Днями в нашу редакцію надійшов лист від викладачки Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Ярослави Приходи. Вона просила журналістів «Дня» ознайомити студентів-другокурсників, у яких викладає, з роботою щоденної газети. Як перший етап знайомства, ми запропонували майбутнім журналістам відвідати Фотовиставку «День»-2010. Як виявилось, в Українському домі студенти вже були і Фотовиставку бачили, про що надіслали нам свої враження:
В теорії ми вивчаємо історію видань, аналізуємо на заняттях газети різних європейських країн та україномовну пресу. Газета «День» має той високий європейський стандарт і ту високу національну напругу, які роблять її унікальною. Саме тому на неї радять рівнятися нам — молодим редакторам та видавцям. Щоб закріпити свої знання не лише в теорії, а й на практиці, вирішили замінити довгі пари в аудиторії веселою екскурсією на Фотовиставку «День»-2010. Адже, як кажуть, краще один раз побачити, ніж десять разів почути.
Охоче ділимось з вами нашими відчуттями та емоціями від побаченого.
Валерія КААРНА:
— Вальтер Беньямін 1938 року написав есе «Мистецький твір в епоху його технічного відтворення», в якому висловив думку, що фотографія, приклад чистого експозиційного мистецтва, втратила свою «ауру» — поєднання унікальності, прив’язаності до окремого місця й моменту, автентичності та оригінальності. Не применшуючи заслуг німецького філософа, я маю зазначити, що він, можливо, змінив би свою думку, якщо б побачив більшість робіт, що були представлені на цьогорічній виставці, організатором якої є газета «День».
Хроніка найважливіших подій України 2010 року. Серед мирних побутових сцен, спортивних замальовок і портретних історій домінують дві основні теми — проблема співіснування людини і суспільства та політичні нариси, які іноді можна іронічно порівняти із репортажами з «гарячих точок». Нам пощастило жити в дійсно унікальній країні. Дві найсильніші людські емоції — сміх та сльози — це про нас. Ми сміємося крізь сльози, зафіксувавши чергову витівку народних обранців та плачемо від радощів під час кольорових та неповторних етнофестивалів. І лише чорно-білі фотографії, на яких зображені покинуті діти та немічні старці, не дають цим двом емоціям знов розпочати своє дивакувате змагання за почуття людей. І хочеться лиш подякувати газеті «День» за таку щиру виставку, а Андрієві Любимову з Севастополя за світлину «У притулку для престарілих». Спасибі їм за те, що зобразили життя.
Анастасія ЗЕЛІНСЬКА:
— Здається, що цьогорічний фотоконкурс побив всі можливі рекорди. Дві тисячі робіт, понад дві сотні учасників та 48 переможців. Розглядаючи світлини, я наче поринула у події, що відбувалися 2010 року. Мені надзвичайно сподобалась концепція виставки, поєднання соціальних проблем, політичних казусів та просто гарних життєрадісних живих фото.
Всі відвідувачі фотовиставки можуть відчути себе членами журі, віддаючи свій голос за найцікавішу, на свій погляд, світлину. Я теж зробила всій вибір та проголосувала за фотографію Андрія Любимова «У притулку для престарілих». Ця світлина розповідає історію жінки, яка лежить у будинку для людей літнього віку, не може рухатися, висловлювати свої думки. І за рішенням виборчої комісії за неї на Виборах президента 2010 голосує медсестра. Мені передалися емоційні барви цієї картини, це відчуття безвиході, смутку, відсутність надії. Світлина справді вражає...
Ганна БІЛЬЧИЧ:
— Куди ж йде дитинство? Дитинство молодої, європейської держави? Куди пішло воно? Бо воно, як відомо, закладає основи розвитку молодого організму. «Якби ви вчились так, як треба...», — нашіптує Тарас Григорович Вікторові Андрійовичу. А той дивиться на Кобзаря поглядом насвареного підлітка і відповідає: «А що я? То все Юля із сусіднього під’їзду!». А Юля тим часом простягає руку допомоги розчуленому натовпу. Не з її щастям! Вчіпились — і випускати не збираються. А вбрання то дизайнерське. Шкода, розірвуть.
Несподівано барви блякнуть. На вузенькому ліжку лежить старенька, немічна бабуся. Її стомлене обличчя по-моторошному несправжнє, лялькове. Засмучені очі дивляться у безнадійну безвість. А поруч рука. Та ні, не прем’єрки. Інша, що підписує бюлетень. Фото чорно-біле, як і саме життя.
Осінь 2009 року. В таких молодих волошкових очах дівчинки оселився жах. Антигрипозна маска стримує готовий вирватися на волю крик. Чоловік на сусідньому фото перевдягнений у костюм казкового короля, проходжується біля пластмасових туалетних кабінок. «Театр абсурду», пише табличка знизу. Ось, вона, довершена лаконічність фотоплівки.
Анастасія ЗАГРЕБЕЛЬНА:
— Виставка справила на мене незабутнє враження. Переглядаючи світлини, я ніби опинилась на місці зйомки. Разом із людьми, зображеними на фото, переживала щастя, натхнення, піднесення, розпач, горе, байдужість та інші емоції. Важко сказати, яка робота сподобалась мені найбільше, адже всі вони надзвичайно майстерні.
На мій погляд, такі виставки мають відбуватися якомога частіше. Вони допомагають розвивати найкращі пориви душі. Молодь долучається до прекрасного, замість того, щоб сидіти перед комп’ютерами і телевізорами. Новостворена номінація «Світ очима дітей» дуже важлива. Сподіваюсь, ви знайшли час та відвідали цю фотовиставку, а якщо ні, то обов’язково відвідайте її наступного року.
