З моменту народження Фридеріка Шопена у флігелі помістя Скарбеків у Желязовій Волі, що на 50 кілометрів західніше Варшави, минуло 200 років. І хоча цей світ композитор залишив уже парижанином (і похований він на відомому кладовищі Пер-Лашез у Парижі), по своїй смерті він все ж повернувся до Варшави.
Йдеться не лише про його серце, яке, згідно із заповітом композитора, перевезла до столиці Польщі його сестра Людовіка (нині зберігається у Соборі Святого Хреста). Шопен у Варшаві всюдисущий. Особливо цьогоріч. Композитор ніби відгукнувся на наївно-сентиментальний заклик своїх художніх нащадків, сучасних польських митців, які створили цілу серію плакатів «Fryderyku! Wróć do Warszawy!» («Фридеріку! Повертайся до Варшави!»). Шопен повернувся так, як належить повертатися геніям — рясно та помпезно: він зустрічає вас у аеропорті свого імені, супроводжує в музеях, готелях, ресторанах і просто на вулицях. У цьому тотальному Шопені, у цій шопеноманії, у твердому акценті на світових масштабах таланту композитора, поляки вкрай патріотичні. Вони не бояться прив’язувати цей космополітичний талант до себе та своєї країни, і навіть вужче — до Варшави, не цураються ототожнювати витонченого меланхолійного Шопена із сильним патріотичним чуттям. Для Польщі патріотизм звучить не бравурно, а... власне, так, як звучить музика Шопена. Бо саме у Варшаві Фріц (так його називали в дитинстві рідні) виріс, саме тут у Палаці Радзивіллів він зіграв свій перший концерт, тут він виступав у салонах аристократії, а пізніше саме тут у Народному театрі Варшави відбулася прем’єра єдиних двох концертів його авторства.
«Шопенівський патріотизм» апріорі безапеляційний, він застрахований від будь-яких потурань у містечковості, законсервованості чи затхлій провінційності.
Хоча це, звісно, тема окремої розмови, але українці так само мають своїх універсальних геніїв, творчість і загалом образ яких можна й навіть варто було б тиражувати та «розкручувати». Питання тільки в якості такого тиражування. «Просування» геніїв на рівні шопенівського у Варшаві, моцартівського у Відні чи джойсівського у Дубліні (між іншим, цікава річ: Джеймс Джойс ніколи не любив Ірландію, з презирством ставився до патріотизму, а часом навіть відверто кепкував над своєю країною та земляками, мабуть, саме за це ірландці навіки поселили Джойса в Дубліні...), тобто тиражування на належному якісному рівні в сучасному світі не просто припустиме, а й необхідне!
Але Шопена в Польщі не просто тиражують, а передусім осмислюють, досліджуючи вплив його музики на сучасний світ, зокрема, на живопис, скульптуру, кіно та дизайн. А тому видають відповідну літературу кількома десятками мов, знімають документальні фільми, будують музеї, влаштовують шопенівські конкурси та фестивалі. Останніх, до речі, аж три: це піаністичний конкурс у Варшаві, Душніковський та Антоніновський фестивалі.
Голова журі XVI Міжнародного конкурсу піаністів імені Фридеріка Шопена (найстаршого та одного з найавторитетніших піаністичних конкурсів у світі, який завершився у Варшаві минулого тижня), вчитель знаменитого піаніста Кристіана Циммермана, багаторічний керівник Кафедри фортепіано Музичної академії в місті Катовіце Анджей Ясіньський каже: «Ми, поляки, завдяки Шопену, відчуваємо себе більш вартісними, бо, виявляється, що вміємо не лише чубитися... Шопен нас об’єднує, додає нам відчуття патріотизму, розуміння того, що наша історія — це не лише історія того, як ми «отримували на горіхи»...
Міжнародний конкурсу піаністів імені Фридеріка Шопена існує з 1927 року та проводиться у Варшаві кожні 5 років. Свого часу він був ініційований відомим піаністом, педагогом, композитором професором Єжи Журавльовим, який таким чином мав намір популяризувати музику Шопена. З 26-ти музикантів, що взяли участь у першому змаганні 1927 року, конкурс виріс до 257-ми, що виступили у році 2005.
— У світі є чимало чудових піаністичних конкурсів, у тому числі мені відомо про конкурс Горовіца в Києві, але метою конкурсу Шопена є спроба залучити саме тих віртуозів, які найкраще відчувають та відтворюють музику Шопена, — пояснює пан Ясіньський. — Лауреати цього конкурсу повинні бути взірцем підходу до виконання музики Шопена. Дуже важливо зберігати той рівень конкурсу, який міг би тішити самого Шопена. Тому я не прихильний до піаністів, які, граючи Шопена, намагаються витворювати якесь власне мистецтво, мені до вподоби ті піаністи, які найкраще показують Шопена — елегантного, романтика, поляка, людину, котра відчуває, кохає, хвилюється, сподівається. Аби добре грати Шопена, треба розуміти Баха, бо він дуже глибокий, Моцарта — бо він чистий, Шуберта — бо він сентиментальний, Шумана — бо він фантазійний, Чайковського — бо в ньому і душа, і серце, французьких композиторів... Власне, у творах Шопена я відчуваю всі ці елементи, усю цю глибоку композиторську традицію.
Якщо уважно вивчити перелік усіх 16-ти переможців Міжнародного конкурсу імені Шопена, то серед них можна знайти й українців, ретельно прихованих під брендом «USSR». Зокрема, володар першого призу конкурсу зразка 1932 року Олександр Унінський був киянином, навчався в Київській консерваторії, а у ранніх 20-х його родина оселилася в Парижі. Загалом історія цього музиканта вкрай цікава та вимагає окремої публікації. Так само як історія одного із найвидатніших піаністів минулого століття, одесита Якова Зака, який переміг на конкурсі 1937 року.
Що стосується поляків, то вони перемагали в конкурсі тричі. Саме тому кожного лауреата тут буквально носять на руках. На одній із робіт відомого польського фотографа Яна Морека Крістіан Циммерман зафіксований у момент, коли він став переможцем шопенівського конкурсу 1975 року. Із зали консерваторії молодого піаніста виносять на руках... Остання з польських перемог наразі — за Рафалом Блєхачем (2005 рік). Із того часу піаніст зробив запаморочливу кар’єру, нині його талант «обслуговують» імпресаріо в 12 країнах світу.
Очевидно, цього року, коли Польща відзначає 200-річний ювілей Шопена, перемога в конкурсі саме поляка була б знаковою і, сказати б, найбільш доречною, утім, Марціну Козяку вдалося лише пробитися до фіналу. Найсильнішими ж виявилися росіяни. Їх у фіналі було аж п’ятеро, а першу премію здобула москвичка Юліана Авдєєва.
Треба сказати, що Польщі ця перемога видалася доволі суперечливою. Багато хто — не лише серед обивателів, а й серед фахівців — вболівав за австрійця Інгольфа Вундера, який посів тільки друге місце. І хоча подібні ситуації, звісно, доволі незручні й для виконавців, і для публіки, але яка то втіха — спостерігати за першими шпальтами та ефірами провідних ЗМІ країни, які переймаються не політичними чварами (яких останніми місяцями Польщі, на жаль, не бракує), а тим, хто ж із піаністів і чому зіграв шопенівський концерт e-moll найкраще.
Шопен прожив у Варшаві 20 років. Поляки щоразу наголошують, що це була більшість його життя (порівняно із 19-ма роками паризькими) і що саме тут він написав ключові свої твори. Усі вони (неспростовний доказ!) зібрані у величезній фонотеці варшавського музею Шопена — окремого та особливо виразного вияву любові поляків до композитора, вартістю понад 80 мільйонів злотих. Цей мультимедійний музей, як стверджує його куратор, призначений для особистих побачень із Шопеном. На вході відвідувачам видають електронні картки, за допомогою яких можна активізувати різні частини експозиції, розташованої у 15 приміщеннях. Тут можна навіть почути спів пташок Ноан, відчути улюблений запах Шопена — фіалковий, а навпроти у модному шопенівському ресторані спробувати улюблені страви класика. Тут вас без зайвих зусиль та скромності переконають, що цей музей — найкращий шопенівський музей у світі. Не лише через мультимедійну «нафаршированість», а, зокрема, тому, що саме тут зберігається найбільша у світі колекція речей, яких торкалася рука Шопена.
Але не на всіх мультимедійний тюнинг справляє враження. Багато хто нарікає на брак атмосфери, особливо у музеї-садибі у Желязовій Волі, де, нагадаємо, народився Шопен. Утім, Україні, яка досі ставить пам’ятники Сталіну та комсомолу, подібні дискусії здаються дріб’язковими та непринциповими. Бо так чи інакше очевидно, що Шопен — потужний об’єднуючий фактор для поляків. Зрештою, суперечка більш чи менш хайтековим має бути музей — це не розривання на клапті самого об’єкту преклоніння. Хоча музиці Шопена довелося спізнати й значно гірших часів. Вона була суворо заборонена в період німецької окупації, що, безумовно, додало їй патріотичного розмаху вже в повоєнний час. Зате нині у Варшаві ця музика звучить навіть із вуличних лав, розкиданих по центру Варшави в тих місцях, які пов’язані із біографією видатного музиканта. А у весняно-літній період музику Шопена можна слухати просто неба — у Королівських Лазенках, біля пам’ятника композитору та у Желязовій Волі. На сайті адміністрації міста є спеціальний «шопенівський» путівник англійською, японською, російською, французькою, китайською, німецькою та іспанською мовами. Існує навіть відповідна система навігації GPS «Navigo Chopin Tour». Щоправда, для такої уваги до Шопена, окрім 200-річчя, є ще один привід. Варшава подається на «Культурну столицю Європи-2016». У неї багато конкурентів, у тому числі серед польських міст, а Шопен, погодьтеся, — доволі сильний аргумент, ще одна вагома причина, аби, як пропонує слоган промо-проекту, «Fall in love with Warsaw», тобто «Закохатися у Варшаву».
Загальновідомо, що під час Другої світової війни 80% Варшави було зруйновано. У тому числі майже всі шопенівські місця. Збереглася тільки кав’ярня «Хоноратка» на вулиці Мьодовій, в якій частенько бував Шопен і яку врятувало її підземне розташування. Усі ці знакові місця полякам довелося повертати із небуття. І вже у 1949-му Варшава провела перший повоєнний шопенівський конкурс. Сьогодні костел, у якому одружувалися батьки Шопена — Ніколя Шопен та Юстина Крижановська, а також хрестили маленького Фріца повністю відновлений. Навпроти входу до собору — паркінг для велосипедів... Попри те, що часи Шопена тут пам’ятає тільки уламок дерев’яної скульптури Христа, для поляків це місце — шопенівське. Без будь-яких «але».
Зображення з альбому «Chopin. Poster, affiche, plakat» (Марія Курпік, Лех Маєвські, видавництво «Bosz», 2010 р.)
ДО РЕЧІ
За прикладом аеропорту імені Шопена у Варшаві, Шарля де Голля — у Парижі, Бен-Гуріона — у Тель-Авіві Тарас Возняк закликає назвати іменем Пінзеля відновлений Львівський аеропорт. У своїй колонці на «Українській правді» редактор незалежного часопису «Ї» висловлює свої аргументи на користь цієї ідеї: «твори Пінзеля збережені й врятовані саме у Львові, і його ім’я могло б стати тим унікальним брендом, якого так бракує нашому місту. Від аеропорту його імені до цукерок і сувенірних ангелів Пінзеля»; «з огляду на дивовижну і таємничу біографію цього скульптора зразу в кількох країн є велика спокуса притягнути його саме до себе. Назвавши аеропорт іменем Пінзеля у Львові, ми назавжди «прив’яжемо» ім’я цього великого майстра саме до України. Що цілком логічно, бо творив він саме у Львові та в Західній Україні, та й твори його, практично усі, тільки в нас і є»; «Пінзель вирізьбив стільки літаючих і крилатих сотворінь (його знамениті ангели і херувими), що аеропорт його імені буде дуже хорошим продовженням наскрізної теми його творчости і додасть неповторного стилю в дизайні самого приміщення аеровокзалу»; «написання імені Пінзель (Pinsel) латиною не буде ускладненим для сприйняття іноземцями, оскільки не містить ані наших шиплячих, ані йотованих літер. Airport Pinsel — зрозуміло усім».Аргументів, вважає Тарас Возняк, може бути ще багато, «аж до нового поштовху в розвитку Музею Пінзеля, який наразі ледь животіє».