На вулицях тут піску — по коліна, старезні дерев’яні хати, хліви й льохи ще й досі вкриті очеретом. І добиратися сюди треба покрученою лісовою дорогою, по два боки якої навіть не пахне людським духом... У Сваловичах, здається, зупинився час на рівні не минулого, а навіть позаминулого століття. Такого села, яке, будучи живим, може цілком претендувати на музей під відкритим небом, в Україні, мабуть, більше й немає. І тут ще й досі живуть люди. Якщо шість років тому їх ще було 65, то нині немає й сорока.
У Сваловичах до нас побували льодовик, чума, німці, цигани, червоні партизани й численні туристи з Європи та столиці України. Моя давня сваловичівська знайома, 75-річна Софія Гнатівна Труш, котра вже років із сім наполегливо запрошує до себе на відпочинок, але чомусь лякають фірмові сваловичівські комарі, які не жаліють навіть аборигенів, розказала, що цього літа працівники Національного природного парку «Прип’ять — Стохід» обійшли все село, та не знайшли господині, яка б захотіла зварити справжній український борщ для поляків. Оскільки її син працює в цій структурі, то довелося пані Зосі, незважаючи на хворобу Паркінсона, яка допікає останніми роками, допомогти йому й самій ставати до плити. Пані Зосею та ще Калинонькою — через вроду, якої не стерли роки, її здавна звуть у селі.
Оскільки поляків було багато, то мусила вона варити дві великі каструлі. Проте догодила.
— Як вони їли мій борщ! — і досі, пригадуючи, захоплено похитує головою.
А коли гості поїхали, то виявила жінка на столі стогривневу купюру... Поклали, каже, поляки гроші, а самі швидко з хати втекли.
— А мені хотілося просто їх борщем потішити, щоб мали згадку про Волинь!
Та якщо ті туристи з сусідньої країни приїхали, потішилися Сваловичами й поїхали, то невдовзі пані Зося уже цілий тиждень годувала цілу групу поляків: і борщем з грибами, і пампушками, і дерунами. Нині Національний природний парк «Прип’ять — Стохід» має в Сваловичах і своє обійстя, прикупили з цією метою одну з сільських хат на березі Прип’яті. Та проблема годування туристів ще на часі. Адже молодих серед тутешніх господинь немає, вік нині сущих сваловичівців — від 70 й більше.
Свій неповторний рельєф Сваловичі отримали в придане від льодовика. Він залишив і піщані дюни, які вже давно поховали колись численні людські городи, а нині загрожують повною окупацією села, забираючи з кожним роком усе нові території. У Першу світову війну село винищила чума, а в Другу світову його спалили німці, запідозривши аборигенів у зв’язках з червоними партизанами, котрі також провідували цю глухомань. Одним з нечисленних місцевих потрясінь вважають і появу циган, які кілька разів нахабно грабували довірливих, мов дітей, сваловичівців, а найголовнішим здобутком цивілізації вважають... калоші, бо до того, мовляв, ходили лише в потолах. На мою думку, останнє твердження є просто злим жартом, бо, хоча це село й зберегло свою неповторну самобутність, але за «тої влади», як тепер називають у Сваловичах владу радянську, його таки прагнули вивести із своєрідного волинського лісового закутка. Через ліс провели сюди електрику, а це кілометрів з 10 від розвилки, де праворуч — сільрадівське село Хоцунь, а ліворуч — уже й поворот на Сваловичі. Була тут і початкова школа, і гарний клуб, і медичний пункт. Діяла колгоспна бригада. Ловили в «закрома Родины» рибу, якої в Прип’яті й Стоході було безліч.
Корінними сваловичівцями виявилися директор Волинського обласного державного архіву Володимир Михайлович Гика та працівниця обласного управління освіти Тетяна Володимирівна Чередниченко (одна з дочок Калиноньки). У Гики в рідному селі ще мешкають сестра з чоловіком, кожну відпустку він намагається провести в Сваловичах. Як і Тетяна Володимирівна, причиною занепаду села вважає лише відсутність дороги, якою можна було б доїхати сюди. Пригадує, що вантажну машину, в яку напихалися люди, в негоду тягнув трактор, то ж у районний центр, який не так і далеко, добиралися цілих півдня.
— Люди тут будувалися, — пригадує Тетяна Володимирівна. — До війни ж було в селі триста хат! Коли я пішла в школу, то було 18 учнів, а бували роки, що в нашій початковій школі навчалося 40 учнів. Але з четвертого класу ми мусили добиратися у школу в Бучин.
Це 5 кілометрів човном по річках в один бік — і 5 кілометрів так само назад. Сама Тетяна два рази, було, падала з човна у воду й тонула. Взимку ж ходили на науку пішки по льоду. Коли було геть непереливки, поселялися в пришкільному інтернаті, а згодом її з братом, як і багатьох сваловичівських школярів, батьки віддали на навчання в школу-інтернат у Луцьку.
А хто тепер і заради чого захоче переживати такий постійний екстрим?
Кілька років тому один з керівників Любешівського району (на жаль, уже покійний) влаштував для журналістів своєрідну екскурсію. Нам показали привабливі в туристичному плані місця району, з якого, як висловився той керівник, починається Україна. Були на знаменитому озері Білому, дивувалися врожаям сортової картоплі в Седлищі, переконалися, що в самому райцентрі є чимало цікавинок навіть для туриста, який бачив і Крим, і Рим. А потім нас човнами-моторками попровадили по Стоходу й Прип’яті, які тут збігаються, від Люб’язівського озера до Сваловичів. Поверталися вже ввечері. Водій мікроавтобуса, не знайомий з особливостями місцевих доріг (а це — суцільний пісок), раптом загруз. Ми вискочили з автобуса просто в цей пісок і загрузли по коліна. І завмерли, побачивши місячне коло. Навіть місяць над Сваловичами був начебто більший, ніж у Луцьку, і значно ближчий до нас. А зорі — таки яскравіші.
Магія цього глухого волинського села, без сумніву, існує, бо так звані Сваловичівські дачі — лісовий масив біля села — земля обітована для ботаніків і зоологів, тут ростуть рослини, які пам’ятають ще динозаврів. Тут хороша риболовля й полювання. Але для постійного проживання Сваловичі вже майже непридатні. Ось доживуть останні аборигени, якщо витримають, бо немічних забирають діти, і хто тут залишиться?
Пані Зося веде мене до своєї хати, яка стоїть на самісінькому березі Прип’яті. Власне, єдина вулиця Свалович і тягнеться понад рікою, тільки окремі хати «відбігли» трохи убік. Колись вона була знаменитою... рибачкою. Пам’ятаю, як розказувала, що після інсульту не може тримати весло в руках, проте бажання ловити рибу (не заради їжі, а заради самого процесу) змушувало її час від часу виходити таки в човні на воду. Величезні вишиті нею ж картини, яскраві рушники й штори прикрашають самотню нині, але чисту, мало не вилизану господу жінки. У невеликій спаленьці на стіні дивує портрет... Джоконди, такий несподіваний у цій глухомані.
Нині найчастішими гостями цієї місцевості є іноземні туристи з Німеччини чи Польщі. По сусідству з пані Зосею підприємливий чоловік викупив приміщення колишньої школи з колодязем на подвір’ї, який покритий березовою корою. Цей ексклюзив зачаровує іноземців, вони люблять сидіти поруч за довгими дерев’яними столами, які зробив господар. Проте річка дуже заростає, бо за тамтої влади зі Свалович ходили катерки аж до Пінська, у якому мешкає чимало вихідців з цього волинського кутка. Можливо, й Сваловичі названі так тому, що тут був склад, звалище деревини?.. Баржами тягли волинський ліс на Пінськ, прочищаючи водночас русло річки, яка тепер дуже заросла очеретом. Нині в селі є тільки одна державна установа — медичний пункт. Але медик приїжджає з сусіднього Хоцуня, що далеко за лісами. Ще гарне приміщення клубу сільрада недавно продала, і на його місці уже має бути дача з бруса. Хати в селі купують охоче, був час, коли вони коштували пристойні суми навіть у доларовому еквіваленті. Бо такого заповідного кутка з первісною природою в Україні ще пошукати треба. Тому ознаками цивілізації стали вже не калоші, а супутникові антени, які своїм самотнім мамам купують діти, котрі давно живуть у Києві, Москві чи Санкт-Петербурзі.
