Тур Ліни Костенко Україною

...Зупинка

Пані Ліна Костенко неодноразово була разом з учасниками та організаторами фестивалю «Відкрита ніч». Двічі працювала у Журі фестивалю, слідкувала за фестивалем здалеку. Після чергової «Відкритої ночі», переглянувши в телевізійному ефірі фестивальну програму, проаналізувала всі фільми без винятку. На жаль, не мав тоді змоги записати цю телефонну розмову. То була унікальна лекція, унікальний погляд на невідоме українське кіно, для якого далеко не кожний критик, колега, чиновник знаходить вчасне добре слово. Я не міг не відгукнутися на подію, що відбулася у Львові. Ліні Костенко вдалося розбудити найприспанішу частину суспільства — творчу інтелігенцію, яка, крім колупатися у носі, здається, більше нічого не знає.

Ліні Костенко, звичайно, не потрібна реклама. «Записки українського самашедшого» і так було не купити, але кращої реклами не замовиш — б’ють свої. Ліна Костенко написала: Ми! Тут! Тепер! (Саме те, чим мало хто займається).

А оцінює її: Я... Десь... Колись... Дійсність для цього Я — обтяжлива матерія.

Вийдіть на вулицю і напишіть своє. Відповідь на виклик, — водночас, причина обурення Я, — п’ять перших рядків на сторінці 271 «Записок українського самашедшого»:

«Дивуюся, чому у нас і досі не розцвітає література. На наших сюжетах у нас давно вже б мали бути і Едгар По, і Стівен Кінг, і Агата Крісті.

Або кінематограф. У нас же на кожному кроці Тарантіно й Хічкок».

Скажу відверто: за браком часу (завершую роботу над фільмом) не міг читати «Записки...» послідовно. Читав коли траплялася хвилина — почало розпадатися на фрагменти.

Тепер зліпилося! Читаю іншими очима!

Не заважає і те, що часу і тепер немає.

Дякую Ліні Василівні! 

...Післясмак

 Кажуть, що великий наклад для української книжки сьогодні — 2—3 тисячі примірників, це майже бестселер. За перший місяць розійшлося 45 тисяч «Записок українського самашедшего», очікується четвертий наклад, бо книжку в магазинах не знайти.

НАВКОЛО КНИЖКИ

Кажуть, що головний герой книжки — персонаж, далекий від життя. Дуже можливо. Скажіть, коли востаннє ваш знайомий задушив через ревнощі свою дружину? А подруга кинулася під поїзд? А сусід-інвалід утопив собаку?.. А є ще Томас Харріс, він написав «Мовчання ягнят», якщо ви розумієте, про що я... Кажуть, що чоловіки такими не бувають. І комп’ютерники такими не бувають. І вчені не такі. Погоджуся — чоловіки такими не бувають. Такого придумала жінка. Бо кожна жінка дуже хотіла б, щоб її чоловік так її любив, був такий уважний і так щиро хотів її зрозуміти й відчути. Можливо, Ліна Костенко його придумала. Але дуже хочеться вірити, що вони таки трапляються. Дуже рідко. Але трапляються. Правда-правда.

Натомість скільки їх — зневірених, з опущеними руками, які жаліють себе, переклали всі турботи на жінку. Страждають і тому не мають більше часу й сил ні на що: ані на роботу, ані на сім’ю, ані на себе... «Я можу, бо не можеш ти!» — кидає Вона Йому в обличчя. І це правда. Жінка може, коли вже не може чоловік. Це боляче і страшно. Це ламає саму сутність жінки. Не вірте, що вона сильна і витривала. Не вірте, що вона легше пристосовується й адаптується. Не вірте, що їй легше міняти професію, роботу, дім чи країну. Не вірте. Їй це також нестерпно, як і чоловіку. Але вона може, бо не може він. А те, що він мало говорить про комп’ютерні технології, про свою наукову діяльність і навіть зовсім не називає тему своєї дисертації — то це Бог із ним! Це все другий план. Це форма, прийом, посудина — герої. Які потрібні митцю, що поділитися собою і своїм: думками, сумнівами...

Які і є план перший.

КНИЖКА

Моя подруга сказала, що це дуже гірка книжка.

Мій колега сказав, що цю книгу можна читати тільки вночі, коли ніхто, зовсім ніхто не заважає, щоб бути з нею наодинці.

Мій начальник сказав, що в цій книжці дуже легка мова й дуже важкі думки.

Мій приятель сказав, що книжка дуже смутна, але дуже смішна.

Моя гарна знайома сказала, що плакала наприкінці.

Моя мати сказала, що в цій книжці сформульовані саме її думки.

Мій син сказав, що в автора цієї книжки напрочуд дитячий і простий погляд на речі, які від цього теж стають простими і ясними. І від цього стає прикро й боляче за себе і свою країну.

Мої зустрічі з різними людьми останнім часом починаються із запитання, чи прочитали вони книжку Ліни Костенко. Не всі читали. Не всі мають намір. Нікого, хто б про неї не чув. Не всім подобається. Але всі, хто читав — мають думки, ставлення й емоції. Це не мало.

Дві третини моїх співрозмовників — люди російськомовні. «Записки українського самашедшего» написані українською мовою. Це не заважає.

ВІРШІ

До книжки в мене були її вірші. У мене, російськомовної, яка на превелику силу читає українською та із поваги до неї — не розмовляє українською, це були її вірші. На свій сором, я дуже погано знаю українську поезію. Але в моєму житті вже багато років є Ахматова, Пастернак і Бродський. І безсонні студентські ночі над Цветаєвою. І Мандельштам. І дуже багато інших. У мене в житті завжди були вірші. Потім у мене з’явилася Ліна Костенко. Тепер у мене є вірші Ліни Костенко. Прямо так, як є — разом із українською мовою. Виявилося, що віршам досить бути гарними. А мова легко доучується. Прямо за гарними віршами.

Потім, натрапивши на деякі вельми убогі переклади російською, я раділа, що вперше почула їх у справжньому вигляді. Інакше, шансів у них майже не було б. Або в мене:-).

ДО ЛІНИ

Один мій гарний знайомий сказав, що стоячи у величезному схвильованому натовпі перед входом до Оперного театру, сказав собі, що навіть якщо він не зможе потрапити на зустріч із Ліною Костенко, він уже буде вдячний їй за те, що дізнався, скільки в Харкові прекрасних, інтелігентних, гарних людей.

Близько восьми тисяч прийшло до ХАТОБу 7 лютого. Не на партійний з’їзд за рознарядкою. Не на концерт естрадної поп-діви. На поговорити з письменником про життя.

ЛІНА

Вона вийшла на сцену з явним упередженням до Харкова. Вона почала з явно заготовлених фраз. Вона явно здивувалася жвавій реакції залу. У неї явно був заготовлений запасний варіант — виконавиця пісень на її вірші, козацький ансамбль, зрештою — цілком адаптований до публічних виступів ведучий... Вона могла вже за 10 хвилин сховатися за ними й відсидітися, чекаючи автограф-сесії.

Але вона простояла біля мікрофона дві години. Вона говорила і її чули.

Коли вона сказала: ми разом, ми — справжня опозиція і нас не можна перемогти, зал їй повірив. Можливо, вперше за багато років. Чи зал повірив у себе?

Коли, відповідаючи на запитання, як нам отримати гарну владу, вона сказала, що рецепт дуже простий: кого вибрали, тим і користуйтеся, а зал вибухнув овацією і сміхом, я відчула гордість за своє місто. Мій Харків цим сміхом перемагав розчарування, зневіру, спустошеність останніх виборів. Мій прекрасний, гордий, вільний, красивий Харків підняв голову і вільно зітхнув. Мій Харків уже не буде колишнім. Мудра і вільна Жінка Ліна Костенко дуже простими й негучними словами повернула моєму місту почуття власної гідності.

Коли, вже зовсім наприкінці зустрічі, пригасили світло рампи, Ліна Костенко раптом побачила зал — величезну чашу нашого великого оперного, повну людей, очей, посмішок. Було видно, як вона здивувалася. Я сподіваюся, що в цей момент вона повірила в Харків, як Харків повірив їй.

Ліні Костенко незабаром виповниться 81 рік. У неї все є — книжки, читачі, совість і плани на майбутнє. Їй віриш, бо вона нікуди не зове і ні до чого не закликає. Але щоб встати з колін, їй треба на них опуститися. І це — заразне.

Вона мовчала 20 років. Але коли вона сказала, її почули.

Після зустрічі залишилося головне — післясмак. Як після дуже гарного вина. Післясмак сили, честі, моральної чистоти і молодості. Тому я взяла епіграф із Щербакова: «Всяк був молодий, та не всяк старий». Це таке освідчення Ліні Костенко. І подяка за таємне знання: «Моє кредо — «А ти, Марку, грай». Так казала моя бабуся».

Дякую Вам, Ліно Василівно.

Р.S. Я не переказуватиму зустріч, її напевно неодноразово покажуть по телевізору. Хто не потрапив — подивіться. Можливо, ви не погодитеся з моїми враженнями. Це теж добре. Найгірше, коли всі згодні.