За десять лет жизни общества таких уклонений не было. Точка. Обыск (в) ноябре помещений «Просвіти» в городе и Мануйловке с выемкой никаких данных для подобного обвинения не дал. За несколько дней до обыска были аресты. Точка. «Просвіта» имела (в) Мандрыковке столовую для семей запасных, выдала 120 тысяч обедов и Галицкий Комитет, оказавший помощь до 6 тысяч беженцам-галичанам. Точка. Подаем жалобу (в) сенат. Просим Вас как представителя Екатеринославского края подать свой голос в защиту Общества с трибуны Думы и оказать содействие сберечь культурное учреждение. Подробности письменно. По уполномочию Правления член Правления Рудичев. Горный Институт».
Утім, скарги до сенату наслідків не дали. Катеринославська «Просвіта», так само як і її філії, припинила своє існування. У тому ж Дніпропетровському історичному музеї серед інших архівних документів зберігся й акт про ліквідацію відкритого «Просвітою» в Мануйлівці осередку Галицького комітету, який допомагав утікачам із Галичини. Укладений 28 лютого 1916 року документ підписали голова місцевого Галицького комітету С. Шевченко та голова Нижньо-Дніпровського Амурського опікунства про лікарні А. Трухманович. Галицький комітет передавав опікунству створений ним осередок у Мануйлівці, де на його утриманні перебували 48 душ утікачів-галичан, і залишок грошей у сумі... «48 копійок». Тобто — по копійці на кожного... Товариство «Просвіта» мало подати цей акт до губернського присутствія на доказ ліквідації всіх своїх закладів, у тому числі Галицького комітету.
