Можливо, на участь України у XVIII Мінській міжнародній книжковій виставці-ярмарку ніхто не звернув би уваги: щороку в межах програми виставкової діяльності Україна бере участь в аналогічних заходах у Франкфурті, Москві, Варшаві, — якби не лист, підписаний знаними українськими письменниками, з вимогою бойкотувати білоруську виставку. Побувавши у складі української делегації в Мінську, можу поділитися своїм суб’єктивним висновком: дуже правильно зробили письменники, що написали такого листа, і не менш правильно вчинили в Держкомтелерадіо, вирішивши все ж брати участь у виставці.
Цікаво, що подібні дискусії — їхати чи не їхати, з огляду на політичні репресії в Білорусі, — тривали і в Німеччині, представників якої було запрошено на Мінську виставку як почесних гостей. Як і українці, німці теж вирішили, що культурні смисли не мають нічого спільного з політикою, а повезти книжки — означає підтримати свободу. Але сам факт такої полеміки, і це стає очевидним після п’яти днів, проведених у Білорусі, засвідчує, що суспільство здатне критично мислити, реагувати, відчувати місце й час. Отже, це суспільство відкрите. Безперечно, радіти нашій «відкритості», особливо з огляду на останні події, надто передчасно. Але важливо втримати цей курс — критикувати, реагувати, обговорювати. Повірте, в Білорусі цього немає.
Особливо важливим був приїзд нашої делегації для українців, які живуть у Білорусі. Офіційно в цій дев’ятимільйонній країні проживає 237 тисяч українців, неофіційно їх тут понад 300 тисяч. Як «не на диктофон» розповідають представники української громади, в Білорусі не бажано представлятися українцем — це неписане правило, якого, втім, багато хто дотримується. Здебільшого українське населення зосереджене в прикордонних областях — Гомельській та Брестській, у Мінську проживає невелика українська громада. Але протягом шести днів роботи книжкової виставки (з 9 по 14 лютого) до Національного стенду України ці люди приходили щодня. Вони купували українські книжки, розпитували про Україну і дуже дивувалися, коли хтось із нашої делегації розмовляв російською, а не українською мовою. Столиця рідної держави білоруських українців розташована лише за кілька сотень кілометрів від них, а вони часто почуваються відірваними від Батьківщини і здебільшого мають спотворене уявлення про те, що відбувається тут. По-перше, в Білорусі немає жодної української школи, жодного культурного центру, бібліотеки чи церкви з українською мовою служіння. Все українське життя зосереджене у восьми громадських організаціях та об’єднаннях українців, які діють у різних регіонах Білорусі та входять до Білоруського громадського об’єднання українців «Ватра». Усі активісти «Ватри» працюють на громадських засадах і, крім моральної, ніякої підтримки від України не мають. В інтерв’ю, що згодом вийде в «Дні», Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь Роман Безсмертний зазначив, що в посольстві триває робота над відкриттям бібліотеки, повноцінного культурного центру.
По-друге, мабуть, ні для кого не буде дивною новиною той факт, що білоруське і російське телебачення, причому більшою мірою останнє, формують у білорусів деформоване бачення української ситуації. «Я взагалі не дивлюся телевізора, — зізналася «Дню» українка за походженням Неля Назіна. — А спілкуватися з тими, хто дивиться білоруське телебачення неможливо — це зомбі». Ці слова вам нічого не нагадують?
Тож за таких умов скромний (на тлі, скажімо, російського, німецького чи французького представлення) український стенд, література, представлена на ньому, спілкування з учасниками делегації справді були ковтком свіжого повітря і джерелом позитивної інформації — не тільки для українців, а й значною мірою для білорусів. Не хотілося б зупинятися на питаннях дизайнерського оформлення національного стенду — нещодавно призначений на посаду начальника управління видавничої справи Держкомтелерадіо Олексій Кононенко обіцяв попрацювати над цим питанням до наступної виставки. Треба, очевидно, сказати інше: українська книжка в Мінську викликала інтерес і резонанс. Видавництво «Балтія-Друк» представило унікальний спільний проект видавців та істориків України, Білорусі й Литви «Грюнвальдська битва — битва народів». У липні 2010 року європейська громадськість відзначила 600-ту річницю Грюнвальдської битви, яка зупинила експансію німецьких лицарів-хрестоносців на схід і змінила хід європейської історії. Велике князівство Литовське — поліетнічна держава, яка об’єднала литовські, білоруські та українські князівства, — стало своєрідним щитом від хрестоносців для народів Східної Європи. Саме війська литовського князівства спільно з армією Королівства Польського 1410 року розбили під Грюнвальдом військо Тевтонського ордену. В битві брали участь представники понад 30 народів та етнічних груп, тому цю перемогу народи Європи сприймали як перемогу балто-слов’янської цивілізації. До речі, представлення цієї фундаментальної праці українським журналістам відбудеться сьогодні о 12.00 у приміщенні Національного прес-центру телебачення і радіомовлення України. А вже 20 лютого в на XII Вільнюському міжнародному книжковому ярмарку це видання побачать і литовці.
Фурор у Мінську викликала українська новинка — електронні книжки Pocketbook. Мало хто знає, що програмне забезпечення для електронних книжок і підручників, які сьогодні впевнено завойовують світ, розробляють українські програмісти, які вже сьогодні мають свої представництва в Москві, Гонконгу, містах Німеччини й США. Жодна з 23 країн світу, які були представлені на Мінській виставці, не запропонувала чогось подібного.
Особливий інтерес викликала презентація книжок із Бібліотеки газети «День». Як і українці України, українці Білорусі також цікавляться своєю справжньою історією, тому книжки «Дня» з історичної серії розійшлися в перші дні. Цікаво, що білоруси, як і інші народи, які вийшли з «тюрми народів», шукають своє місце в історії — боротьба за нього на рівні прогресивних білоруських істориків сьогодні точиться насамперед з литовцями. На думку багатьох білорусів, спадщину Великого князівства Литовського повинні були перейняти, передусім, литвини — сучасні білоруси, але з подачі Московії, якій була невигідною пам’ять білорусів про своє величне минуле, їх, власне, й почали називати білорусами. На цю тему «День» детальніше поговорить з істориками, компетентними в цьому питанні.
Потрібно зазначити, що через згаданий лист українських письменників щодо бойкоту без уваги залишилася відсутність у складі делегації представників президії Всеукраїнської асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. В асоціації «Дню» повідомили, що елементарно не мають фінансів, аби їхати на виставку, і порадили звернути увагу на сайт, де опубліковано Рекомендації з удосконалення українського книговидання. «Статистика друку, яку веде Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова», свідчить про падіння за останні двадцять років кількості видань з 3,3 книжки в середньому до однієї на одного жителя України. Навіть 2008 року, який виявився найсприятливішим за останні 15 років, ця цифра сягнула лише 1,26 книжки на душу населення. А минулого, 2010 року цей показник опустився навіть нижче, ніж одна книжка», — йдеться в тексті під авторством президента Асоціації Олександра Афоніна і Наталії Петрової, першого заступника директора Книжкової палати України. На тлі масштабного книговидавництва в Білорусі, Росії, країнах Західної Європи ці цифри виглядають жалюгідно. Так, в Україні видаються книжки високої якості — в цьому сумнівів немає. Українську книжку повинен бачити світ. Але наше внутрішнє домашнє завдання — визнати перед самими собою, що видавництво заслуговує на інший рівень державної підтримки, і якщо сьогоднішня ситуація триватиме й надалі, то наступного року в Мінську чи Москві ми можемо не мати приводів для радості.
Наступна виставка, де Україна буде представлена національним стендом, відбудеться в травні у Варшаві. Є час для висновків і нових ідей.
