Микола Бурачек (16.03.1871, Летичів Хмельницької області — 13.08.1942, Харків) — на жаль, малознаний сьогоднішній аудиторії митець — володар рідкісного таланту з незвичайною долею, глибокий мислитель (живопис майстра репрезентував українське мистецтво на Всесвітній виставці в Нью-Йорку 1939 року, його картини експонуються в музеях Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Донецька, Одеси, є вони в приватних колекціях Санкт-Петербурга, Москви, Риги, Варшави, Кракова; він започаткував вітчизняне шевченкознавство, першим атрибутував мистецький доробок Т. Шевченка-живописця, зробив хронологію його живописної та графічної спадщини, був активним учасником проектів спорудження пам’ятників Поету-Художнику та створення його музеїв у Києві, Каневі, Харкові, Вінниці, Чернігові...).
І разом з тим за минулі понад півстоліття не було жодної виставки його пейзажів. Ні в Києві, де разом з однодумцями на чолі з Михайлом Грушевським у грудні 1917 року відкривав Національну академію мистецтв, викладав у Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка; ні в Кам’янці-Подільському, де прожив дитинство і юність (батько був міським поштмейстером); ні в Харкові, якому віддав 17 років свого життя: очолював художній технікум та був професором Художнього інституту, — ніде гідно його ім’я і внесок у розвиток вітчизняної культури та освіти досі не вшановано.
Тому й приходить на пам’ять спогад М. Бурачека про його видатного сучасника: «Коли ми ховали Г.І . Нарбута і в цілому ряді промов характеризували його, як художника, як громадського діяча, як професора і просто як людину, один з батюшок, що творили останній обряд погребіння, в простоті сердечній, наївно й щиро, в своїй промові висловився: «от...а ми й не знали, кого ховаємо». Ця наївна фраза прекрасно характеризує ставлення нашого українського суспільства до діячів культури. І дійсно, хіба громадянство наше цікавиться та знає, чи є й які в Україні художники, наукові діячі, письменники?».
Ніде правди діти: актуальні слова, і вони народжують думку про те, що, очевидно, час в Україні має здатність заклякати — минулі проблеми не зникають, а вперто переходять у сучасність, щоб не втратити своєї гостроти й у майбутньому.
КРАКІВСЬКИЙ ПАРИЖАНИН НЕ ПОМИЛИВСЯ У СВОЄМУ ВИБОРІ
По-справжньому до здійснення своєї мети — стати художником — М. Бурачек наблизився лише в 34-літньому віці, коли на його життєвій стежці раптово з’явився Ян Станіславський — класик польського пейзажного живопису, професор Краківської академії мистецтв (24.06 1860, Вільшана, тепер Черкаської області, Україна — 07.01 1907, Краків, Польща), прихильники таланту котрого за його захоплення імпресіонізмом називали кумира «парижанином».
Професор мав у Києві брата-лікаря, в котрого саме в ті дні лікувався М. Бурачек. Побачивши пейзажі актора, котрий у вільний час брався за пензлі, Я. Станіславський запросив маляра-аматора на навчання до Кракова (відрахований з числа студентів Київського університету, М. Бурачек від 1890 до 1905 року грав на сцені, будучи актором провінційних театральних гуртів. Після 1900 року здобув певну популярність і виступав партнером відомих у Росії акторів, таких як В. Коміссаржевська, М. Савіна, П. Орленьов, М. Тарханов).
Щоправда, щодо відкриття талановитого живописця професор трохи запізнився: навесні 1905-го на першій всеукраїнській художній виставці у Львові картини М. Бурачека впали в око тоді вже відомому художникові, до речі, одному з колишніх учнів Я. Станіславського, Іванові Трушу. Він пророкував їхньому авторові успішне майбутнє: «Микола Бурачек є надзвичайно талановитим рисовником».
Краківський період життя М. Бурачека був одним із найщасливіших: підтримуваний вродливою й відданою дружиною Ольгою (О.М. Тимофієва — далека родичка І. Буніна, випускниця київського Інституту імені М. Лисенка, актриса), потрапивши до студентського кола учнів Я. Станіславського, талановитий актор остаточно повірив у оптимістичне львівське напуття І. Труша.
Своїм учителем М. Бурачек був захоплений: «Вплив його на учнів був досить сильний. Особливо він любив природу України: він розкрив нам, своїм учням, її красу і навчав нас відтворювати її, як серйозне, навіть часом суворе явище, замість творити солоденькі, фальшиві «малороссийские виды».
Про визначальний вплив уроків Я. Станіславського на М. Бурачека переконливо говорить його відданість учителю. Вже в радянські часи, коли митцям нав’язували суворе дотримання догматичних «принципів соціалістичного реалізму», М. Бурачек не міг стриматися, щоб не зізнатися в «Секретах моєї творчості» (1941 рік): «Я взагалі працюю на натурі і моя майстерня переважно — поле, ліс, річка, берег моря тощо. Я малюю і в спеку, і в дощ, і по пояс у снігу... Я кохаюся в природі, я люблю кожний її шматок, форму, освітлення, колорит. Все це хвилює мене, дає мені глибокі переживання, почуття радості, щастя. І я хочу передати на малюнку мої переживання: тоді мені здається, що я вперше бачу цю красу, і стою перед природою як неук, забуваю своє знання, бо воно здається мертвим у порівнянні з натурою, що таких фарб, таких форм ніхто не бачив... І я, як голодний, кидаюся до пензлів, фарб і наївно, щиро, в напруженому творчому пориві стараюся змалювати те враження, яке я одержав від явища природи. Вперто шукаю тон, неначе інтуїтивно сполучаю фарбу з фарбою (натурально, що мені допомагає моє знання, моя практика) і радію, коли доб’юся, нарешті, потрібного мені тону, колориту... Мене часто називають імпресіоністом, але я тільки пленерист, хоч не цураюся деяких набутків імпресіонізму».
Незначні за розміром, інтимні й оптимістичні за змістом пейзажі М. Бурачека завжди потрапляли у центр уваги глядачів на будь-яких виставках, де експонувався майстер.
Як тут не згадати випадок, що стався з М. Бурачеком у пореволюційному Києві (1919 рік). Художник побачив у вітрині якогось магазину значну за розміром картину, підписану його колишнім учнем. А тут саме й автор трапився.
— Як можна виставляти такий невдалий твір? Таку «яєшню з синькою»?
Учень не зніяковів, навпаки, взяв колишнього наставника під лікоть.
— Я цілком погоджуюся з вашим зауваженням, але, професоре, купують! — А потім учень довірливо запитав вчителя:
— Скажіть, будь ласка, у чому секрет ваших фарб, вашого колориту?
М. Бурачек відсахнувся від невдахи-учня.
— Про які секрети ви говорите? Якби були секрети, то не було б мистецтва. У мене такі ж фарби, як і у вас. А колорит залежить не від фарб, а від вміння користуватися ними, що дається невтомною працею, вивченням природи, любов’ю до неї, постійним спостереженням за її мінливими явищами.
Усе це згадується, коли, трапляється бачити приватні колекції нинішніх нуворишів чи тих, хто зараховує себе до них. Метрові розміри дорогих рам і скромні за талантом картини в них...
Очевидно, це ще одна причина, чому майстер сьогодні призабутий: його поетичні пейзажі не терплять поруч із собою «полотна» a la «яєшня з синькою».
ПАРИЗЬКА ВУЛИЦЯ СТАЛА ДЛЯ МИТЦЯ Й ЗАТИШНИМ КУТОЧКОМ, Й СВІДКОМ РОДИННОЇ ТРАГЕДІЇ
Умовно малярську спадщину М. Бурачека можна розділити на кілька серій: Кам’янець-Подільська, Краківська, Паризька, Київська, Канівська, Харківська...Окремо стоять твори Шевченкіани (зокрема, підсумкове полотно «Реве та стогне Дніпр широкий...», 1941), картини, присвячені місцям, пов’язані з життям та творчістю М. Коцюбинського. Живописець виступав і як театральний художник (наприклад, оформив спектакль за п’єсою О. Олеся «Дорогою в казку»).
Паризька серія серед них нечисленна, але кожна її картина відповідає оцінці, що залишив нам мистецтвознавець Д. Антонович (14.11 1877, Київ — 12.11 1945, Прага, син історика В. Антоновича): «Його (М. Бурачека. — В.А.) твори, сповнені сонця, немов випромінюючи радість буття, вирізнялись серед полотен уже визнаних метрів українського пейзажу — С. Васильківського, С. Світославського, К. Крижицького».
Паризький період у біографії митця був і радісним, і сумним.
«...і Париж, і нові умови життя, безліч вражень, нарешті, праця в школі — все це так паморочить голову, забирає стільки часу, що увечері почуваєш себе, немов пес після полювання...» — писав художник київським друзям.
Ще у Кракові М. Бурачек вирішив удосконалювати свою майстерність у французького митця Анрі Матісса. Чому вибір упав на художника — метра декоративного мистецтва, сьогодні судити важко. Можливо, це сталося через відсутність детальної інформації про творчість тоді модного маляра, можливо, таку пораду дали друзі-однодумці...
А. Матісс залишився для нашого художника насамперед як життєвий приклад, гідний наслідування, адже не кожному, навіть суперталановитому творцю, вдається стати зачинателем нового мистецького напрямку, вплинути на духовність народу, столиця якого сприймається як центр світової культури (Париж).
Якщо Краків дав М. Бурачеку можливість засвоїти творчі уроки насамперед Я. Станіславського, то мистецький Париж спонукав його до глибокого вивчення й осмислення не лише європейського живопису та культури, але й світового.
«Мінливий, бурхливий Париж, цей тодішній центр мистецького життя, що міняв напрямки швидше, ніж вишукана пані міняє рукавички, справив на мене велике враження, — згадував художник в есеї «Моє життя» (1937). — Я багато передумав, пережив і багато чого навчився. Допомогла мені та «зарядка», яку я дістав від своїх професорів. Крім того, я знав, чого я хочу, шукав того, що мені було потрібне... Я вибрав своїми, так би мовити, вчителями Веласкеса зі старих майстрів, а з нових — Коро, барбізонців (Арпіньї, Діаца) і Моне, Ренуара, Сіслея — з імпресіоністів».
Досі йшлося про радісне паризьке життя Бурачеків. Але молодій родині довелося зазнати у французькій столиці й тяжкого горя — тут померла їхня трирічна донька Алла. Народжений через кілька місяців син Жермен-Борис все життя в радянських умовах вимушений був детально пояснювати, чому в його паспорті вказано місце народження — Париж.
Тому М. Бурачек написав у два паризькі роки свого життя не дуже багато картин та малюнків («Ставок біля Ейфелевої башти. Париж», «Вечір у Версалі», «Церква Сен-Етьєн у Парижі», «Собор Паризької Богоматері», «Рю де л’Авр» та інші).
Повну драматизму й емоцій психологічну атмосферу його особистого й творчого життя зафіксував «Щоденник» (розпочатий 1898 року). Йдеться про це й у листах Тадеуша Маковського до Бурачеків (Т. Маковський (1882—1932) польський художник — учень Я. Станіславського. Від 1908 р. жив у Парижі. Приятель М. Бурачека).
Та найкраще душевний стан нашого пейзажиста виявляє його «Автопортрет» (1911), що його ми публікуємо.
Хто бував у Парижі, знає, що для вражених красою іноземців майже кожен куточок цього міста архіцікавий. Микола Григорович любив парк Монсо, де у вільні години гуляв з донькою Аллою...
1912 року Бурачеки повернулися на батьківщину й поселилися в Києві.
«У НАС І ЛІТО — НЕ ЛІТО. ТА Ж ЗИМА, ЛИШЕ ВИФАРБУВАНА У ЗЕЛЕНИЙ КОЛІР»
Цей рядок з «Подорожі до Італії» Генріха Гайне художник не випадково взяв до одного зі своїх оглядів українського мистецького життя.
«Київ — центр України — не має свого мистецтва. Він — еклектик у штуці, «складочное место» для картин усяких напрямків, шкіл, національностей, — писав із сумом М. Бурачек, повернувшись з Європи додому й побачивши убогий стан національного духовного життя, руйнований «архиноваторами» (один з тодішніх революційних очільників мистецької освіти «творив» свій «живопис» з гвіздків та жерсті), політичними шахраями-українофобами та відвертими зайдами — «каліфами на час». — А ми, що тільки починаємо наново будувати свою культуру, ми, що становимо одне ціле з народом, бо вийшли з нього і живемо його бажаннями та думками, ми не можемо і не маємо права жити мистецтвом чужим... Мистецтво одне, але сяє нам різнобарвним промінням, завдяки оригінальним самобутним талантам, що не жахалися бути індивідуальними та ще й національно-самобутними. І для того маємо щастя користуватися сонячними проміннями, як внесли до скарбниці вселюдської культури — Фідій, Джотто, Хокусаї, Рубенс, Дюрер, Пьюві де Шаванн, Матейко і т. ін... Культура кожної нації міряється не економічним її становищем, а, головним чином, височиною її мистецтва та науки. Це нам треба добре пам’ятати» (М. Бурачек «Мистецтво у Києві. Думки і факти». «Музагет» , 1919, №1-3).
Після проголошення незалежності України 22 січня 1918 року 46-літній пейзажист, як кажуть, з головою поринув у суспільне життя (зрозуміло, що М. Бурачек не сидів склавши руки й до цього дня). Як колишній актор та діючий художник театру митець взяв участь у створенні товариства «Національний театр», серед членів організаційного комітету якого зустрічаємо М. Садовського, П. Саксаганського, Л. Курбаса, О. Олеся, В. Кричевського, М. Жука, О. Кошиця та інших акторів, письменників і композиторів.
Але основною турботою М. Бурачека було здійснення мрії Т. Шевченка про заснування в Києві Національної академії мистецтва.
Не повторюватимемо загальновідоме, лише зауважимо, що вже наближається 100-річчя (через шість років!) діяльності одного з наших перших вищих навчальних закладів культури — Української академії мистецтва, а досі історики та мистецтвознавці не можуть аргументовано відтворити детальну хроніку тих днів (зрозуміло, що значна частина документів назавжди втрачена: революції, війни, але є немало авторитетних свідчень й переконливих аргументів).
Належить визнати, що однією з «вагомих» причин недописання вітчизняної історії культури є сформований у радянські часи іконостас «великих» і «просто відомих» діячів національної історії не за художньою цінністю їхньої творчості, а за ідеологічними принципами («наш» і «не наш»).
От і виходить, що не усунувши першопричину — м’яко скажемо, необ’єктивність у висвітленні літопису київських подій 1917 року (само собою зрозуміло, що і подальших), ми приречені плодити «малоросійські міфи» про учасників вітчизняних хронік.
В есеї «Олександр Мурашко» (рукопис) М. Бурачек скрупульозно відтворює той складний, але захопливий час: «Влітку 1917 року генеральний секретар народної освіти І.М. Стешенко передав авторові цих рядків (М. Бурачеку. — В. А.) доручення Центральної Ради скласти комісію для вироблення статуту Української академії мистецтва. До складу комісії, куди увійшли не тільки художники, а й представники громадських організацій, було запрошено й О.О. Мурашка, з одного боку як видатного художника, а з другого — як людину, що практично побудувала була в Києві нову школу (мається на увазі відкриття О. Мурашком 1913 року власної художньої студії. — В.А.). Він і склав перший проект майбутньої академії... На першому засіданні ради професорів було поставлено питання про вибори першого ректора нової академії. Коли висунули кандидатуру О.О. (Мурашка. — В.А.), він відмовився...» (справа у тім, що О. Мурашко мав вади мови. — В. А.).
Першим ректором УАМ став В. Кричевський.
А далі була повна драматизму й трагедій боротьба за УАМ (хоч як це дивно, але так виходить, що боротьба продовжується до сьогодні!).
Змінювалися влади (дослідники київських хронік говорять про 16 захоплень столиці у 1917—1920 роках), але їхнє ставлення до УАМ було вперто незмінним — 1922-го УАМ було закрито (переформатовано в Інститут пластичного мистецтва).
Ось чому говорити нині про УАМ означає вести мову про солідну шеренгу знаних діячів України: М. Грушевського, І. Стешенка, Д. Антоновича, Г. Павлуцького, М. Біляшівського, Д. Щербаківського, П. Зайцева, братів Кричевських, Г. Нарбута, М. Жука і багатьох-багатьох інших, хто був причетний до ініціювання й заснування Академії мистецтва.
Бурачек згадує: «У серпні минулого (1922. — В.А.) року я виїхав до Києва: в академії розпочалися іспити... Я гадав, що моя присутність у Києві не буде зайвою... Приїхавши, я довідався, що Українська академія мистецтв, моя мрія, котру з такими труднощами мені разом з шановними колегами О.О. Мурашком, В. і Ф. Кричевськими та М. Жуком вдалося здійснити, що та академія тихенько похована і переформована в Інститут пластичного мистецтва. Але ж я все-таки тішив себе, що мене за рік не забуто і для того подав заяву, аби мені дозволили відкрити майстерню живопису, тим більше, що я мав багато учнів. Але рада Інституту (чи там хто — я від сорому й не добився хто?) винесла постанову такого змісту: з огляду на те, що в статуті Інституту не передбачено кафедри пейзажу, а лише станкового малярства (а що таке пейзаж?), то професорові М. Бурачекові відмовити в дозволі відкрити майстерню. Ну а почуття власної гідності не дозволило мені ходити та просити когось...».
Так починалось забуття.
Але повернімося до життєпису метра пейзажного живопису.
Пореволюційна влада була байдужою до долі М. Бурачека, але не забули його віддані прихильники.
1 грудня 1926 року популярний і нині журнал «Всесвіт» вітав метра з призначенням на посаду директора художнього технікуму.
Учнем М. Бурачека у ті роки був видатний графік і живописець М. Дерегус: «Сталося так, що прийшов художник, який за своєю творчістю і своєю поведінкою відрізнявся від багатьох наших вчителів, яких ми глибоко поважали і лишилися їм вдячними на все життя, проте як людей ми більше запізнали їх уже по закінченні інституту. Вперше від нього ми довідалися, що писати можна не тільки пензлем, а й мастихіном, що це зберігає і посилює силу та яскравість кольору. Навчав перетворювати фарбу на колір, і саме він розкрив нам чарівність і таємницю кольору в живописі... Микола Григорович належав до тих людей, дружба з якими не може бути нічим затьмареною і любов до яких не згасає на все життя».
Було багато причин у Бурачеків обрати для праці й проживання саме столицю Слобожанщини. По-перше, Харків тоді був столицею УРСР. Але були й мотиви, про які всі знали, але ніхто не говорив.
Більшовицькі репресії розпочалися в Україні з Києва та Київщини: «загадково» вбиті О. Мурашко та М. Леонтович,Ррзстріляний поет Г. Чупринка.
Хоча Микола Григорович походив із збіднілої чиновничої родини, прізвище «Бурачек» було відоме в Росії: кілька адміралів царського флоту, військовий генерал-губернатор Новгорода й Новгородської губернії, поміщики і так далі. Родина матері — Гродзицькі теж належала до військової та адміністративної еліти, до того ж польської.
Отже, походження було явно не пролетарське, а вже це було небезпечним.
Словом, тридцяті роки минулого століття Бурачеки пережили у напруженій психологічній атмосфері, коли будь-якої ночі могли прийти непрохані гості — гепеушники та енкаведисти.
І разом з тим митець напружено працював, брав участь у виставках, досліджував творчість Шевченка-художника, активно публікувався. 1926 року М. Бурачек став членом комітету зі спорудження пам’ятника Т. Шевченку у Харкові, членом комітету з увічнення пам’яті М. Коцюбинського. Від 1931 року — консультант Інституту Т. Шевченка, де 1932 року було відкрито Галерею малярських творів Т. Шевченка; науковий редактор VІІ і VІІІ томів ювілейного видання творів Т. Шевченка, присвячених образотворчій спадщині. Активну участь брав у створенні музею Т. Шевченка у Харкові, музеїв М. Коцюбинського у Вінниці та Чернігові.
У ці ж роки працював над монографіями, присвяченими творчості О. Мурашка, М. Самокиша, М. Пимоненка. До 125-річчя Т. Шевченка М. Бурачек видав фундаментальне дослідження «Великий народний художник» (1939) — підсумок осмислення ролі й місця поета-живописця в історії культури України.
ХАРКІВСЬКЕ ПРОЩАННЯ
У «Щоденнику» письменника Аркадія Любченка на сторінці від 21.05 1942 року (часів нацистської окупації Харкова) читаємо: «Був у хворого М. Г. Бурачека... Він сидить на ліжку, спустивши ноги. Сивий і патли аж до потилиці, як у попа. Астма. А ще плеврит. А ще... ще якась хвороба. Каже, що йому легше. Зрадів моїй появі. Згадували Тичину...».
Помешкання пейзажиста на Каплунівській вулиці часто було повне гостей: М. Куліш, М. Семенко, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина... 1928 року поет був у творчому відрядженні. З Анкари він не забув послати листівку в Харків: «Всіх вас вітаю з Туреччини! Як зимуєте? Як поживають молоді художниці?» — запитував поет про самопочуття господарів та їхніх двох доньок.
З наближенням фронту 1941-го родина художника одержала документи на евакуацію не до теплого Ташкента, а до холодного Сиктивкару (окружний центр приполярного Ханти-Мансійського національного округу).
— Де той Сиктивкар? Що я там робитиму зі своїми хворобами? — запитував знайомих Микола Григорович.
Але й до північного Сиктивкару 70-річного митця не евакуювали.
У напівголодному й холодному зруйнованому війною Харкові вижити не вдавалося навіть здоровим людям.
Весною 1942-го М. Бурачек помер. Поряд з ним до останніх хвилин життя була його вірна супутниця Ольга Миколаївна. Коли вона побачила, що щось із хворим негаразд, запитала чоловіка про самопочуття.
— Хіба ж я знаю, що зі мною, Оленько...
Ці слова були останніми у житті художника.
Коли похоронна процесія з небіжчиком рухалась до міського кладовища на Пушкінській вулиці, назустріч їй трапилась колона німецьких солдатів. Офіцер зупинив колону, скомандував зійти на тротуар...
