Чи існує кращий, аніж падіння Мубарака, доказ того, що історія не виписана наперед і що вона зненацька може піти в непередбачуваних напрямках, які не вкладаються у жодні теорії? Ліберальний та демократичний Захід мав би високо це оцінити.
Народний рух, який потряс такі країни, як Туніс, Єгипет, Ємен, й повторні поштовхи якого досягли Алжиру, Марокко та Йорданії, категорично спростовує думку тих, хто, подібно до Томаса Карлайла (шотландський письменник, історик та філософ, якого вважають одним із засновників нацистської ідеології), вважає, що «світова історія є біографією великих людей». Жоден вождь, політична група чи партія не може приписати собі це сейсмічне соціальне повстання, яке вже обезголовило туніську сатрапію Бен Алі та єгипетську Хосні Мубарака, ось-ось повалить єменську сатрапію Алі Абдали Салеха і від якого проймає дрож уряди тих країн, до яких дійшла його слабша конвульсивна хвиля, як-от Сирія, Йорданія, Алжир, Марокко та Саудівська Аравія.
Очевидно, що ніхто не міг передбачити того, що сталося в арабських авторитарних суспільствах, і що увесь світ, а особливо аналітики, преса, міністерства закордонних справ і західні політичні «мозкові центри» були настільки ж здивовані арабським суспільно-політичним вибухом, наскільки їх свого часу захопило зненацька падіння Берлінської стіни і розвал Радянського Союзу та його сателітів. Це порівняння не є довільним: обидві події мають схожу історичну вагу для відповідних регіонів і тягнуть за собою політичні наслідки для решти світу. Що, повторюю, може бути кращим доказом того, що історія не виписана наперед і що вона зненацька може піти в непередбачуваних напрямках, які не вкладаються у жодні теорії, котрі намагаються втримувати її в логічних руслах?
Такий стан речей, що існував у незліченній кількості країн впродовж історії, ніколи б не призвів до повстання, якби не вирішальний фактор новітніх часів: глобалізація. Інформаційна революція, як не крути, продірявила жорсткі системи цензури, що їх арабські сатрапії спорудили, аби утримувати експлуатовані та пограбовані ними народи у традиційному невігластві та мракобіссі. Зараз будь-якому урядові дуже важко, практично неможливо утримувати усе суспільство в медійному невіданні, аби маніпулювати ним та обманювати його, як колись. Мобільний зв’язок, інтернет, блоги, «Фейсбук», «Твіттер», міжнародні телевізійні мережі та інші засоби аудіовізуальної технології донесли в усі куточки світу дійсність нашого часу і спонукали до порівнянь, які, звісно, показали арабським масам анахронізм та варварство режимів, під владою яких вони жили, і відстань, що відділяє їх від сучасних країн. І ці самі інструменти нової технології дозволили маніфестантам координувати свої акції і певною мірою організувати те, що спочатку могло видатися хаотичним вибухом анархічного невдоволення. Це було не так. Однією з найдивовижніших особливостей арабського спротиву стали зусилля маніфестантів зупинити вандалізм і відтіснити — як це сталося в Єгипті — головорізів, підісланих режимом для того, аби вони здійснювали безчинства з метою дискредитувати повстання і залякати пресу.
Неквапливість (щоб не сказати боягузтво), з якою західні країни — особливо європейські — реагували, спочатку вагаючись щодо того, що сталося, а потім виголосивши пустопорожні прекраснодушні заяви на користь вирішення конфлікту за столом переговорів замість того, аби підтримати бунтарів, мабуть, спричинила жахливе розчарування в серцях мільйонів маніфестантів, які вийшли на вулиці арабських країн, вимагаючи «свободи» і «демократії», і виявили, що вільні країни дивляться на них з острахом, а інколи — в паніці. Між іншим, варто зазначити, що політичні партії Мубарака і Бен Алі були активними членами Соцінтерну! Ось тобі й спосіб підтримувати суспільну демократію та людські права на Близькому Сході!
Маріо Варґас ЛЬЙОСА — перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат. El Pais, 17 лютого 2011 р., переклад Західної аналітичної групи.
