Як відомо, Україна — не Росія. Проте історія й культура сусідніх народів завжди пов’язані між собою. Особливо наочно це простежується в житті й творчості видатних людей — росіян і українців, що пережили в минулому столітті війни, революції та вигнання. Лише зараз повертаються до нас напівзабуті імена й утрачена культурна спадщина. У зв’язку з цим, велике значення мають проекти, подібні до Міжнародних Шмельовських читань, які щороку відбуваються на кримській землі. Про подвижницьку роботу вчених і взаємодію національних культур ідеться в інтерв’ю газети «День» з активним учасником цього наукового й культурного форуму — професором кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського Національного університету Валентиною Нарівською.
— Валентино Данилівно, останніми роками значний інтерес громадськості викликають Шмельовські читання, що проходять у вересні в Алушті. Чому конференція, пов’язана з ім’ям письменника, ще недавно відомого хіба що в наукових колах, стала настільки «розкрученою»?
— З такими питаннями до нас, учасників Шмельовських читань, звертаються все частіше й представники ЗМІ, і ті дослідники, хто вперше побував на алуштинских заходах. І справді, дивуватися є чому, оскільки часу й зусиль на це згаяно чимало — наступного року відзначатимемо двадцятиріччя Шмельовських читань. Тяжко пригадати, щоб наукові конференції, присвячені тому або іншому письменникові, проходили стабільно й щороку. Поготів, спроба провести Шмельовські читання в Москві успіхом не увінчалася, адже учасники Алуштинської конференції залишилися вірні місцю й часу. У вересні ми завжди відзначаємо день народження письменника, а Алушта була його останнім пристанищем перед від’їздом до Франції.
— Як ви прийшли до дослідження творчості Шмельова?
— Уперше ім’я цього талановитого представника російського літературного зарубіжжя мені довелося почути від доцента нашого університету Є.П.Ситникової у зв’язку з її розповіддю про І.Буніна. Добре, що говорити про це наприкінці 80-х — початку 90-х рр. уже було можна. Пізніше, під час перебування в Москві, від колег-друзів проф. А.А.Газізової і проф. А.М.Мінакової я дізналася те, що мене дуже зацікавило — про написаний І.Шмельовим у Франції, у будинку І.Буніна, роман «Сонце мертвих», де розповідається про «червоний терор» у Криму. За цей роман Шмельов був підданий анафемі радянською владою, викреслений з історії російської літератури. Хоча ще до революції він був відомим письменником, а повість «Чоловік з ресторану» принесла йому популярність. У Москві я довідалася й про те, що в Алушті проходять конференції по Шмельову. Познайомилася із директором тоді ще двох музеїв — письменника С.Сергєєва-Ценського й академіка архітектури Бекетова — Валерієм Циганником. Валерієві Петровичу я сказала, що приїхала працювати й приїхала надовго. Беру участь у Шмельовських читаннях уже 15 років, адже Крим — сфера моїх духовних і наукових інтересів. Любов до цього благодатного місця в мене від батька, який воював у Криму, був учасником штурму Сапун-гори, звільняв Севастополь, а в післявоєнні роки, як директор заводу, сприяв облаштуванню Криму. Наша сім’я не з чуток знає й що таке «червоний терор», бо мій дід по батьковій лінії, відомий свого часу рільник, був арештований як «ворог народу», пройшов через надзвичайно жорстокі тортури й дивом залишився живий. Пам’ять про це наш рід зберігає.
— Як удалося в настільки складний час, кризові 90-ті роки, відкрити в Алушті музей І.Шмельова?
— Так, ви маєте рацію, час був дуже тяжкий. Криза й безгрошів’я потужно вдарили по бюджетній сфері, й особливо це було відчутно у сфері культури. Кримські палаци, відомі музеї вимушені були закриватися. Що вже казати про стан маленьких музеїв у Алушті. Виживати їм було важко, поготів сучасні нувориші зазіхали на кожен клаптик кримської землі. Боротьба часом була тяжка, і коли б не В.П.Циганник, директор музеїв, могло б нічого й не вийти. Білорус за національністю, післявоєнний хлопчисько, що виріс на розвалинах Брестської фортеці, волею долі опинився в Алушті разом з дружиною, захистив дисертацію з творчості Сергєєва-Ценського й розкрився як дуже талановитий музейний працівник. Те, що Шмельовські читання, в буквальному розумінні, стали міжнародними, його заслуга й заслуга колективу, який він створив. Валерієві Петровичу довелося переконувати владу — алуштинську й кримську — у потребі відкриття музею, боротися за Шмельовський будинок. І ми його відкрили, перший у світі музей І.Шмельова.
— У чому ви бачили призначення такого музею?
— Ми уявляли собі всю складність завдань, які стояли перед нами. Літературі, суспільству необхідно було повернути ім’я талановитого письменника-дисидента. З цією метою було створено наукову редакційну раду Шмельовських читань. Сьогодні до неї входять від Росії заступник глави Російського фонду культури, автор багатьох наукових видань, професор О.Налєпін і письменник, актор, автор прекрасної роботи про М.Волошина, що вийшла в серії ЖЗЛ, професор С.Пінаєв. Від Білорусі й Польщі — відомий дослідник, у тому числі літератури білоруської діаспори, професор Г.Нефагіна. Від Автономної республіки Крим і України — доцент В.П.Циганник, професор Т.Філат — відомий дніпропетровський дослідник творчості Шмельова, Чехова, і я. Ми бачили своє завдання в тому, щоб сприяти організації конференції високого наукового рівня, у своєчасному виданні матеріалів, що нам і вдалося. При цьому, учасники конференції завжди охоче й детально відповідали на питання журналістів Криму, тим самим популяризуючи читання. Попутно вирішувалися й інші питання, наприклад, на наше прохання алуштинська влада повернула Робочому куточку, улюбленому місцю відпочинку тисяч людей, його історичну назву — Професорський куточок, оскільки його заснували в ХІХ столітті видатні представники російської наукової інтелігенції. Варто було нам кинути фразу перед московськими видавцями про існуючі проблеми з текстами Шмельова й нас почули. Уже через рік ми мали однотомне, двотомне, а потім і шеститомне видання творів письменника. Хоча спочатку доводилося працювати з наявними в музеї прижиттєвими зарубіжними виданнями.
Колосальну роботу довелося виконати В.П.Циганнику, аби одержати згоду небожа І.Шмельова, що живе в Парижі, на те, щоб архів письменника було передано музею в Алушті. Без державної підтримки такий проект здійснити не було можливо. Але високі київські чиновники на таку унікальну пропозицію відповіли відмовою з однієї лише причини — доля російського письменника, навіть дисидента, для них не становила інтересу. Утім, вони виявилися байдужими й до доль українських письменників-класиків. Відомий скандал з редакторами живописної частини академічного видання творів Т.Шевченка, історія із затягнутим до непристойності ремонтом музею Т.Шевченка в Каневі, повна байдужість до музею Л.Українки в Ялті. Досі перебувають у Америці архіви В.Винниченка, хоча, за заповітом письменника, вони вже мають бути на батьківщині. Досі так і не видано його зібрання творів. А з якими складнощами, і яким мізерним накладом було видано зібрання творів В.Стуса? Лише завдяки підтримці спонсорів і читачів удалося підготувати до видання збірку відомого поета-шістдесятника В.Підпалого. Прикладів таких багато. Зіткнулися з незрозумілим ставленням до української літератури і ми. Річ у тому, що в міру вивчення творчості І.Шмельова проблематика конференції розширювалася, зокрема було відкрито секцію літературного зарубіжжя. Я внесла пропозицію відкрити секцію літератури української діаспори. З В.Циганником ми робили неодноразові спроби запросити українських науковців для участі в конференції — від академіків до аспірантів. Хай як ми їх умовляли, просили, але результат був один — відмова у зв’язку з надмірною зайнятістю роботою нібито на благо розвитку культури України. Про існування Алуштинських читань знають і в західних регіонах України. Через видання Н.Мориквас я робила таке запрошення. Отже, що заважає українським ученим приїжджати й освоювати культурний простір Криму? Причина одна — звичка багато говорити, скаржитися на свою нібито тяжку долю, але не діяти. Тому коли я чую розмови про те, що українську літературу витісняє російська, що російська культура окупувала Крим, східну Україну, то вже лише іронізую із цього приводу. До нас приїжджають на конференцію люди з Магадана (причому, щорік!), Бреста, С.-Петербурга, Москви, Н.Новгорода, Твері, Саратова, Калуги, Тамбова, а також з Польщі, Німеччини, Франції, США. Приїжджають емігранти, чиї батьки вирушали з Севастополя на останніх військових кораблях, ті, хто знав І.Шмельова і жив побіч нього. Ми бачимо й чуємо останніх з покоління, що йде геть. У їхніх долях інколи так тісно переплітаються зустрічі з діячами української культури. Це треба навчитися цінувати. Без огляду на байдужість, мені все-таки вдалося створити українську секцію. Вона невелика в порівнянні з російською й білоруською — усього шість-сім чоловік. Сподіваюся, буде більше. Наступного року ми маємо намір зробити декілька доповідей, присвячених Христі Алчевській. Але пасивність земляків-українців приголомшує. Вони чекають, щоб для них були розроблені спеціальні програми, під ці програми створені секції й тому подібне. Приїжджайте й працюйте!
— Відомо, що на конференції ви робили доповідь про взаємини І.Шмельова і В.Винниченка. Яким чином вони познайомилися?
— Двотомний щоденник В.Винниченка, виданий у Нью-Йорку, я отримала в дарунок од відомого українського письменника А.Дімарова. Там я знайшла запис про те, що В.Винниченко на початку 1917 р. жив у Москві. За ініціативою Шмельова, який відчував до українського письменника особливу симпатію, вони й познайомилися. Шмельов пропонував Винниченку всіляку підтримку — публікації в московських виданнях, постановку п’єс у театрах, розраховуючи на тривале знайомство й співробітництво. Але доля розпорядилася так, що Винниченко вимушений був незабаром виїхати з Москви через переслідування поліції. Дороги письменників розійшлися, а потім вони обидва опинилися у Франції. Чи зустрічалися вони там, підтвердити це наразі не є можливим. Але вразило мене в цих настільки короткочасних взаєминах добре ставлення один до одного, творча спільність. Представники різних гілок слов’янської культури, вони були багато в чому спорідненими душами, і на якусь історичну мить це їх зближувало. Приємно вразило мене й те, з якою пошаною й теплотою написав про Шмельова укладач щоденника, представник української діаспори Г.Костюк. Усе це я сприймаю як високий зразок українсько-російських культурних зв’язків. Саме тому й зробила таку доповідь. Шкода, що доля Винниченкової спадщини порівняно із Шмельовим склалася інакше — архів з Америки не повернено, музей у Мужені (Франція), де жив і помер в 1951 р. Винниченко, так і не відкрили, художню спадщину розкидано, твори не видано, хоча ми пропонували відкрити центр із вивчення творчості Винниченка в Алушті. А ми могли б і зможемо це зробити. Але в київських чиновників немає такого бажання.
— Які перспективи Алуштинських читань? Чи поповнюватимуться лави їхніх учасників?
— Перспективи дуже добрі. Наступного року ми відзначатимемо двадцятиріччя конференції. У той же час, уже нинішнього року було внесено пропозиції про створення на базі Шмельовського музею Центру культури зарубіжжя, не лише російської, але й білоруської; старатимемося, щоб і українське зарубіжжя було представлене достатньою мірою. Хочу відзначити, що лави учасників конференції щороку поповнюються. Уже декілька років зі мною активно працює моя докторантка, кандидат філологічних наук Г.Степанова, заявила про себе цього року моя здобувачка, викладач ДНУ І.Дорогань, з наступних читань підключаються до роботи молоді викладачі ДНУ, а також з Тернополя, Івано-Франківська, Рівного. Сподіватимемося на таке співробітництво. Адже поле культури — одне для всіх, і в ньому все взаємопов’язано. Час це зрозуміти.
