На жаль, і серед публікацій західних журналістів зустрічаються такі, котрі асоціюються не з журналістикою, а з зовсім іншим відомством. Не так давно в британській Дейлі мейл була опублікована стаття Пітера Хітченса «Українці змушують росіян відмовлятися від їхньої мови та змінюють їм імена. Чи є в світі абсурдніше місто?» Судячи з доволі провокаційної назви автор в ній намагався переконати читачів, що в Севастополі українці переслідують росіян.
Знайомство своєї англійської аудиторії з процесом розпаду СРСР та утворенням непростої ситуації навколо Севастополя містер Хітченс чомусь почав не з викладу конкретних фактів, а на прикладі уявного розколу Британії. Корнуол та Девон приєднані до Уельса. Королівський флот скорочений і перетворений у ВМС Англії. Базується з дозволу Уельса в його гаванях. Написи на валлійській мові з’явилися на банках, на машинах поліції, таксі. Кінопрокатчики змушені дублювати фільми валлійською. Діти вчать у школі «антианглійську» історію, вивчають валлійську мову. Все це, на думку цього англійського журналіста, «безумство».
Уже при побудові цієї аналогії пан Хітченс виявив певну вибірковість щодо фактів. У свій час СРСР розпався не за командою звідкись, а за волею народів. Український народ на референдумі проголосував за власну незалежність. До речі, за неї ж віддала свої голоси й більшість населення Криму! У пана ж Хітченса Англію ділять за наказом із Брюсселя. Так, це виглядає набагато безглуздіше, але настільки ж і неправдиво.
Наступну частину своєї статті англійський журналіст присвятив обѓрунтуванню права Росії панувати над Україною. На його думку, кілька століть Москва володіла «великими рівнинами України й берегами Чорного моря», і ніхто не повинен їх у неї відбирати. Мовляв, це все одно, що намагатися «зрити Гімалаї». Ще й засудив Захід за підтримку нових демократій, котрі виходили з-під впливу Росії.
Просто «майстерно» пан Хітченс вийшов із протиріччя, пов’язаного з тим, що на території цих рівнин, щедро презентованих ним Росії, живе окремий народ, існує незалежна держава. Він просто заявив, що більшість українців хоче стати росіянами!
І це без посилання на статистику, висновки експертів! А при бажанні містер Хітченс міг легко довідатися, що переважна більшість населення вважає Україну своєю Батьківщиною і нікому не збирається її дарувати. Проведені Центром ім.Разумкова в останні роки опитування показали, що захищати Україну зі зброєю в руках були готові 57,9% жителів півдня і 62,8% жителів сходу. В вікових же групах найбільш боєздатного віку готових воювати за Україну було ще більше — до 70%. Хоча матеріальне становище більшості населення за роки незалежності погіршилось, але навіть при цьому патріотами і скоріше патріотами на півдні та сході себе вважали 74,5% та 67,4% населення!
Тих же, хто хотів приєднатися до Росії зовсім небагато. В 2007 році, коли при владі були «помаранчеві» й антиукраїнські настрої мали б бути найсильнішими, лише 11,6% та 10,4% мешканців південних та східних регіонів хотіли б приєднатися до іншої держави.
Це вже не кажучи про те, що не тільки українці, а навіть і етнічні росіяни з України не надто прагнуть перебиратися в «Матушку-Рассею» з її перманентною війною на Кавказі та тероризмом, котрий став буденністю.
Розповідь цього журналіста про його поїздку в Севастополь пролила трохи світла на деякі джерела його інформації. Ними були офіцери Чорноморського флоту! Й один із них свого часу командував флотською розвідкою. Саме він навів чи не єдиний факт, котрий міг би свідчити про мовні знущання українців над росіянами. Мовляв, коли він отримав український паспорт, його ім’я там записали як «Володимир».
Невже пан Хітченс не знає, що українські паспорти заповнюються двома мовами: українською та російською? І російське «Владимир» сусідило в цьому документі з українським Володимир. І що ж тут такого образливого?
Ще він озвучив претензії російських громадян, котрі мешкають в Севастополі, до того, як викладається історія в державних учбових закладах України.
Взагалі-то, зважаючи на складну українсько-російську історію, протиріч в ній більш ніж достатньо. І що є «зрадою Москвою українців», а що «початком об’єднання братських народів», мають вирішувати історики на наукових конференціях, а не офіцери.
Але факт включення британським журналістом і таких претензій в куций «мартиролог» образ росіян на Україну вельми показовий.
Не знайшовши фактів переслідування росіян в Севастополі, пан Хітченс швидко переорієнтувався. Він зазначив, що це місто вважається українським, але не надто відповідає цьому статусу. І офіціантка не розмовляє українською, і найкраща російська школа побудована московською мерією, і в місті є філія московського університету.
Подібні пошуки пан Хітченс провів і в Горлівці. Там він навіть знайшов приємну кав’ярню з російським пивом. І, здається, що саме під час її відвідування і зародилась у містера Пітера впевненість, що всі там очікують майбутнього з Росією.
Оцінюючи статтю цього британського журналіста, слід відзначити, що він використав лише проросійські джерела інформації. На жаль, він не зустрівся з представниками українських організацій, кримських татар. Тому вони й не змогли йому роз’яснити, що переслідують у Криму не росіян, а навпаки.
А чи хотів пан Хітченс взагалі почути іншу сторону? Схоже, що ні. Бо його стаття просто рясніє образливими антиукраїнськими висловлюваннями. «Севастополь, гордість Росії, за рахунок якоїсь безглуздої випадковості став частиною немов би незалежної України»; Україна для нього якась «дивна» країна. А проголошення незалежності нашої держави він узагалі трактує як «величезну по своїй глупоті подію», котра призвела до того, що головна російська військово-морська база опинилася за кордоном.
До цього ще треба додати вміння пана Хітченса так «подавати» матеріал, що малообізнаний з українськими реаліями британський читач дезорієнтується. Саме в такому ключі написав пан Пітер про дублювання фільмів українською мовою. Все виглядало так, немов бідолашних росіян змушують знайомитися з російською кінокультурою тільки через українську мову, що призвело до занепаду кінопрокату. Він не повідомив своїм читачам, що такі вимоги ставилися лише до фільмів із Європи та США, що зняті в Росії кінокартини у нас ішли мовою оригіналу! Про спротив українських кінопрокатників скасуванню дубляжу він теж промовчав.
Слід відзначити, що справедливу оцінку статті пана Хітченса та його заграванням із Кремлем дав один з англійських читачів у коментарях до публікації. Він нагадав автору, що Крим був завойований. Що з нього виселили татар і заселили росіянами (відставниками), котрі ненавидять Україну. Також він зазначив, що нинішній російський режим йому нагадує німецький 1933 року.
Але не всі так сприйняли цю статтю. Були й такі, котрі з нею погодилися.
На жаль, подібні публікації якраз і формують антиукраїнські погляди в європейській суспільній думці. І, схоже, українцям треба і на цьому фронті захищатися самотужки. Можливо, варто журналістам і громадськості організувати клуб імені Уолтера Дюранті та приймати до нього тих західних журналістів, котрі нині пишуть про Україну так же «правдиво», як і їхній патрон у часи Голодомору? Чи започаткувати премію Дюранті? Перший номінант уже є!
