Феномен Джеймса Мейса

Ця людина дала вельми важливі уроки українському суспільству, його інтелектуальному шару. Сьогодні, в період важких випробувань для України, уроки Джеймса Мейса важливі як ніколи. У світовій історії вистачає прикладів, коли представник одного народу бореться за свободу інших. Пригадаймо хоча б француза — генерала Лафаєта, який боровся за незалежність північноамериканських колоній Британії; Джорджа Байрона, який жадав бачити народ Еллади вільним; Джузеппе Гарібальді, який воював не лише за рідну Італію, але й устиг сказати своє слово у визвольній боротьбі народів Південної Америки. Можна пригадати чимало таких фактів. Усупереч усім зигзагам і цинізму «реальної політики» безсмертне гасло «За вашу і нашу свободу!» не девальвується, збираючи під свої прапори багато гідних людей, і будить совість людства. Важко сказати (навряд чи це раціонально міг би пояснити й сам Джеймс), чому він так гостро й глибоко відчував українську Долю, чому вона знаходила такий відгомін у його душі. І це в той час, коли багато українських душ спало, виявляючи повну байдужість до своєї Вітчизни. Можливо, ця національна бездушність — теж наслідок української Катастрофи 1932 — 1933рр. Мейс вражаюче точно відчув, що саме Катастрофа українства є ключем до багатьох національних таємниць України. Наші мертві дійсно вибрали його, аби він пророкував нашим живим, пророкував про те майбутнє, до якого треба йти, і про те, якого за будь-яку ціну слід уникнути. Він був нашою Кассандрою, бо дуже часто його не чули, а якщо чули — не розуміли або не хотіли розуміти. Джеймс для багатьох у нашому суспільстві був незручний. Адже в нас склалися певні життєві стандарти і поведінкові стереотипи, які Мейсові були чужі. Наше освічене суспільство рідко проявляє такі риси, як принциповість, здатність розрізняти добро й зло, бажання й готовність називати речі своїми іменами: чорне чорним, а біле білим. У нас часто демонструють толерантність без берегів, терпимість до підлоти, феноменальну гнучкість хребта й дивну пристосовуваність до будь-якої низькості. Ми — люди приємні в усіх розуміннях, у тому числі й для негідників усіх мастей. Коли в Україні хтось публічно (і не в клоунаді на телешоу) скаже комусь, що ім’ярек є мерзотником і руки йому більше не подадуть, то це буде справжня моральна революція для нашої країни. А наразі в нас заведено навіть у колах демократичної й національно свідомої інтелігенції мило посміхатися тим, хто всім відомий як аморальний, підкупний тип. На жаль, принциповість не є нашою доброчесністю. Від цього — безліч бід. Цей порок виник не сьогодні й навіть не вчора. Ще Іван Франко писав: 

Важко поставити точніший діагноз важкої моральної хвороби українського суспільства, всіх його шарів знизу догори. Можна це віднести на рахунок багатовікового національно-підневільного животіння в чужих державах, коли індивідуальна виживаність часто могла здійснюватися лише ціною моральних збитків. Але 20-ти років незалежності виявилося дуже замало, щоб позбутися цього каїнового тавра, цього рабського комплексу неблагородства. Є стародавня легенда про те, як раби скіфів, які пішли у військовий похід, повстали. Пани, які повернулися, спробували придушити повстання силоміць. Але раби, які звільнилися, билися, демонструючи вражаючий героїзм і презирство до смерті. Зневірившись перемогти своїх рабів у битві, скіфи відкинули мечі вбік, дістали бичі, якими карали рабів, і почали бити бичами об землю. Щойно раби почули знайомий звук бича господаря, їх охопив невимовний жах, вони негайно склали зброю й здалися своїм рабовласникам.

Чи це не про ту частину української інтелігенції, яка в нинішню політичну пору в Україні, задерши штани, нестримно помчала влаштуватися ближче до влади, ніскільки не бентежачись її більш ніж відчутним антиукраїнським характером?

А щодо «Горді підлотою», то досить лишень послухати, як самі ці люди пояснюють свою позицію. Вони почуваються мало не героями, майже святими, виконуючими високу місію. Хоча насправді йдеться про чергову колаборацію, яких у їхньому житті було чимало. Ось на такому тлі Джеймс Мейс дійсно справляв враження «білої ворони». Людина, яка говорила те, в чому вона була переконана, а не те, що могло бути приємним начальству. Мейс чітко розставляв моральні акценти, називав зло злом, не намагався вгадати й догодити. Він був просто вільною й благородною людиною, яка добре розуміла, що лише ці риси, свобода й благородство, ставши головною складовою української душі, допоможуть нашому народові вийти з мороку постгеноцидності, постколоніальності й посттоталітарності.

Духовне плебейство є однією з найбільших внутрішніх загроз України. Від того комплексу людських рис, які роблять індивіда примітивною, одноклітинною істотою, не рятують ні мільярдні рахунки в західних банках, ні суперлюксові автомобілі, ні костюми від елітних кутюр’є.

Мейсові дійсно потрібно було більше за інших тривожитися українськими бідами, оскільки він був особистістю, яка звикла до тягаря добровільно взятої на себе персональної відповідальності. Враховуючи, що відхід від відповідальності, навіть наймінімальнішої, є національним видом спорту для наших урядовців і партійних бонз, позиція Мейса не могла не дратувати. І дратувала вона перш за все своєю незбагненністю та загадковістю, оскільки належала чужому для багатьох у нас світові, де моральні принципи й категорії не є абстракцією. Мейс і нині був би дратуючим і незручним, причому не лише для влади, але й для чималої частини нашого інтелігентного співтовариства. Але його уроки нам все одно доведеться вивчити. Цьому немає альтернативи.