Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

У присутності блазня

15 грудня, 2010 - 00:00

Сюжет британського фільму «П’ять моїх колишніх подружок» (режисер — Джуліан Кемп) спочатку насторожує: йдеться про тридцятирічного архітектора, якому настільки не таланить з жінками, що він вирішує накласти на себе руки, наковтавшись пігулок і запивши їх спиртним. Решту часу ми спостерігаємо передісторію нещасть героя в потаємній надії, що його життя після остаточного з’ясування все ж не урветься. Проте це не мелодрама. Це комедія без обмовок — чорна, інтелектуальна комедія.

В основу сюжету покладений роман сучасного філософа Алена де Боттона «Есе про кохання». Де Боттон відомий парадоксальним мисленням: назва однієї з його книг — «Як Пруст може змінити ваше життя», також він пише документальні романи. Власне, режисер Джуліан Кемп, який зробив кар’єру на серіалах і телепостановках, і вирішив створити на екрані деяку подобу інтелектуальних ігор автора «Есе про кохання».

Данкан (Брендан Патрікс) — справді, хронічний невдаха. Чи то він не вміє любити, чи то не вміють любити його. Всі ситуації, описані у фільмі, типові для будь-яких стосунків. Інша справа, в яку форму вдається втілити режисерові настільки прозаїчний матеріал.

Фільм знятий під безсумнівним впливом відомого французького режисера-винахідника Мішеля Гондрі: пригоди героя показані як ряд атракціонів — інколи у прямому розумінні слова. Кемп максимально урізноманітнює оповідь, міняючи стилі зйомки, вставляє спецефекти, цитує класичне кіно, завдяки чому доволі банальна фабула стає справді цікавою. Показуючи життя Данкана у вигляді парку розваг, Кемп зберігає достатній рівень іронії: вся гамма почуттів — від гніву до повного самоприниження — дуже впізнавана, не новина для будь-кого, хто хоч би раз зазнавав невдачі у коханні. Кемп і Ален де Боттон, власне, і вкладають у всю цю витіювату за формою, але просту за змістом історію досить оптимістичне послання: не сумуйте, як би вам погано не було, це всього лише Луна-парк, це не назавжди, американські гірки завжди можна змінити на затишну карусель з конячками або навіть на кімнату сміху.

Багатьом режисерам, що намагаються знімати на ті ж теми, настільки здорового і позитивного ставлення до предмету явно не вистачає, так само як і простим смертним, яким не щастить — на даний момент або постійно — в тому, що називається тим туманним словом «стосунки». Ніхто насправді нас не мучить — мучимо лише ми себе самі, і припинити ці розтягнуті в часі й, по суті, безглузді тортури теж лише у наших силах. Врешті-решт, не лише все людство в цілому, але і кожна людина окремо розлучається зі своїм минулим сміючись. А якщо всі ми в наших «стосунках» — герої однієї великої комедії, чом би не посміятися з себе? Адже цей вид сміху найкорисніший, оскільки дуже сприяє відновленню навіть розбитих на дрібні шматочки сердець.

Так, коли тебе покинули, ти розумієш, що ти — блазень; але ж у блазня влади більше, ніж у короля.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: