Сьогодні міграцію розглядають як одне із визначальних явищ, що характеризує ХХІ століття. За даними Світового банку, понад 130 мільйонів людей перебуває поза межами своєї батьківщини. Міжнародна організація з питань міграції наводить ще більш вражаючі цифри: в наш час 192 мільйони людей живуть поза межами країни походження, що становить три відсотки всього населення світу. А це означає, що приблизно одна особа з 35-ти у світі є мігрантом.
Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» вперше в Україні виступив ініціатором проведення парламентських слухань з питань співпраці зі світовим українством. Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин 8 грудня 2010 року провів такі слухання на тему «Сучасний стан та шляхи врегулювання проблем у сфері захисту трудових мігрантів — громадян України».
НОВИЙ ВИД ВІДНОСИН: «ДЕРЖАВА — ДІАСПОРА»
Міграція починає займати одне із чільних місць у політиці не лише країн Великої вісімки та багатьох інших держав світу, але й таких структур, як ООН, ЮНЕСКО, ЄС та ін. На світових форумах з питань міграції виносять на обговорення й проблему співпраці з діаспорою, оскільки це явище виникло як наслідок міграційних процесів. У колі дискусій — шляхи якнайефективнішого залучення діаспори для взаємної користі як країни проживання, так і країни походження та новий інструментарій для збільшення впливу діяльності діаспори як чинника розвитку.
Держави тепер визнають, що належність особи до країни походження не визначається місцем перебування цієї особи. Виникає новий вид стосунків «людина — держава», «держава — діаспора». За останні 25 років на політичній арені роль діаспори помітно зросла. Причин є багато, серед них слід назвати геополітичні зміни, серед них і ті, що були зумовлені крахом комуністичної системи, що призвело до виникнення нових країн на політичній карті світу; політику полікультурності, яку активно впроваджують у тих країнах, де живе багато іммігрантів; також новітні комунікаційні технології, які сьогодні є потужним засобом спільнотного згуртування та ін.
Сьогодні багато країн вже розробили механізми різностороннього співробітництва зі своїми діаспорами, стимулюючи в такий спосіб процеси культурної, політичної, наукової та бізнесової інтеграції. Результатом, наслідком таких інтеграційних взаємодій є виникнення цілісності, що має нові якість та сутність. У процесі взаємодії відбувається формування інтересів, цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності.
Світова практика засвідчує, що при виробленні політики взаємодії держави та її діаспори слід дати відповідь на запитання: Хто? (Є діаспорою). Де? (Локалізована діаспора). Як? (Залучити діаспору для розвитку). Для чого? (Очікуваний результат від співпраці з діаспорою). Уряди багатьох країн ставлять собі за мету залучити діаспору шляхом активного використання людського, соціального, фінансового, культурного, політичного капіталу.
Багато країн світу використовують свої діаспори як інструмент для реалізації своєї зовнішньої та внутрішньої стратегії розвитку. Деякі діаспорні асоціації впливають на формування політики держав-опонентів своїх країн походження на користь батьківщини, впливають на уряди своєї держави через підтримку чи опозицію, надають фінансову чи іншу допомогу політичним партіям, рухам, громадським організаціям.
СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ЕТНОСУ
Як відомо, існує «стратегія розвитку» японського етносу, китайського, циганського та ін. Кожна ця стратегія працює на відтворення унікального етносу в умовах, що постійно змінюються в результаті історичних обставин. Еволюційна стратегія розвитку єврейського етносу, наприклад, базується на засадах сегрегації єврейської громади від неєврейського світу; підтримки у членів єврейської громади переконаності у своїй обраності; інтелектуальному захисті доктрин та ідеологій іудаїзму і єврейських теорій антисемітизму та ін. Результатом цієї стратегії стало утворення єврейського суперетносу з унікальними характеристиками: лояльність і відданість «народу Ізраїлю», високий ступінь етнічної ідентифікації, високий рівень згуртованості, координування і погодженості між єврейськими громадами, менталітет «обраності» єврейського народу, моральний партикуляризм, що виражається у відомій фразі «добре те, що добре для євреїв», всебічна підтримка держави Ізраїль і лобіювання його інтересів у всіх країнах єврейської діаспори. Це, безумовно, сприяло консолідації єврейських громад у країнах проживання і приводить до того, що євреї США, Канади, Великої Британії та інших країн їдуть з родинами в Ізраїль попри те, що там точиться безперервна війна, що Ізраїль фактично є не прифронтовою, а фронтовою зоною в ізраїльсько-палестинському конфлікті.
Сьогодні міграцію розглядають як одне із визначальних явищ, що характеризує ХХІ століття. За даними Світового банку, понад 130 мільйонів людей перебуває поза межами своєї батьківщини. Міжнародна організація з питань міграції наводить ще більш вражаючі цифри: в наш час 192 мільйони людей живуть поза межами країни походження, що становить три відсотки всього населення світу. А це означає, що приблизно одна особа з 35-ти у світі є мігрантом.
Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» вперше в Україні виступив ініціатором проведення парламентських слухань з питань співпраці зі світовим українством. Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин 8 грудня 2010 року провів такі слухання на тему «Сучасний стан та шляхи врегулювання проблем у сфері захисту трудових мігрантів — громадян України».
НОВИЙ ВИД ВІДНОСИН: «ДЕРЖАВА — ДІАСПОРА»
Міграція починає займати одне із чільних місць у політиці не лише країн Великої вісімки та багатьох інших держав світу, але й таких структур, як ООН, ЮНЕСКО, ЄС та ін. На світових форумах з питань міграції виносять на обговорення й проблему співпраці з діаспорою, оскільки це явище виникло як наслідок міграційних процесів. У колі дискусій — шляхи якнайефективнішого залучення діаспори для взаємної користі як країни проживання, так і країни походження та новий інструментарій для збільшення впливу діяльності діаспори як чинника розвитку.
Держави тепер визнають, що належність особи до країни походження не визначається місцем перебування цієї особи. Виникає новий вид стосунків «людина — держава», «держава — діаспора». За останні 25 років на політичній арені роль діаспори помітно зросла. Причин є багато, серед них слід назвати геополітичні зміни, серед них і ті, що були зумовлені крахом комуністичної системи, що призвело до виникнення нових країн на політичній карті світу; політику полікультурності, яку активно впроваджують у тих країнах, де живе багато іммігрантів; також новітні комунікаційні технології, які сьогодні є потужним засобом спільнотного згуртування та ін.
Сьогодні багато країн вже розробили механізми різностороннього співробітництва зі своїми діаспорами, стимулюючи в такий спосіб процеси культурної, політичної, наукової та бізнесової інтеграції. Результатом, наслідком таких інтеграційних взаємодій є виникнення цілісності, що має нові якість та сутність. У процесі взаємодії відбувається формування інтересів, цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності.
Світова практика засвідчує, що при виробленні політики взаємодії держави та її діаспори слід дати відповідь на запитання: Хто? (Є діаспорою). Де? (Локалізована діаспора). Як? (Залучити діаспору для розвитку). Для чого? (Очікуваний результат від співпраці з діаспорою). Уряди багатьох країн ставлять собі за мету залучити діаспору шляхом активного використання людського, соціального, фінансового, культурного, політичного капіталу.
Багато країн світу використовують свої діаспори як інструмент для реалізації своєї зовнішньої та внутрішньої стратегії розвитку. Деякі діаспорні асоціації впливають на формування політики держав-опонентів своїх країн походження на користь батьківщини, впливають на уряди своєї держави через підтримку чи опозицію, надають фінансову чи іншу допомогу політичним партіям, рухам, громадським організаціям.
СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ЕТНОСУ
Як відомо, існує «стратегія розвитку» японського етносу, китайського, циганського та ін. Кожна ця стратегія працює на відтворення унікального етносу в умовах, що постійно змінюються в результаті історичних обставин. Еволюційна стратегія розвитку єврейського етносу, наприклад, базується на засадах сегрегації єврейської громади від неєврейського світу; підтримки у членів єврейської громади переконаності у своїй обраності; інтелектуальному захисті доктрин та ідеологій іудаїзму і єврейських теорій антисемітизму та ін. Результатом цієї стратегії стало утворення єврейського суперетносу з унікальними характеристиками: лояльність і відданість «народу Ізраїлю», високий ступінь етнічної ідентифікації, високий рівень згуртованості, координування і погодженості між єврейськими громадами, менталітет «обраності» єврейського народу, моральний партикуляризм, що виражається у відомій фразі «добре те, що добре для євреїв», всебічна підтримка держави Ізраїль і лобіювання його інтересів у всіх країнах єврейської діаспори. Це, безумовно, сприяло консолідації єврейських громад у країнах проживання і приводить до того, що євреї США, Канади, Великої Британії та інших країн їдуть з родинами в Ізраїль попри те, що там точиться безперервна війна, що Ізраїль фактично є не прифронтовою, а фронтовою зоною в ізраїльсько-палестинському конфлікті.
У зв’язку із зростанням асиміляційних процесів, які є об’єктивними явищами у середовищі діаспор, депутат кнессету започаткував антиасиміляційну програму під назвою «Право народження». (За даними Інституту Світового конгресу, асиміляція, тобто зникнення діаспорних євреїв у країнах проживання, набирає катастрофічного розмаху. Враховуючи процент асиміляції серед євреїв, що становить 50%, через 30 років поза межами Ізраїлю їх буде лише 4,4 мільйона). Згідно з цією програмою, кожен молодий єврей віком від 15-ти до 26-ти років має право скористатися безкоштовним авіаквитком для поїздки та для десятиденного перебування в країні свого походження відповідно до програми, яку він обере, загальною вартістю 15 000—20 000 дол. на особу. Фінансування забезпечується із спеціально створеного для цієї мети фонду. Програма діє з 2000 року.
У США Ізраїль володіє надзвичайно потужним інструментом — American Israel Public Affairs Committee (AIPAC), більш відомим як єврейське лобі. Серед багатьох проектів слід назвати його співробітництво з американським Конгресом, результатом якого було:
— 2,9 мільярди дол. на допомогу Ізраїлю, включаючи фонди на боротьбу з тероризмом;
— 500 мільйонів дол. на ізраїльську оборону;
— 70 мільйонів дол. на новоприбулих іммігрантів з колишнього Радянського Союзу.
AIPAC вдалося переконати 82-х сенаторів та 236 депутатів підписати петицію, яка вплинула на відмову президента США чинити тиск на Ізраїль з метою пришвидшення мирних переговорів.
Численні організації працюють на спільну мету в ім’я зміцнення солідарності євреїв у цілому світі, серед найвпливовіших слід назвати наступні.
— World Jewish Restitution Organisation, яка змусила швейцарські банки відшкодувати втрати євреям, пограбованим у роки Другої світової війни;
— United Jewish Appeal, організація, яка займається філантропічною діяльністю і виділяє щорічно понад 700 мільйонів дол. на підтримку різних справ євреїв у світі.
Це лише один із багатьох прикладів використання державою своєї діаспори як фактора політичного впливу.
ПРИКЛАД ВІРМЕНСЬКОЇ ТА ПОЛЬСЬКОЇ ДІАСПОР
Цікавим є приклад діяльності вірменської діаспори, якій вдалося вплинути на ситуацію, що склалася у Вірменії в постконфліктний період 1994 року, коли спостерігалася відсутність національної консолідації, дроблення та протистояння політичної еліти, ураженої внутрішніми суперечностями, що призвело до застою економічних реформ і тим самим до суттєвого сповільнення інвестиційних надходжень, і домогтися шляхом успішного лобіювання в американському уряді розширення офіційної допомоги Вірменії. В результаті було заблоковано програми допомоги для Азербайджану, натомість Вірменія отримала 240 млн.дол. Цей крок забезпечив потужну підтримку вірменським урядам, які були на стадії перманентної ротації.
На всіх етапах свого входження до ЄС країни-кандидати активно залучали свої діаспори. 2003 року відбулася спільна конференція парламенту Польщі та польських громад зарубіжжя під назвою «Конференція Полонії з країн Європейського Союзу», на якій маршалек сенату Лонгін Пастусяк відзначив велику роль польської діаспори на шляху входження країни до ЄС, окресливши її два найважливіші завдання:
— вплив на уряди 15-ти країн-членів ЄС у питанні ратифікації договору про вступ;
— робота над утвердженням позитивного образу держави у країнах проживання з метою успішного проведення моніторингу громадської думки у країнах ЄС з питання входження Республіки Польщі до цієї європейської структури.
Багато країн, таких як Ізраїль, Вірменія, Куба, Греція, розглядають діаспору як важливий стратегічний політичний засіб впливу в країнах проживання. Прикладом цього є створення спільних американських асоціацій, представниками яких є одні з найвпливовіших осіб у Вашингтоні.
ДІАСПОРА ТА ІНВЕСТИЦІЇ
Як показує досвід інших країн, у стосунках держави та діаспори окремою проблемою є цілий комплекс завдань економічного характеру, зокрема: залучення інвестицій, розвиток торговельних відносин та врегулювання питання грошових переказів, що зумовлює зміни в банківській системі, адже саме банки відіграють вагому роль у спрямуванні фінансових потоків трудової імміграції до країн походження.
Наведемо не зовсім типовий, але дуже показовий приклад. Для всіх китайців, хоч би де вони жили, головне — це батьківщина та необхідність працювати для її процвітання. Саме ця країна зуміла використати всі чинники впливу, серед іншого і своїх співвітчизників за кордоном. Ще 35—40 років тому всесвітня китайська діаспора («хуацяо») вела доволі хаотичне існування. Сьогодні завдяки цілеспрямованій урядовій політиці це потужна консолідована формація, яка вклала мільярди американських доларів інвестицій в економіку КНР, а це 70—80% усіх іноземних інвестицій, які походять переважно з Гонконгу, Тайваню і Сінгапуру, де китайські підприємці створюють компанії та здійснюють фінансові вливання у свою батьківщину. Зовнішня економічна політика Китаю може бути охарактеризована економічною інтервенцією в Південно-Східну Азію, в якій етнічні китайці становлять 86% найбагатших людей. Китайська діаспора контролює економіку Індонезії мало не на 90%, Таїланду — на 75%, Малайзії — на 50—60%. Громадська думка є одностайною у твердженні, що завдяки ефективній реалізації правильно визначених політичних заходів у Китаї фахівці з діаспори не бояться інвестувати в економіку своєї батьківщини.
Гуманітарна допомога без інвестицій є безвідповідальною стратегією. Вплив таких інвестицій розцінюється однозначно як позитивний, оскільки вони є каталізаторами розвитку, сприяють підвищенню продуктивності праці, передачі знань, навиків, набутих в країнах проживання, сприяють у налагодженні співпраці між підприємствами, якими вони володіють на еміграції, та зупиняють відтік інтелектуальної сили за кордон, оскільки надають робочі місця і запроваджують новітні технології та ін. Як зазначають експерти, мотиваційним фактором для інвестицій діаспори є не лише прибуток, але й ностальгічні почуття, етнічні зв’язки, збережена національна ідентичність, бажання приєднатися до розвитку рідних країн. У зв’язку з цим затверджується система законодавчих актів, спрямованих на покращання інвестиційного клімату, зміни системи оподаткування та візового режиму, митних правил та ін.
Значна увага багатьох держав фокусується на ефективному залученні людського ресурсу діаспори, зокрема на використанні висококваліфікованих кадрів. У Нігерії створено Базу даних професійних людських ресурсів, у Гані — Банк навиків, у Беніні — Базу даних співвітчизників-професіоналів, які проживають у Франції, і Базу компетентності. Африканський Форум розвитку має Африканську експертну базу даних діаспори. Міністр промислової політики та підприємництва Шрі-Ланки Гаміні Пейріс зазначив: «Нашою найбільшою цінністю є людський ресурс. Надходження від нашої діаспори займають друге місце серед надходжень у нашу країну».
Добрим прикладом може слугувати досвід регіону Карибських островів, де показник міграції людей, які отримали вищу освіту в коледжах, є чи не найбільшим у світі: за оцінками, 76% жителів Ямайки, які отримали освіту в коледжі, зараз проживають у США. Ця «перекачка розуму» була великою втратою для країни, але, використовуючи вміння та досвід діаспори, урядам вдається не лише нейтралізувати ці негативні явища, але й залучити діаспору як носія знань та вмінь для розробки різноманітних проектів. Так, із 400 000 студентів, які Китай відіслав на навчання за кордон у франкомовні країни, повернулося на батьківщину лише 140 000. Зате в даний час випускники, які не повернулися, створили понад 3 000 підприємств у Китаї, а 10 000 висококласних фахівців беруть участь у роботі 35-ти державних бізнес-інкубаторів.
Діаспори ніколи не були однорідними середовищами, незважаючи на їхнє спільне походження. Часто всередині спостерігаються конфлікти, зумовлені різними обставинами та причинами, що змусили людей покинути рідну землю. Проте, як правило, в даний час, незважаючи на суперечності, трансформаційні процеси, новітні реалії в діаспорному середовищі, спостерігається стійка тенденція у політиці держав, спрямована на мобілізацію величезного потенціалу своїх співвітчизників у зарубіжжі.
На вебсайтах індійської діаспори можна прочитати: «Діаспора є чимось дуже особливим для Індії. Проживаючи в далеких країнах, її громадяни добилися неймовірного успіху у вибраних професіях і все це завдяки відданості своїй справі та тяжкій праці. Дуже важливим є те, щоб вони завжди пам’ятали про свій емоційний, духовний та культурний зв’язок зі своєю рідною країною. Він завжди буде звучати взаємною гармонією в серцях народу Індії».
УКРАЇНЦІ У СВІТІ
На сайті Світового конгресу українців, який є міжнародною координаційною надбудовою українських громад діаспори у 32-х країнах світу, сказано, що СКУ представляє інтереси понад 20-ти мільйонів українців. Тобто, саме стільки нас є поза Україною. Серед 30-ти мільйонів працездатних громадян кожен четвертий працює за кордоном. За оцінками експертів, щорічно близько 2,5 млн українців їдуть для нелегальної роботи в інші країни.
Українська діаспора не є унікальним явищем — це живий організм, який зазнає впливів та змін, зумовлених рядом економічних, політичних та культурних чинників. Вона вписується в загальну світову діаспорну та міграційну мозаїку з властивими для неї внутрішніми суперечностями, конфліктами різних еміграційних хвиль, трансформаційними та асиміляційними процесами.
Українські громади сьогодні не існують у їхньому первісному вигляді. В їхньому середовищі відбуваються значні трансформаційні процеси, зумовлені різними чинниками, зокрема асиміляційними. За роки незалежності нашої держави виникло також нове явище — східна діаспора, яка почала розвиватися після розвалу радянської імперії, проте є лише на стадії активного структурування і потребує особливої уваги й підтримки з боку своєї історичної батьківщини.
Народилася й нова проблема четвертої хвилі еміграції з мільйонами наших співвітчизників, якими практично не займається держава, завдання якої частково перебрала на себе церква, слугуючи тим осередком, навколо якого гуртуються заробітчани. З одного боку, спостерігаємо відтік потужних інтелектуальних сил з України, що, за висловом Г. Удовенка, народного депутата України, який тривалий час очолював комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради, може перетворити країну на «зону стихійного лиха». З другого боку, Олег Воловина, професор, президент Informed Decisions Inc. (США), провівши детальний статистичний аналіз, робить висновок про те, що потік четвертої хвилі позитивно впливає на функціонування українських громад, зокрема у США, та є активним фактором зменшення асиміляційних процесів серед українства. Нова хвиля еміграції — явище далеко не однозначне і ще потребує окремого вивчення та дослідження.
Проте, на відміну від більшості країн світу, в нашій державі немає усвідомлення важливості залучення діаспори до державотворчих процесів. Певні позитивні зрушення в цьому напрямку відбулися, коли вперше було створено при МЗС управління з питань зв’язків із закордонним українством, розроблено концепцію та програму співпраці з діаспорою та виділено кошти.
На даний час у Міністерстві закордонних справ України готують Проект державної програми співпраці із закордонним українством на період 2011—2015 років. Є також надія, що співпраця держави Україна та світового українства увійде в законодавче русло так, як це є у багатьох країнах світу, які розцінюють свої діаспори як потужний націєтворчий та державотворчий фактор розвитку, дієвий інструмент політичного, економічного та культурного впливу в країнах проживання, ефективний засіб для утвердження позитивного образу своєї держави у міжнародній спільноті.
Україні як молодій державі в питанні взаємодії з діаспорою необхідно базуватися на постулаті українська діаспора — інтегральна частина України. У зв’язку з цим слід: 1) вивчити світовий досвід взаємодії з діаспорою та механізми співпраці; 2) розробити стратегію співпраці з діаспорою як державотворчого фактору, поєднуючи капітал умінь та знань на синергетичній основі; 3) визнати напрям роботи з діаспорою як стратегічний, який не залежить від змін політичних персоналій.
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА — директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»
