Туніс, один із 22 членів Ліги арабських держав, перебуває в муках важкої та глибокої кризи, вихід з якої, проте, можливо, приведе до сприятливих наслідків. Це найменша країна Північної Африки, яка охоплює 163 тис. квадратних кілометри — приблизно удвічі більше Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, — в якій мешкає 10,5 млн. людей.
Окрім того, з точки зору клімату, історії та культури, ця країна повна чарівності та помірності. Колись Туніс був стовпом культурного динамізму та впливу римської республіки та імперії. Перший африканський регіон, що став християнським, Туніс був землею Святого Августина та основним джерелом католицького євангелізму в Африці. Спочатку в основному берберський, він був завойований арабами, ісламізований, і впродовж століть перебував у залежності від Оттоманської Порти й, відповідно, турків.
Він став французьким протекторатом, а не колонією — як у випадку з сусіднім Алжиром — у ХІХ столітті. Ця відмінність допомагає пояснити відносно більше збереження туніських соціальних структур і місцевих традицій.
Після отримання незалежності 1956 року Туніс прийняв республіканську конституцію у французькому стилі, внаслідок чого було встановлено президентську систему правління. Перший президент, Хабіб Бургиба, був лідером визвольного руху, який прийшов до перемоги набагато швидше — і з меншим насильством, — аніж його колега в Алжирі. Прозахідний лідер Бургиба підтримував світський характер держави, який він перейняв у Франції, а також свої багаточисельні економічні зв’язки із Заходом (зокрема, звичайно, із Францією) набагато ефективніше, ніж це було в Алжирі після здобуття незалежності.
Декілька (впродовж багатьох років) спроб марксистських груп захопити владу зазнали поразки. На відміну від інших африканських і близькосхідних країн, Туніс залишався в основному землею вільного підприємництва, сприяючи певному розвитку промисловості. Останніми роками він став провідним експортером промислових товарів Африки, випередивши навіть Південну Африку та Єгипет.
1987 року постарілий Бургиба став дуже слабким, аби залишатися при владі. Його міністр внутрішніх справ, Зін ель-Абідін Бен Алі, після призначення прем’єр-міністром незабаром зміг домогтися визнання неспроможності Бургиби за медичними показниками і витіснив його з поста президента.
Новий лідер уже був відомий репресіями проти ісламського руху, політикою, яку він активізував після того, як став президентом. Немусульманські та світські туніські громадяни — і велика частина світової громадської думки, зокрема, Франції — вітали це. Вони виправдовували жорстокість, яка ховалася за політикою Бен Алі, схваливши результати, не стежачи і не ставлячи під сумнів методи, за допомогою яких їх було досягнуто.
Але ці засоби в результаті призвели до майже повного придушення будь-якої свободи слова в Тунісі: до цензури преси, ув’язнення журналістів, політичних судових процесів і безпідставних арештів представників усіх кіл суспільства, а не лише пов’язаних із ісламським рухом. Мета полягала у придушенні будь-яких форм демократичної опозиції.
Зрештою, режим Бен Алі став чистою диктатурою. Разом зі своєю родиною він створив імперію в рамках місцевої економіки, скуповуючи майже всі галузі й забезпечуючи власне багатство.
Але політику індустріалізації було збережено. З’явився справжній середній клас, який можна було порівняти з єгипетським, але він відрізнявся від будь-якої іншої арабської країни, можливо, за винятком Марокко.
А потім, як це сталося скрізь, глобальна економічна криза, яка розпочалася 2008 року, обмежила зростання, розпалюючи соціальну напруженість. Оскільки преса та парламент були в наморднику, єдиний спосіб ослабити цю напруженість полягав у виході на вулиці.
Поліція декілька разів стріляла в натовп, але виявилася дуже слабкою, щоб залякати демонстрантів. Настав вирішальний момент, коли армія утрималася від придушення протестів. Після відмови армії підтримати режим, Бен Алі втік до Саудівської Аравії, оскільки Франція відмовилася прийняти його.
У якийсь момент з’явилася надія на створення уряду національної єдності, в якому осколки кабінету Бен Алі та опозиція об’єдналися б для підготовки президентських виборів. Але розлючена громадськість не була готова прийняти жодного з представників старого режиму. Єдиний варіант, що залишився, полягав у створенні коаліції зі старої опозиції, яка, враховуючи відсутність шанованих інституційних рамок, зробила б повернення до стабільності повільним, важким і небезпечним.
Таким чином, Туніс опинився в небезпеці. У результаті ісламізм може взяти гору. Але також можливо, що Туніс переживає першу в історії арабського світу «буржуазну» революцію. Якщо це так, то повстання в Тунісі може стати подією, яка змінить правила гри в усьому регіоні.
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції та колишній лідер Партії соціалістів
