Вибраний для першої вистави час, напередодні дня святого апостола Андрія Первозванного, виявився символічним, оскільки одна із сюжетних ліній вистави пов’язана з видінням міста Києва. Проте в балеті це видіння являється не послідовникові Христа, а жерцеві та племені язичницького божества Перуна.
Автори лібрето — Анатолій Толстоухов, Володимир Зубанов і Василь Туркевич — побудували сюжет вистави на картинах далекого минулого, про яке ми так мало знаємо, але яке розбурхує нашу уяву. У цій уяві звернула на себе увагу непропорційність між двома різними культурологічними доктринами історії України. «За кадром» залишилися уявлення про Київ як «новий Єрусалим», «богоспасенний град», образ якого став точкою відліку розвитку православ’я на землях слов’ян, а відтак спільного культурного простору. Актуальності набули інші факти — військова співпраця племен Придніпров’я з гунами проти Римської імперії та з’явлення серед галявин лідера — сильного, але благородного воїна, який закладає міцний фундамент держави (України). У балеті цим лідером стає Кий. Оскільки ідея братнього союзу не набуває розвитку, його брати Щек, Хорив і сестра Либідь у балеті не згадуються. Замість них поряд із Києм (Ян Ваня) — вірна подруга Зореслава (Олена Філіп’єва), з якою він у фіналі балету з’являється у вінцях.
Загалом автори лібрето подарували українській культурі винятковий артефакт — позитивний образ державного діяча. Алгоритм цього образу відповідає не таким уже й стародавнім уявленням слов’ян про самодержців. Це — обранці Божі, вінчані з дружинами на царство, справедливі судді, войовничі, але благородні опікуни Батьківщини. Власне кажучи, кожній із цих рис присвячено окрему картину балету. Перша оповідає про благовоління Перуна до Кия, друга — про його справедливий суд над гунами і благословення згори його військових подвигів. У третій картині Кий захищає принижену римську красуню Октавію (Катерина Кухар) і подає іншим приклад справжнього лицарського благородства. І нарешті, в четвертій — він усвідомлює безмежне горе своїх одноплемінників, яким доводиться жити на розореній землі. Вода з Дніпра, в яку потрапили сльози дитини-сироти, додає героєві сили та зміцнює його в рішучості служити вірою і правдою Батьківщині.
Беручись за сценічне втілення такого лібрето, балетмейстер Віктор Яременко опинився в непростій ситуації. У світовій музичній літературі існує велика кількість оперних шедеврів, сюжети яких пов’язано з історією держав. А ось балетів не так багато. Серед них усесвітнє визнання здобув хіба що «Спартак» Арама Хачатуряна. І який має бути вихід, якщо лібрето потребує демократичного, тобто звичного для публіки, пластичного рішення, а передумови для цього в академічній балетній практиці ще не розроблено? В основу хореографічного рішення Яременка несподівано лягла ідея «білого балету». Перед ідолом Перуна слов’янки в пачках під сарафанами і в пуантах виконували все ті ж па і фуете сильфів і жізелей. А Кий (Ян Ваня) викликав щире захоплення публіки приголомшуючою легкістю у виконанні класичних стрибків. Етнічний колорит пластики кордебалету був більш зрозумілим — підтримки й руху в стилі ансамблів пісень і танців радянських років. Але понад усе до балету ХХ століття наблизилася пластична лексика гунів — їхні дикі танці нагадували про сучасні постановки «половецьких танців» Бородіна і ранні балети Стравінського.
Найбільш виграшною стороною вистави «Володар Борисфену» стала музика Євгена Станковича. Так вийшло, що основними жанровими сферами балету виявилися центральні для творчості композитора теми — героїка, лірика і самоствердження. Тому написана музика вийшла далеко за межі прикладної ілюстрації. Тут виник свій театр тембрів, зі своїми головними персонажами — лейттембрами труби (героїка) і струнних (лірика). У балеті Станковича, на відміну від лібрето і хореографії, дуже багато болю та трагізму. Схоже, що для композитора балет став історією не так про доблесть Кия, як про безглуздя війни і насильства в будь-яких формах. Описані в лібрето союзники — поляни й гуни в музиці Станковича протиставили як два ворожих табори — нібито русичів і тевтонів в «Олександрі Невському» Сергія Прокоф’єва. А ось бачення міста Києва супроводжується алюзією православних співів та примарного дзвонового малинового передзвону.
Диригент-постановник Олексій Баклан домігся від оркестру практично бездоганного виконання партитури. Тропічну барвистість тембрових контрастів музики Станковича було передано з дійсною майстерністю і любов’ю. Мабуть, з такого ставлення до творчості співвітчизників і починається справжній проект «Україна: історія великого народу».
