Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Пісні свободи

3 листопада, 2010 - 00:00

На фестивалі «Молодість», у програмі американського документального кіно, пройшов фільм «Саундтрек до революції», присвячений рухові за громадянські права у США в 1960-ті. Історію тих вікопомних років оповідають пісні протестувальників.

Фільм побудований традиційно: кадри хроніки, інтерв’ю з очевидцями й учасниками подій та самі пісні — їх співають переважно сучасні виконавці.

Рух за громадянські права спочатку був спрямований насамперед проти расової нерівності, котра тоді процвітала в південних штатах. У тому ж Міссісіпі частка небілого населення сягала 40 відсотків, і увесь штат був ніби помережаний кордонами: туалети, лікарні, магазини, ресторани — окремі для білих та окремі для чорношкірих. Рівень, приміром, тих-таки лікарень був незрівнянний: пацієнти-афроамериканці помирали від тих хвороб, від яких білих виліковували.

Мені расизм видається якимось різновидом психічного викривлення: ненавидіти незнайому тобі людину лише за інакший колір шкіри або за релігію — це щось поза межами здорового глузду. Аргументація расистів почасти буває витончена, одначе, врешті-решт, за нашаруваннями химерних і складних доказів усе одно криється гола правда ірраціональної ненависті до інакшої людини. І ця ненависть породжує так само ірраціональну жорстокість.

Власне, фільм і розповідає рівним чином як історію гідності, так і історію жорстокості в США півстоліття тому. Великим надбанням громадянського руху було те, що його із самого початку очолила така видатна особистість, як Мартін Лютер Кінг. Саме проголошувана ним ідея ненасильницького протесту призвела до першої повоєнної мирної революції, котра, втім, стикалася з аж ніяк не мирним опором. Південна поліція розганяла маніфестації з брутальністю, далекою від будь-яких норм демократії; на активістів нападали, їх убивали, підривали, лінчували, причому як чорних, так і білих. У фільмі не бракує разючих кадрів.

Фактично саме на 1960-ті роки припало остаточне завершення громадянської війни ХІХ століття. Рух домігся цілковитої ліквідації решток расової сегрегації — але ціною тяжких втрат.

І, як стає зрозуміло із «Саундтреку до революції», саме багатюща традиція спільного співу, плекана в афроамериканських громадах, була одним з вирішальних факторів перемоги. Навіть складно уявити собі, чи була б досягнута шляхетна мета рівності, якби не знаменита «We shall overcome» («Ми переможемо») — неофіційний гімн революції. Отак, співаючи і прямуючи своїм шляхом, попри образи, насильство й терор, чиєю жертвою 1968-го став і сам доктор Кінг, — рух переміг, а та дикість, що панувала на Півдні, сприймається нині як незворотне минуле.

Історія — хороший учитель для неуважних учнів. Дискримінація і расові забобони — звичне явище майже на всьому просторі колишнього СРСР, і Україна — не виняток. Наші расисти не блищать оригінальністю: як і всюди, вони самовпевнені, малоосвічені, невдахи по життю і боягузи по суті, проте, на жаль, доволі активні й численні, часто мають підтримку влади або навіть самі належать до неї. Однак уся їхня перевага — самоомана, ѓрунтована на страху та брехні.

We shall overcome!

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: