Чи живе в сьогоднішній Україні громадянське суспільство? Британська газета The Times минулого тижня писала, що, незважаючи на політичні та економічні негаразди останнього п’ятиліття, Україна за Віктора Ющенка перетворилася з потворної, немічної пострадянської розвалини на країну з реальними надіями на успіх, прогрес, демократичне громадянське суспільство. «Ми продовжуємо підтримувати організації громадянського суспільства в Україні», — сказав нещодавно глава представництва ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра під час виступу на круглому столі, присвяченому питанням євроінтеграції та впливу Євросоюзу на розбудову громадянського суспільства. Словом, наше громадянське суспільство вже визнають...
ОКРЕМО ВІД ГРОМАДЯН?
Але виданий нам Європою «ярлик» ще не істина в останній інстанції. Наприклад, такий собі Володимир Ференц написав для одного інтернет-видання статтю про «перекошене» громадянське суспільство. У ній він стверджує, що привид українського громадянського суспільства — «це суспільство беззахисних, ледачих, безвільних, агресивних демагогів». Вони кажуть, пише Ференц, що громадянське суспільство в Україні є й нормально розвивається. Громадська діяльність вирує, справно пишуться звіти, самореклама «грантоїдів» створює ілюзію великої громадської активності українців. Усе це називають громадянським суспільством, але воно однобоко зорієнтоване, зазначає автор статті. Він бачить, що в нашій країні держава існує окремо від громадян, які не знають, як це — бути справжніми громадянами. Слід визнати, багато що з цього критичного опису цілком відповідає дійсності. Та все ж таки будь-яке узагальнення нагадує середню температуру в лікарні й, за визначенням, кульгає. Навіть якщо наші люди не знають, «з чим їдять» це суспільство, воно виникає, приміром, там, де бабусі на лавці вже не лише перемивають кісточки всім перехожим, а й беруть у руки віник, аби навести лад у своєму під’їзді, чинять посильний опір незаконному будівництву, що знищує дитячий майданчик або сквер. Не слід сприймати громадянське суспільство як юрбу базік. Бо одного чудового дня люди, накопичивши певну критичну масу невдоволення якістю свого життя, переходять від слів до справи. Не в усіх і не завжди виходить зробити щось корисне. Та вже коли щось вийшло, то можна вважати, що потяг громадянського суспільства рушив.
«ЖИТИЧІ»
Приблизно в той же час, коли пан Ференц писав свою сердиту статтю, журналіст «Дня» познайомився в посольстві Японії з головою Асоціації громад села Листвин (Овруцький район Житомирської області) Валентиною Радкевич. Того дня вона дуже хвилювалася. Їй належало підписати угоду про надання гранту — автор тоді помилився, зазначивши його суму 160 тисяч дол., хоч насправді йшлося про гривні, — на реконструкцію системи водогону цього древнього поселення, яке постраждало від Чорнобильської трагедії.
Рівно три роки тому, морозного дня газета «День» в особі деяких своїх працівників відвідала це село. Лихо, що не має ні кольору, ні запаху, але проникло в кожну хатину, наклало свій відбиток і на це село, і на психологію його мешканців. Вони звикли до того, що отримують від держави не грошові, а копійчані допомоги, і в них опустилися руки. Через 20 років після трагедії село виглядало безпорадним й вимираючим... Але «громадянський процес» тут уже набрав ходи. Активістка Валентина Радкевич зуміла його пробудити. І Листвин завдяки силі духу та енергії своїх жителів, допомозі японців, які «приносять дари», та Чорнобильській програмі відродження й розвитку ПРООН, що стала ніби хрещеною матір’ю для цих місць, уражених не лише радіацією, а й невірою в людські сили, — почав поставати з матеріальних і моральних руїн, оговтуватися від депресії, що охопила тутешніх жителів після Чорнобиля.
Ще до водогону тут здійснили перший громадський проект — відремонтували й відкрили лазню. Громада власними силами навела лад і за допомогою того ж таки Чорнобильського фонду та його спонсорів обладнала сучасними приладами фізіотерапевтичний кабінет місцевої медамбулаторії. У вільних приміщеннях дитячого садка влаштували молодіжний центр — тренажерний зал і комп’ютерний клуб. Відродили до духовного життя старовинний дерев’яний храм, збудований ще дідами й прадідами.
Чи жива й сьогодні в Листвині ця частинка громадянського суспільства країни, що там, рівно через три роки, роблять «Житичі»? Телефоную Валентині Опанасівні й дізнаюся, що вона, як і збиралася раніше, змінила місце проживання, щоб бути ближче до дочок. Живе в селі Студениця Коростишевського району, неподалік від Житомира. На жаль, після її від’їзду в Листвині громада, як то кажуть, заглухла. Навіть лазня не працює...
СТУДЕНИЦЯ
Не набагато кращою була обстановка й на новому місці. Ось як описує пані Валентина свої враження від Студениці: «Усе розвалено, але люди завжди сподіваються на щось краще й хочуть цього кращого. От лише не завжди знають і вміють будувати своє майбутнє. Адже заради цього треба об’єднатися. А тут, у Студениці, де живе півтори тисячі людей і чимало молоді (70 дошкільнят, 160 школярів), люди якісь замкнуті. Але роботи в селі немає. Її шукають у райцентрі й у Житомирі, добре, що їхати недалеко і транспорт працює непогано. А ті, в кого роботи немає, й таких чимало, не вірять у себе... Можна сказати, їхній оптимізм — майже на нулі. Але є люди, котрі не втратили віри та надії...»
Радкевич вирішила й тут організувати справжню активну громаду, не гіршу, ніж у Листвині. От тільки місцеві селяни, а тим паче пенсіонери, були настільки бідні, а часто й немічні, що з ними не можна було подужати навіть найпростіший проект, що дав би їм змогу повірити у власні сили. На допомогу прийшла програма СВА — «Місцевий розвиток, орієнтований на общину» — Євросоюзу і ПРООН, що працює не лише в місцях, які постраждали від Чорнобильської трагедії, а й в усій Україні. Їхня співпраця взяла свій початок на семінарі, де вивчався досвід сільських громад, і Валентина Опанасівна розповідала, як створювала громаду в Листвині, як удалося об’єднати людей і багато в чому змінити їхній настрій, позбавити депресії. Але СВА не працювала з будь-ким: у кожній області відбирали вісім районів, а в районі — п’ять громад, — треба було взяти участь у спеціальному конкурсі, написати програму з аналізом ситуації в конкретній громаді, розробити план її діяльності.
ХОЧУ БАГАТО ЧОГО ЗРОБИТИ
«Ми писали та обговорювали ці документи майже всім селом. Розповіли, чим воно живе й чого прагне, — згадує В. Радкевич. — А перед цим провели соціологічне дослідження, охопивши всіх жителів, і дізналися, чого їм найбільше бракує та що хвилює». Потім провели збори, ухвалили рішення про створення громади, склали статут, офіційно зареєстрували й навіть відкрили лицьовий рахунок громади, виготовили печатку. Здавалося б, тепер усе піде як слід. Та коли Опанасівна, як її звуть у селі, в процесі всіх цих дрібних, але необхідних справ стала більше спілкуватися з односельцями, то зрозуміла, що ще далеко не всі готові до того, щоб чогось спільними зусиллями добиватися для себе і своїх дітей. Розповідає: вони звикли сидіти кожен за своїм парканом і лише спостерігати... І мало хто розумів, що робити й куди йти далі. Люди ще не відійшли від чорнобильського й постчорнобильського шоку, не знайшли себе поза знищеним колгоспом, де не треба було думати, бо всім керував голова та бригадири. У селян майже буквально опустилися руки, розруха і зневіра, що оселилися в їхніх головах, нічого не давали робити.
Колись тут був чи не найкращий дитячий садок в Україні. А тепер від нього залишилися всього дві кімнатки — решту розтягли хто куди, розвалили. «Ми вже нічого не повернемо, бо нікому не потрібні, та й нам нічого не потрібно», — незлобно міркували практично безробітні поліщуки, котрі розчарувалися, за словами Радкевич, і в інвесторах, і в самих собі. «Тут навіть лазні не стало, стіни ще стоять, а вікна повитягували, — описує біди села пані Валентина й робить невтішний висновок: наслідки — як після війни без усякої Німеччини. До Будинку культури зайти не можна — холодно, дах протікає». Про все це селяни розповіли під час опитування. Та все ж таки не розуміли, що це за громада така, в чому її сила.
А була вона в них самих. У тих, хто став першими помічниками Валентини Рудкевич. Дуже допомогли їй тоді координатор проектів СВА в Житомирській області Жанна Чмут, місцевий доктор Анатолій Криволапчук, колишній сільський голова Микола Кучук і новий — Василь Матвійчук. Коли його обрали — а перед тим він не один рік прожив за кордоном і багато чого побачив, — то сказав Опанасівні: «Хочу дуже багато чого зробити в нашому селі, давайте разом працювати...» Так утворилася своєрідна ініціативна група зі створення громади. Пані Валентина називає всіх поіменно: «Пивовар Люба виховує двох своїх і двох прийомних дітей, стала скарбником громади, дуже активна. Юлія Кулик, завідувачка дитсадка; соціальні працівники Галина Стафій і Марія Савченко. Окремо хочу сказати про Євгенію Черняк, яка бере участь в усіх наших акціях. Вона хворіє й живе бідно, але першою здала 50 гривень у громаду».
Опитування показало: люди обурені станом дитячого садка, довгобудом-церквою. Писали й про дороги, і про газ — в одну половину села його провели, а другій залишилося тільки заздрити. «Тоді я пішла радитися в райцентр, — згадує Валентина Опанасівна. — Хотілося, щоб громада насамперед відновила дитсадок. Але мені пояснили: для цього треба понад мільйон гривень. Таких коштів нам ніколи не зібрати, а в районі, як мені сказали, їх теж немає». (До речі, в країнах Євросоюзу від 30% до 60% бюджету громадської організації формується за рахунок бюджетних коштів).
Однак знайшовся об’єкт трохи простіший, хоч і не менш важливий для села. Колись тут була справжня стаціонарна лікарня. Від неї залишилася лише амбулаторія, яку ніхто ніколи не ремонтував. І тоді активісти громади вирішили розпочати з неї. Склали проект. Виявилося, що для робіт знадобиться 142 тисячі гривень.
ЩО ВБИВАЄ ЛЮДИНУ
Щоправда, на той час громада вже розуміла, як знайти вихід із цієї ситуації. Програма СВА, відповідно до своїх правил і політики, виділила половину потрібної суми. Решту мала забезпечити районна влада (63 тисячі) й сільрада (10 тисяч). П’ять відсотків (сім тисяч гривень) припало на громаду, яка мала зробити свій внесок першою, довівши таким чином свою дієздатність і справжню зацікавленість у проекті. Причому проект називався «Енергозберігаючі заходи в амбулаторії с. Студениця». Разом з ремонтом він полягав у тому, щоб відключити газ, який неабияк вдаряв по районному бюджету, а крім того, труба була такою довгою, що газ, зазначає Радкевич, «дорогою десь втрачався і не міг обігріти не таку вже й велику амбулаторію». Газ «відрізали», а натомість змонтували котли. До них найкоротшим шляхом провели воду. Поміняли всі віконні рами на сучасні пластикові. Відтак економія пального першої ж зими склала 40 тисяч гривень. Опалювали вугіллям і деревиною, до того ж, підприємства, в яких були якісь залишки деревини й тирса, безкоштовно передавали їх амбулаторії. На гроші, які виділила райадміністрація, для амбулаторії купили устаткування стоматологічного кабінету. «Я навіть не знаю, чи є таке в Коростишеві», — не без гордості каже пані Валентина. Рік тому амбулаторію відкрили в присутності великого районного начальства. І найцікавіше, деякі чиновники не могли повірити, що цього вдалося досягти здебільшого силами громади...
Утім, задоволення В. Радкевич досягнутим не безмежне. Їй не подобається, що не всі селяни беруться за діло. У багатьох ще живий стереотип: «моя хата з краю». Вони не мають нічого проти громади та її проектів, хоч іноді кажуть: «Хай це хтось зробить, але не я». «Байдужість убиває людину, — переконана Валентина Опанасівна, — й не дає втілитися мрії — зробити Студеницю місцем, зручним для життя». На підході — третій транш від СВА, але як важко їй було збирати необхідний внесок самих членів громади! Та все ж таки люди згуртувалися довкола активістів. Навіть новорічний вогник у клубі влаштували, колядували. «І всі радіють, — розповідає Рудкевич, — що село оживає». Ось уже сесія райради виділила 700 тисяч гривень на відновлення дитячого садка.
ПЕРСПЕКТИВА
Перший проект у Студениці було здійснено в стислі терміни. І як заохочення за успішну реалізацію «енергозберігаючих заходів...» громада отримала можливість ще й крівлю замінити в амбулаторії за проектом «40 +». На цій стадії відремонтували також фасад амбулаторії, обладнали всім необхідним кабінет функціональної діагностики. Менш як за місяць — відкриття.
А далі — новий проект. Ним стане освітлення сільських вулиць. Про нього «Дню» розповідав сільський голова Василь Матвійчук. «У нас дуже гарне село. Дуже перспективне, — зазначає він. — Багато молоді. І потроху до нас уже йдуть інвестори, створюють робочі місця. Це «Земінвест» із Коростишева, місцеве СТОВ «Україна», ТОВ «Надія», гранітні цехи та магазини, й усі вони надають громаді посильну допомогу». Василь Антонович високо оцінює діяльність керівника громади Валентини Радкевич. «Зараз вона працює над проектом з освітлення вулиць, — розповідає голова. — У нас будуть економні світильники. А ще разом із громадою ми плануємо відновити Будинок культури. Через декілька днів буде оголошено тендер на ремонт дитячого садка». Повертаючись до освітлення, він називає його проблемою села й пояснює: «З’явилася злочинність, а світло, як ви розумієте, їй не на руку. А крім того, у нас ще не на всіх вулицях є асфальт, і коли йдеш, треба бачити, куди ступаєш».
