Це два твори Лесі Українки з тих, що нечасто з’являються на сцені: в першому акті «Одержима», в другому — «На полі крові». Постановник диптиху «Голгофа» — Юрій Розстальний.
Власне, диптихом це стало тільки тепер, бо «На полі крові» Розстальний випустив ще два роки тому як одноактну виставу. Остап Ступка грає в першому акті Месію, а в другому — христопродавця Юду. Можна було б сказати, що таким чином задум здобув свою завершеність. Втім, про це зарано говорити. Хоча б через те, що другий акт протягом двох сезонів відшліфований до блиску, а перший — щойно з’явився, він ще ескізний, не до кінця проявлений. Мабуть, говорити про враження треба обережно, бо, можливо, все не так задумано, як здається. А здається, що в основу закладено просту й жорстоку думку: «На всякого Месію є своя баба Параска». Ці екзальтовані баби Параски здатні всяку шляхетну ідею спрофанувати, зробити навіть не фанатичною, а фанатською, надмірною, надривною, радикальною і разом з тим — банальною, по-вуличному спрощеною. Ця думка виникає, коли бачиш Міріам, одержиму послідовницю Месії. В цій ролі — актриса Оксана Батько. Її Міріам — особа душевно контужена. Можливо, вона — нічний кошмар Месії. Здається, разом з нею сюди з’являється катастрофа, а якби Міріам не прийшла — Месія прийняв би свою долю легше й не просив пронести мимо цю чашу.
Зрештою, з якоїсь причини один лиш Месія в першому акті драми — по-людськи нормальний, усі інші тут таємничо-неадекватні. Варто сподіватися, що з часом перший акт стане прозорішим, таким, як і другий — «На полі крові». Йдеться про ту земельну ділянку під Єрусалимом, що її придбав Юда за свої тридцять срібняків. На цьому полі зустрічаються Юда (Остап Ступка) та Прочанин (Дмитро Рибалевський). Юда у Остапа Ступки — особистість настільки яскрава й сильна, що мимоволі думаєш: яким же був Месія, коли отакий потужний найостанніший з його апостолів? Юда не кається в тім, що вчинив, — йому лиш тяжко, що тепер нема з ким договорити про все, що не договорено з Месією. Прочанин — поганий співрозмовник. У Дмитра Рибалевського цей Прочанин зроблений з матерії грубої й темної. Він з тих, хто розпитує про чужі душевні таємниці — бо власних нема в його убогій душі. Він — та сама базарна баба, здатна лиш войовничо спрощувати істину. Йому страшенно цікаво, за скільки та як продано Христа. Потім похопився й осудив Юду, бо так мусить робити кожен свідомий християнин. Але він це робить з обов’язку, а не з переконання, він людина натовпу, з тих, що «я так думаю — бо всі так думають». Такі люди нестерпні для кожного, хто насправді здатен думати.
На запитання Прочанина, навіщо йому це поле, Юда відповідає: «Тут буде кладовище для захожих». Цієї репліки нема в канонічному тексті драми — але ця репліка таки була у Лесі Українки в рукописі. Несподівано саме з цієї репліки виростає інтрига спектаклю: поле стає пасткою, тим місцем, яке неможливо безпечно перейти, це поле, з якого не вертаються. Репліка про «кладовище для захожих» спершу звучить як похмурий жарт. Але потім обертається буквальністю: Юда, всупереч усім ремаркам, вбиває Прочанина. Режисер подає це як метафору — нібито Юда убиває частину себе або свого двійника. Але цей крок Юди здається зрозумілим також як останній крок відчаю — йому несила більше терпіти примітивну простоту тих, кому кортить задарма пройти до Царства Небесного.
