Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» літературознавці врешті-решт назвуть, мабуть, одним із найочікуваніших в історії української літератури. На нього справді чекали — і не лише як на текст, а передусім як на повернення автора до літературного процесу та громадського життя країни. Тут варто відразу наголосити, що «Записки» довели: усі ці двадцять років Ліна Костенко хоча й «мовчала», але залишалася в контексті українського життя, вона зосередилася на спостереженні та аналізі України у світі та світу в Україні, а також стані суспільства, політики, журналістики, літератури. Часто вони виверталися абсурдами української дійсності, які тепер — з відстані часу та в іпостасі літературних сюжетів — стають ніби випуклими, а від того — більш виразними. Але цей роман не тільки про українське «самашедство»...
Дуже небагато з позаполітичних, а надто літературних, подій можуть викликати такий медійний резонанс, як представлення першого прозового роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» («А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2011, тираж — 10 тисяч). Можливо, для українських журналістів, які минулої п’ятниці заповнили приміщення УКРІНФОРМу, ця подія стане однією з відправних точок для єднання?
До речі, в «Записках...» Ліна Василівна дає журналістам щедрий аванс: «От хто в нас є, то це журналісти. Очі суспільства, яке спить». Хоча й додає через кілька сторінок про «інтоксикацію слова». Чому така увага до журналістів? Справа в тому, що, за зізнанням самої Ліни Василівни, протягом останніх 10 років робота над книжкою (яка тривала з 2001-го до грудня 2010 року) постійно «закидала» її на «журналістську територію». «Мені потрібні були ви, хоча ви цього й не знали», — звернулася Ліна Василівна до медійників.
А потреба ця була викликана жанровою стилістикою роману, який, по суті, досліджує, якою Україна ввійшла у третє тисячоліття, її співвідношення зі світом і кожною окремою людиною, що тут живе. Головний герой, 35-річний комп’ютерний програміст, в якого перевтілилася авторка, постає як безпосередній учасник світових абсурдів, «базовою травмою» якого, як зізнається він сам собі, є Україна.
Темпи роману та його темпераментність указують на те, що видавець Іван Малкович був цілком правий, назвавши Ліну Костенко «молодим прозаїком».
«Молодий прозаїк» не хоче, аби й надалі українську дійсність супроводжувала приставка «пост», яка великою мірою визначала наше існування останніх двадцяти років. «Ми наближаємося до 20-річчя незалежності. Рано чи пізно і літературознавство, і історія літератури, і взагалі історія буде осмислювати цей період: яку літературу письменники дали незалежній Україні. У нас є дуже талановиті люди, прекрасні письменники — молоді й ще молодші, — зазначила Ліна КОСТЕНКО, представляючи роман. — Але чомусь нашу літературу називають «укрсучліт» з чиєїсь дуже важкої руки. В основі цього слова є щось дуже неприємне. Правда, це ще називається «постмодерн». Посттоталітарне суспільство, постгеноцидне суспільство, постмодерн... А «пост» — означає «після». А що буде попереду? Аніж підходити до фінішу із «пост», із поразкою, краще нам всім вийти на старт і думати про перемогу».
У романі ці слова, точніше, думки вона вкладає в свідомість головного героя: «Усе post i post, треба, щоб хтось уже вистрелив зі стартового пістолета», — розмірковує він. І ще таке: «Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві.» або «Фронт національної гідності теж тримають мертві. Коли вже його триматимуть живі?!»
Так само, як і перевидане цьогоріч «Берестечко», «Записки...» — про перемогу над поразкою. Іншими словами, з іншої епохи, без складних для тих, хто досі не вивчив історію, паралелей та складно засвоюваної поетичної мови. Так, як того вимагає наша «самашедша» українська дійсність.
А ЩО ДУМАЮТЬ ПЕРШІ ЧИТАЧІ?
КОМЕНТАРI
Іван ДЗЮБА, український учений-філолог, культуролог, громадський діяч, академік НАН України, перший читач першої верстки «Записок...»:
— «Записки українського самашедшого» — це хроніка душі інтелігента у світі абсурдів — українського і планетарного. Планетарний абсурд досягає його інформаційними штормами, а український наступає з житейським побутом і суспільними проблемами. Стаючи індивідуально пережитою, ця хроніка створює високий емоційний та інтелектуальний градус. Абсурд, нищівний для національного буття України і для статусу людини взагалі, викликає спротив. Ареною і символом цього спротиву стає Майдан. Висока етика Майдану протистоїть забуттю, відступництву. Насичений глибокими і часто гіркими роздумами про приниження людського в сучасному світі та про історичну долю України, роман допоможе українцям зрозуміти самих себе. А якщо він буде перекладений іншими мовами, що дуже бажано й важливо, то допоможе світові побачити Україну і самих себе українськими очима.
Ірина ШТОГРИН, журналіст, «Радіо «Свобода»:
— У Ліни Василівни є такі слова: «Коли в людини є народ, Тоді вона уже людина». Ми можемо сказати по-іншому: «Якщо в народу є Ліна Костенко, тоді він уже народ». Справді, Ліна Василівна — це геній. Нам дуже пощастило, що вона сьогодні живе поруч із нами. Вона думає так, як ми, відчуває так, як ми, і водночас може все це висловити влучною мовою свого генія, яка вдаряє тебе прямо у сонячне сплетіння. Роман Ліни Василівни «Записки українського самашедшого» — це книга про те, що відбувалося з усіма нами. Я пам’ятаю себе і своїх друзів у дев’яностих, коли ми намагалися не втратити професію і віднайти якісь орієнтири, потім нове тисячоліття. Усе, що за ці роки відбувалось із суспільством, відтворено та осмислено в «Записках українського самашедшого». Роман Ліни Василівни містить чіткий посил всім нам: настала пора змінювати країну. «Мисли глобально — дій локально», цитує Ліна Василівна академіка Вернадського... «Записки українського самашедшого» — це водночас наш вирок, виправдання і поштовх до дій.
Віктор РИБАЧЕНКО, віце-президент Асоціації політичних психологів України:
— Ліна Василівна — поет. І хоча у п’ятницю вона презентувала свій перший прозовий роман, мені здається, що проза поета — це все одно форма поезії. Тому я сприймаю «Записки українського самашедшого» як майданчик, де серце поета змагається з інформаційно-раціональним драконом, у якому постає світ. І в цьому безумному світі нормальна людина починає почуватися «самашедшою».
Ліна Василівна має репутацію самітника, але книга показала, що всі ці роки вона перебувала у надзвичайно тісному зв’язку з усім світом. «Записки українського самашедшого» — це енциклопедичний зріз того морально-психологічного зсуву, який поет дуже тонко відчуває. Світ зсувається, як своєрідний оповзень, з норми, з висот прекрасного — до примітивізму, озлоблення, оглупління. Це відбувається скрізь — Ліна Костенко аналізує події в усьому світі і скрізь бачить моменти безумства. Тому, на мою думку, другий план книги — це нагадування людям, що є вищі цінності, смисли, те, до чого треба тягнутися. А світ рухається у протилежний бік. І герой, який підкреслено звичайний, перебуває у складній ситуації — з одного боку, він хоче жити нормально, розвиватися, а з іншого, у цьому світі він заблокований. Тому це книга про нормальну людину, яка в умовах безумного світу хоче зберегти себе й отримує удари долі, пробоїни у серці, в самоповазі. Те, що Ліна Василівна говорить від імені чоловіка, — це спроба змінити ракурс. Цією позицією вона як автор ламає стереотипи.
«Записки українського самашедшого» треба читати повільно, вчитуючись в неї. Це колосальний обсяг інформації про події, свідками яких ми були. З іншого боку, присутній ліризм — Ліна Василівна малює його скупими мазками. Емоціо і раціо в книзі сильно балансують. Водночас помітно, що світ безпощадний до ліричного «я», до людських емоцій. Таким є моє перше сприйняття книги.
Мені сподобалося, що Ліна Василівна прекрасно виглядає, що вона у формі, що вона абсолютно чітка у своїх висновках та оцінках. Мені здалося важливим, що вона постає проти феномену «укрсучліту» і того сучого, що взагалі є в Україні й у світі. Важливо, що вона, пропонуючи громадськості свою першу прозову книгу, підкреслено скромна. Але Ліна Василівна свою прозу написала дуже сильно. Потрібен час, щоб її сприйняли й осмислили. Ліна Костенко дуже несподівана в цій книзі. Ті, хто люблять і знають її вірші, повинні звикнути і сприйняти нову Ліну Костенко. Вона залишається поетом, але водночас вона — і мислитель, і аналітик, і людина, яка має моральне право оцінювати якість добра і зла. І в своїй книзі Ліна Костенко дуже чітко фіксує зло, яке насувається на нас.
Тих, хто вже встиг познайомитись із «Записками українського самашедшого», запрошуємо до обговорення книги на шпальтах «Дня».
