«Прямі лінії» Володимира Путіна, як правило, запам’ятовуються одним-двома епізодами, які потім переказуються журналістами і випадковими глядачами. Ось була знаменита «пряма лінія», після якої на центральній площі Біробіджана з’явилися відразу дві новорічні ялинки — «президентська» і «губернаторська». Школярка поскаржилася главі держави, що губернатор ставить на площі штучну ялинку, і президент — суворий, але справедливий — негайно розпорядився доставити з тайги справжню. А потім виявилось, що й перша ялинка була справжньою, тільки збірною, але президентської вказівки не послухатися не наважилися.
Але це все анекдоти. А ось лінія 2010 року запам’ятається справжнім ідеологічним переворотом. І, звісно ж, цей переворот не пов’язаний із відгуком Путіна про Ходорковського — ми добре знаємо, як колишній президент ставиться до колишнього «олігарха», і жодна цитата із Жеглова тут не виглядає одкровенням від Володимира. І те, що суд може врахувати це одкровення, теж не новина, ми багато знаємо про російське правосуддя.
А ось зауваження про те, що Росія й сама, без усіляких Україн, виграла б Другу світову війну — це новина велика. Ми вже звикли до міфу про те, що ця перемога відбулася б без допомоги союзників із антигітлерівської коаліції, — радянських людей так довго привчали до цієї думки, так наполегливо упроваджували її у свідомість, що вони не зможуть повірити навіть найточнішим цифрам і документам. Але існував інший міф — у війні переміг радянський народ. Людина, яка поставила запитання Володимиру Путіну, висловлювалася в рамках цього міфу: засмучуючись про втрачену єдність, стверджуючи, услід за тисячами пропагандистів останніх десятиліть, що саме вона допомогла отримати перемогу в найстрашнішій війні минулого століття.
І що відповів Володимир Путін? Що Росія здолала б ворога й сама, що саме вона — країна-переможниця. Що всі зусилля, людські жертви, кров і піт «чужих» були їй не особливо потрібні — хай тільки на нього не ображаються.
Але не ображатися на це неможливо, яких би політичних поглядів не дотримувалися «чужі» слухачі Володимира Путіна. Бо це не вкладається в голові, хай там скільки намагатися вкласти.
Не вкладається в етичній площині. Моє рідне місто бомбардували в перші години війни, кривава битва за нього зупинила наступ гітлерівців на Москву — коли б не ця битва та інші битви на території України й Білорусі, агресор підійшов би до столиці Росії не взимку, а влітку, і влада країни-переможниці вимушена були б утікати за Урал. А далі не хочеться навіть думати... Але, виявляється, все це було не потрібно.
Я не знав жодного зі своїх дідів — один загинув на фронті, інший після війни був прикутим до ліжка інвалідом. Виявляється, все це було ні для чого. Моя мама народилася на залізничному полустанку — переможна країна відкатувалася від України, люди втікали в паніці й жаху — навіщо це? Родичі, які залишилися, загинули в ровах і таборах — подумаєш! Нічого із цього не було потрібно — ні мільйони загиблих на фронті, розтерзаних, замучених, загнаних у рабство українців, білорусів, молдован, євреїв, ні рятівний тил у Закавказзі та Середній Азії — нічого й ніхто. І це говорить людина, яка ще донедавна називала крах Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Щож у такому випадку в цьому катастрофічного, Володимире Володимировичу?
Не вкладається з політичного погляду. Прем’єр-міністр країни, яка двадцять років доводила необхідність інтеграції на пострадянському просторі, сьогодні заявляє, що Росії ніхто не був потрібний у найважливіший момент її історії.
Прем’єр-міністр країни, яка опинилася на порозі серйозного міжнаціонального розладу в її новітній історії, з презирством говорить про саму необхідність єдності заради загальної перемоги.
Це щось вражаюче, щось дуже далеке від звичайного інстинкту — навіть не політичного, а людського — інстинкту виживання: так хлопчисько, який розворушив бджолиний вулик, із безстрашністю приреченого кидається в гущавину рою, що похмуро дзижчить. Над цим можна було б поіронізувати, вкотре здивуватися тому, що чиновник, який отримав владу на блюдечку, не стає політиком. Але ж насправді — це не смішно. Бо дуже страшно.
