Поки майбутнє єгипетської революції висить на волоску, які чинники, швидше за все, визначать результат? У той час як всі погляди спрямовані на армію у сподіванні побачити, на чий бік вона стане, інші важливі питання залишаються нез’ясованими.
Звичайно, те, що робить армія, вкрай важливо. Розкол у підтримуваному армією авторитарному режимі може створити глибоку розбіжність між інтересами маленької групи, найближчої до «військових як до уряду», й довгостроковими інтересами «військових як інституту», що має бути шанованою частиною держави та нації.
Заяви єгипетської армії на початку протесту про те, що її солдати не стрілятимуть у протестуючих проти Мубарака, були класичними діями «військових як інституту» та корисними самі по собі для переходу до демократії. І навпаки, рішення армії дозволити прибічникам Мубарака — деяким верхи на верблюдах і конях — увірватися на площу Тахрір і атакувати тисячі антиурядових демонстрантів, було класичним рухом «військових як уряду».
На цьому етапі перехід до демократії, швидше за все, потребуватиме того, щоб армія грала активнішу роль у захисті протестувальників. Цілком зрозуміло, що інтерес «військових як інституту» залежить від здатності армії більшою мірою відсторонитися від режиму.
Успішному політичному переходу допомагає також те, що дедалі більше громадян починають відчувати, що вони причетні до протестів і переходу, який буде результатом цих протестів. Із цього погляду факт того, що вимога негайної відставки Мубарака спрямована з каїрської площі Тахрір, а не з адміністрації Обами, є позитивним моментом.
Багато опозиційних груп, що представляють широкий спектр думок — включаючи традиційні ліберальну партію, ісламську організацію «Брати-мусульмани» та активістів Facebook «Молодіжний рух 6 квітня», — показали, що вони можуть підтримати тимчасовий уряд, можливо, уряд, очолюваний лауреатом Нобелівської премії миру Мохамедом аль-Барадеєм.
Але щоб обрати лідера, ці групи мають об’єднатися в єдину силу. Великі протестні рухи громадянського суспільства, такі як у Єгипті та Тунісі, можуть повалити диктат, але справжня демократія вимагає створення партій, переговорів, виборчих законів і угоди щодо зміни конституції. У більшості випадків успішного переходу перший крок у напрямку скріплення єдності, необхідної для створення тимчасового уряду, робиться, коли різні групи починають частіше зустрічатися, розробляти спільну стратегію й випускати спільні заяви.
Хто б не очолював тимчасовий уряд, існують речі, яких тимчасовому уряду не варто робити. Судячи з переходів, які ми вивчили, успішний демократичний результат має найбільший шанс, якщо тимчасовий уряд не піддасться спокусі продовжити свій мандат або сам не напише нову конституцію. Ключовим політичним завданням тимчасового уряду має стати організація вільних і справедливих виборів, і він мусить здійснювати лише ті конституційні зміни, які допоможуть їх провести. Написання нової конституції краще залишити майбутньому всенародно обраному парламенту.
Більшість активістів і коментаторів зараз запитують: хто буде або кому слід бути наступним президентом? Але навіщо висувати припущення, що буде прийнята президентська політична система, очолювана могутнім єдиним главою виконавчої влади? З восьми посткомуністичних країн, які зараз знаходяться у складі Євросоюзу, жодна не обрала такої системи. Усі вони заснували певну форму парламентської системи, в якій уряд безпосередньо звітує законодавчій владі, а президентська влада обмежена (й часто вона церемоніальна).
Це було мудрим рішенням. Вибори президента в момент великої невизначеності та за відсутності досвідчених політичних партій або повсюдно визнаних лідерів можуть бути небезпечними.
Обрати президента означає ввіряти себе одній людині, найчастіше, як мінімум, на чотири роки. Але невідомо, чи буде будь-яка людина, обрана сьогодні в Єгипті, через рік мати таку ж підтримку, що й сьогодні. Наприклад, якщо в першому турі президентських виборів — багато кандидатів, можливо, жоден із кандидатів другого туру не отримає більш як 20% у першому турі. Таким чином, переможець візьме на себе весь тягар лідерства, користуючись підтримкою лише невеликої меншості електорату.
Також імовірно, що новий кандидат виявиться некомпетентним, його постійно підтримуватиме меншість населення, й він не зможе ухвалювати закони. Багато нових демократій таким чином перетворюються на «суперпрезидентство» з плебісцитними рисами.
На щастя, єгипетські й туніські демократичні активісти та теоретики активно обговорюють парламентську альтернативу. В цьому випадку результатом перших вільних і справедливих виборів стануть установчі збори, які одразу дадуть демократичну основу для уряду, а також для спроб виправити або переписати конституцію.
У цей момент установчі збори й уряд можуть вирішити перейти до президентської форми правління чи заснувати парламентську систему. За парламентської системи майбутні демократичні уряди обох країн отримали б безцінну гнучкість із двох основних причин.
По-перше, на відміну від президентства парламентська система сприяла б створенню багатопартійних правлячих коаліцій. По-друге, на відміну від президента, який, будучи некомпетентним і непопулярним, залишається при владі на певний термін, главу уряду в парламентській системі можна усунути за допомогою вотуму недовіри, очищаючи шлях новому, підтримуваному більшістю уряду, або, якщо такого немає, — новим виборам.
Деякі демократичні прибічники націоналізму в Єгипті захищають парламентаризм, використовуючи важливий новий аргумент: Сполученим Штатам важче буде домінувати над дискусійним, плюралістичним, можливо багатопартійним, коаліційним урядом, ніж над єдиним «суперпрезидентом», таким як Мубарак.
Туніським прибічникам парламентаризму подобається цей аргумент, і вони також підкреслюють, що парламентська система може впоратися зі складним завданням створення демократичних і ефективних політичних партій краще, ніж президентство. Парламентська система, а не президент-фараон, краще підходить для обох країн.
ДО РЕЧI
США призвали єгипетський уряд негайно скасувати надзвичайний стан і припинити арешти й побиття журналістів і опозиціонерів. Позицію Вашингтона озвучив віце-президент США Джо Байден під час телефонної розмови з віце-президентом Єгипту Омаром Сулейманом. Крім того, Байден сказав Сулейману, що Єгипет повинен негайно перейти до уряду, який спирається на ширшу підтримку. Віце-президент США спілкується зі своїм єгипетським колегою майже щодня. Закони про надзвичайний стан, про який говорив Байден, діють в країні впродовж останніх 30 років.
Альфред СТЕПАН і Хуан Дж. ЛІНЦ — письменники, автори книжки «Проблеми демократичного переходу та консолідації». Їхня остання книжка (написана в співавторстві з Йогендрою Ядавом) має назву «Створення держав-націй».
