Наприкінці 2010 року не Росія підбиває підсумки путінського десятиліття, а Європа намагається осмислити результати свого двадцятилітнього розвитку. Умовно, звісно, двадцятилітнього, бо відлік можна вести й від падіння Берлінського муру, й від розпаду Радянського Союзу.
Точніше, мала б осмислити. Але поки що, як і в колишні роки, громадсько-політичні процеси, які ведуть до формування режимів, ворожих європейській, іудео-християнській цивілізації, сприймаються як поодинокі й тимчасові труднощі окремих країн, а не як прояв загальноєвропейської кризи. Кризи ідентичності й цінностей.
Не йдеться про те, що німці та італійці в тридцяті роки та росіяни в радянський період їхньої історії мали вважатися братами меншими. Тут якраз інше: якщо хочете, змова еліт, визнання володарями вільного світу ворожих та убивчих для цивілізації цінностей та устремлінь як рівноправна альтернатива.
Радянський тоталітаризм було зруйновано завдяки тому, що західні еліти виходили з неприйняття принципів, характеру і моралі тоталітарної еліти. Першою декларацією цього неприйняття стала Фултонська промова Черчілля. А славнозвісну промову Рейгана, в якій, зокрема, йшлося про імперію зла, відділяє від ліквідації СРСР неповних дев’ять років. І Фултонську промову, й виступ президента США вирізняє твердість позиції: «Совєти повинні зрозуміти, що ми ніколи не ставитимемо під загрозу наших принципів і стандартів. Ми ніколи не віддамо нашої свободи», — заявив Рейган, — як і співчуття до громадян тоталітарних держав у поєднанні з чітким розумінням аморальності їхніх еліт: «Найстрашніше зло чиниться навіть не в концентраційних трудових таборах, де ми бачимо кінцевий результат цього зла. Зло замислюють і наказують виконувати в чистих теплих кабінетах з добрим освітленням і килимовими доріжками тихі люди в білих комірцях, зі стриженими нігтями й гладко поголеними щоками, яким не треба підвищувати голос. Але через те, що ці тихі люди не підвищують голосу, через те, що вони, як і попередні диктатори, врешті-решт, вимагають лише окремої території, комусь здається, що нам слід прийняти їх такими, які вони є».
За останні двадцять років сталося саме те, щодо чого застерігав Рональд Рейган: західні еліти прийняли пострадянські еліти такими, якими вони є. І нині з подивом дивляться на виникнення неототалітарного політичного простору, який формують еліти Росії, України та Білорусі, які делегітимізують свою владу. Розправа Лукашенка зі своїми суперниками на виборах, переслідування Ходорковського й багато чого іншого, що можна спостерігати в російському політичному житті, нарешті прагнення Януковича відправити за ѓрати Юлію Тимошенко, а тепер ще й колишнього міністра внутрішніх справ — усе це інакше, як ліквідацією політичної конкуренції, не назвеш. При цьому абсолютно байдуже, що всі три держави між собою не в ідеальних відносинах.
Еліти трьох східнослов’янських держав, незважаючи на політичні декларації та економічну інтеграцію, віддаляються від Європи, зупиняючи процес націогенезу на своїх теренах і кидаючи виклик європейській ідентичності та європейській системі цінностей. Таким є підсумок пострадянського двадцятиліття. І це одна з головних проблем Європи та іудео-християнської цивілізації. Але європейські еліти її не усвідомлюють, вони заклопотані іншими турботами.
Про яку країну й чию правлячу еліту сказано це?
«Чому ми не розв’язали свої проблеми в суспільстві й економіці раніше, ніж вони довели нас до нинішнього стану? Тому що вже десятиліття на нашій політичній сцені ми бачимо одні й ті самі обличчя... Керівництво, яке не може стати відповідальним перед народом, яке не може чи не хоче говорити мовою правди... яке розвиває лише підлабузництво, бо його мета — заволодіти й поділити владу. Це влада, якій байдужі справжні інтереси країни і народу. А народ, ми самі, поводимося безвідповідально. Ми віддали себе у владу благополуччю, легкому збагаченню, привільному життю, прагненню наживи й обману. Істина нас не цікавила. Сьогодні ми в усій її трагічності переживаємо дилему, описану Достоєвським, — «Свобода чи щастя». Ми обрали фальшивий успіх і втратили свободу своєї особистості — і своєї країни».
Ну, якщо Достоєвський, то звісно... Ні. Це з передріздвяного звернення «До народу» Синоду Елладської церкви. Саме такі справи в одній з країн Євросоюзу, така там еліта.
І немає нічого дивного в тому, що путінські шпигуни виявляються відмивальниками грошей і шукали ще й способів корумпувати американських парламентаріїв та чиновників. Як немає нічого особливого в кар’єрі екс-бундесканцлера Шредера. Корупційна інтеграція еліт країн демократичних і неототалітарних — ось що ми спостерігаємо в останнє десятиліття. Те, що не вдалося ідеологічно обмеженим совкам, виходить у людей ширших поглядів.
Для усвідомлення ситуації, що склалася, час сказати: «Прощавай, Фукуяма, здрастуйте, Арендте». Френсіс Фукуяма, мов дитя, радів краху комуністичної ідеології й тому, що «...що виникла в епоху Брежнєва та Мао еліта виявилася набагато більше схожою на еліту західних країн із сумірним рівнем економічного розвитку, ніж будь-хто міг передбачити. І ця еліта змогла зрозуміти, якщо навіть не прийняти, спільну споживацьку культуру Америки, Японії, Західної Європи та чимало політичних ідей цих країн також». От тільки нинішні політичні ідеї «цих країн» далекі від рейганівської чіткості й твердості. Але в споживацькій культурі учень явно перевершив учителів.
Що ж до Ханни Арендт, то вже йшлося про актуальність її «Походження тоталітаризму». Хоч дещо можна уточнити. Поняття «внутрішньополітичне» й «зовнішньополітичне» і в епоху класичного тоталітаризму були відносними — то була хвороба і націй, і цивілізації загалом. Сьогодні ж говорити про цей поділ ще складніше, а тому неототалітаризм більш небезпечний за свого попередника: він прагне не ізоляції, а інтеграції, того, щоб пристосувати для своїх потреб досягнення тієї цивілізації, чиї фундаментальні цінності й принципи він заперечує та руйнує.
Так було й раніше, але зараз для цього більше можливостей. То хіба Білорусь — закрита країна? Невже донедавна Лукашенко не знаходив вигод у діалозі з Євросоюзом?
Безглуздими є й пошуки «російського шляху», й ідеалізація Заходу, особливо його еліт. Подолання неототалітарних тенденцій, як колись позбавлення тоталітарних режимів, можливе лише як зцілення Європи в її цивілізаційній єдності, а не окремих її складових.
Європа — наша вітчизна. Життя неминуче.
